Подвійний удар. Поки Москва б'є по Українї, Китай відбирає території в Британії

Глобальний мир, який існує, тріщить по швах, як весняний лід на річці. Останні події вказують, що, швидше за все, світова спільнота розділиться на дві умовні частини щодо абстрактної лінії "авторитарних" і "демократичних" держав. Занадто багато диктаторів у світі втомилися від постійних настанов США та їхніх союзників і охоче приєднаються до осі Москва — Пекін (або, наприклад, Москва — Пекін — Тегеран; точне визначення політичних таборів, що формуються, вимагає більш предметного аналізу, тому для спрощення "авторитарний табір" називатимемо так).

Однак як і серед союзників Вашингтона є не лише кришталево чисті демократії, так і до Пекіна за дружбою звертаються не лише криваві диктатори.

Яскравим прикладом є нещодавній вояж до Піднебесної аргентинського лідера Альберто Фернандеса.

В сучасних умовах вибір інтеграційного об'єднання не обмежується економічними інтересами. Наскільки привабливими не були б китайські пропозиції, все ж таки треба враховувати й політичний аспект, адже за китайськими грошима йдуть правила гри та політичні зобов'язання. Тим більше, що США нещодавно ініціювали нове інтеграційне об'єднання на противагу BRI – B3W, у межах якого планується фінансування інфраструктури, зокрема й держав Латинської Америки, на трильйони доларів.

Тому справа тут не так в економічній вигоді привабливих китайських інвестиційних пропозицій, як у світоглядному виборі в принципі хоч і не ідеальної, але все ж таки демократичної Аргентини. Рівень розвитку демократичних інституцій у цій країні можна порівняти з Україною.

Більш-менш зрозуміло, коли геополітичний напрямок різко змінює авторитарний Родріго Дутерте, незважаючи на те, що Філіппіни тривалий час вважалися одним із головних форпостів США в регіоні. Цілком очікувана приязнь до Китаю африканських диктаторів і вже традиційна відданість Пекіну лідера Білорусі. Однак Аргентина, яка є яскравим представником неєвропейського демократичного світу, на перший погляд здається в цьому суспільстві стороннім тілом.

А вся річ у тому, що Китай із властивою йому скрупульозністю підходить до співпраці з кожною окремою державою. Дипломати Піднебесної вміло розбурхали рану, що досі повністю не загоїлася, яку Аргентині завдали такі ненависні Пекіну англосакси.

Із самого початку існування ініціативи "Один пояс — один шлях" Китай підживлював реваншистські бажання Аргентини поквитатися за поразку у війні за Фолклендські острови — її результатом стало закріплення островів за Великобританією, на правах самоврядної території. Цікаво, що ці острови (аргентинці називають їх Мальвінськими) ніколи не мали значного стратегічного значення. Що й казати, якщо європейці почали їх заселяти майже через двісті років після відкриття. У разі Фолклендських (Мальвінських) островів ідеться про престиж.

Попереднього разу острови приковували до себе увагу в 1982 році, коли британській владі на чолі з Маргарет Тетчер знадобилася маленька переможна війна для збереження рейтингів на тлі непопулярних реформ "залізної леді". А аргентинській владі (які являли собою хунту) потрібна була військова перемога, яка посилювала позиції генералів на чолі держави.

Так і сталося – після поразки Аргентини військові були скинуті (якщо "маленька війна" виявляється програною, то той, хто програв, зазвичай втрачає все), водночас правляча в Британії консервативна партія зуміла виграти, крім війни, ще й парламентські вибори. Перемога у війні за Фолкленди дозволила Лондону створити значний прецедент – розпад імперії було припинено.

Тепер британці готові боротися за кожен квадратний метр своєї землі (привіт ситуації з Гібралтаром після Brexit).

Варто було завести мову про те, що Гібралтар приєднається до Іспанії, щоб залишитися в ЄС, Британія виступила різко проти — деякі гарячі голови в правлячій партії навіть почали погрожувати воєнними діями, щоб зберегти свою територію недоторканною.

І ось зараз Китай витягнув цей старий скелет із шафи. Незначний клаптик землі серед величезного океану знову покликаний символізувати чиюсь могутність (переможця) та слабкість сторони, що програла. Піднебесна б не була схожа на себе, якби не поєднала цілий комплекс питань в одному. Адже перша суперечка між Британією й Аргентиною виникла в 1960 році на основі резолюції ООН, що засуджує колоніалізм. Саме британськими колоніями були багато азіатських країн, які зараз входять у сферу інтересів КНР, такі як М'янма, Малайзія, Шрі-Ланка, Бангладеш, Афганістан та інші. І що особливо важливо, серед них був Гонконг. Британія отримала його в 1842 році після поразки Китаю в Першій опіумній війні.

Таким чином, порушуючи питання про Фолкленди, Китай убиває відразу кількох зайців – заохочує до дружби безпосередньо Аргентину, яка може стати локомотивом BRI у Латинській Америці, завдає удару Великобританії (відповідь на створення AUKUS) і позиціонує себе як захисника всіх постколоніальних держав і просто ображених.

Це матеріал для нових коаліцій і водночас ще один цвях у труну демократичного Гонконгу, адже тепер будь-яке втручання США чи Великобританії в справи мегаполісу Пекін трактуватиме не як захист прав людини, а як реваншизм колишніх колоніальних імперій. Погодьтеся – діаметрально протилежні речі. І сприйняття таке саме різне.

Серед зон упливу, на які претендує Китай, багато колишніх британських колоній. Африка, на контроль якої давно претендує КНР, практично вся складається з колишніх колоній, і не тільки британських. Тема захисту прав постколоніального світу досить перспективна та багатонадійна в контексті просочування м'якої сили.

Крім того, такий хід може створити Великій Британії багато дрібних, але неприємних проблем, що відволікатиме її уряд від питань більш значущих. Ось свідомий приклад: уже за кілька днів після заяви за Фолклендськими (за аргентино-китайською версією — Мальвінськими) островами про свій суверенітет над островами архіпелагу Чагос заявив Маврикій.

Україна за певних обставин може отримати вигоду з таких безсоромних дій із боку Піднебесної.

КНР відкрила карти та навіть фактично формалізувала свій союз із Росією. Зрозуміло, що Китай прагне затягти великі держави в трясовину різних за масштабами проблемних питань, щоб вони мали менше часу та можливостей займатися його експансією, а можливо навіть відвернути від потенційного вторгнення на Тайвань. У такому разі Україна може бути одним із таких відволікаючих прапорців.

Проте, граючи в подібні ігри, Китай може вийти за червоні лінії, адже зазіхання на хоч і заморські, але володіння британської корони – серйозний крок. Лондону та Вашингтону варто замислитися (а наша дипломатія має їм у цьому допомогти): що може статися далі – спонсорування ІРА, техаських сепаратистів, підтримка антиколоніального руху на Гавайських островах і Пуерто-Ріко?

Можливо, не варто дозволяти китайцям і тепер уже їхнім офіційним союзникам із Москви доходити до своїх кордонів, а краще зупинити їх на відстані, наприклад, не допустивши в Україну?