Свої інтереси. Навіщо Меркель і Макрон запрошували Путіна на саміт ЄС і чому їх ніхто не підтримав

Один з читачів "Української правди" прокоментував: "Зустрівшись в Тегерані, Черчилль, Рузвельт і Сталін зробили грубу помилку, не запросивши Гітлера як почесного гостя". Слова їдкі, але ситуація складніша, ніж запропонована паралель. Жак Шустер, пояснюючи логіку Меркель в Die Welt — газеті консервативного спрямування, за словами одного з її ексредакторів, "лояльною до влади і законослухняною", — зайшов відразу з двох козирних тузів.

"Доктрина Армеля" great again

Перший туз — Вінстон Черчилль. Британський премʼєр, як відомо, був лютим противником політики умиротворення, яку демонстрував його попередник Невілл Чемберлен стосовно Гітлера. Однак, виступаючи у 1950 році в Палаті громад під час війни в Кореї, Черчилль сказав: "Сама по собі політика умиротворення може бути поганою чи хорошою — все залежить від обставин. Політика умиротворення, до якої уряд змусили слабкість і страх, і марна, і руйнівна. політика умиротворення, яку проводить уряд, що усвідомлює свою силу, великодушна і велична. Можливо, в такому випадку це найбільш безпечна політика, і, хто знає, може, тільки таким шляхом можна досягти миру в усьому світі?"

Друга фігура — міністр закордонних справ Бельгії Пʼєр Армель. У 1967 році він представив своїм партнерам по НАТО доповідь, яка вирішально вплинула на подальший хід холодної війни. "Доктрина Армеля" зводилася до тих самих принципів, які озвучила фрау Меркель на саміті НАТО, за кілька днів до "бурі у склянці": стримування і готовність до діалогу. Москві слід було щоразу давати зрозуміти, що Захід готовий до переговорів. Але вестися вони повинні виключно з позиції сили. В сьогоднішніх обставинах пані канцлер пропонує застосовувати модель, яка народилася понад півстоліття тому, щодо Москви і Пекіна.

Той факт, що про "доктрину Армеля" згадали — хоч і з більш жорсткими акцентами — у ще одному німецькому виданні, Die Zeit, до того ж зробив це Ханс-Дітер Хойманн, ексдипломат і колишній керівник Федеральної академії політики безпеки в Берліні, говорить про те, що формується, а можливо — про що вже сформувалася, зовнішньополітична тенденція в Німеччині. Звʼязка "стримування і діалог" якось дуже вдало скасовує іншу — "цілі і цінності", яка вже давно в ходу на теренах ЄС. Ніяких протиріч вона, звичайно, не знімає, але дозволяє думати про пропонований підхід і в дусі відсилання до авторитету, і в дусі якоїсь новизни.

І те, і інше є важливим, хоча б тому, що старі підходи щодо Путіна зазнали фіаско.

"Нова європейська політика щодо Росії починається з констатації того, що колишні концепції зазнали краху, — пише Хойманн. — "Зміна через зближення" (Егон Бар) не працює з Росією. Країна також не хоче бути просто частиною "загальноєвропейського світопорядку", як це все ще передбачає Паризька хартія 1990 року. Сьогодні Росія бачить себе великою євразійською державою, яка діє в системі багатополярного світопорядку, заснованого на силі, а не "мультилатерального порядку, заснованого на правилах", який відстоює Європа".

При цьому сумнівів у тому, що сам по собі діалог у форматі 27+1 приніс би хоч якийсь відчутний успіх, немає, здається, навіть у тих, хто вважає, що "в консерваторії щось не так" і треба б підправити .

Жак Шустер пише, що "саміт з Путіним, безумовно, не приніс би миру, Крим залишився б незаконно окупованими, Україні так і довелося б боротися за своє існування, а Навальний і раніше сидів би в ГУЛАГу. Тим не менше, було б доцільним відкрити канали звʼязку і не допустити розриву контактів з Москвою". І відразу ж бере за зразок президента США: "Джо Байден виступив тут прикладом. Мабуть, у нього стратегічне мислення вираженіше, ніж у ЄС".

Можливо, це третій туз, витягнутий з рукава "головного коментатора" Die Welt.

Берлін і Париж давно намагаються демонструвати те, що в Der Spiegel назвали "двоколонним підходом" — і це не новина. Головне питання: чому саме зараз ми спостерігаємо черговий сплеск? Чому це стало несподіваним сюрпризом для колег Меркель і Макрона по Євросоюзу? Один з дипломатів ЄС заявив Financial Times — видання, яке першим оприлюднило пропозицію двох лідерів, — що ініціатива викликала критику, оскільки була озвучена "в останній момент" — напередодні саміту лідерів Євросоюзу 24-25 червня. Причин такого бліцкригу кілька, хоча вони і крутяться, як кажуть, навколо однієї осі.

Фактор фрау Меркель

Відхід пані канцлера зі свого поста, який вона займає з листопада 2005 року, обговорюється в європейських ЗМІ по-різному. The Guardian, наприклад, ностальгічно згадує, що на своєму першому саміті ЄС Меркель бачила Тоні Блера і Жака Ширака. А ще про те, що вона славиться витривалістю і робить перерву, коли захоче. У 2016 році, коли переговори щодо угоди про особливий статус Великобританії затягнулися на декілька годин, Меркель кинулася до місцевого буфету за чипсами з гострим соусом з андалози. Але найголовніше — її пріоритетом завжди було збереження єдності ЄС. У 2015-му вона усунула свого міністра фінансів, який "грав" з виходом Греції з єврозони. Після 17-годинного саміту Греція залишилася. Це лише один епізод, який характеризує Меркель як "скріпу" Євросоюзу. Таку собі Афіну Палладу Старого Світу. Коли вона починає виступати в Європейській раді, лідери "прибирають свої айфони", говорить премʼєр-міністр Нідерландів Марк Рютте: "Ручки відкладені. І ми її слухаємо".

Швейцарська газета Neue Zürcher Zeitung опублікувала статтю з характерним заголовком "Вічний кризовий менеджер Європи залишає арену". Там наводиться думка нідерландського філософа та історика Луука ван Мідделара, який протягом багатьох років спостерігав за канцлером у Брюсселі. Він переконаний, що протягом усього свого перебування на посаді Меркель грала ключову роль у збереженні єдності ЄС, ретельно погоджуючи інтереси Німеччини з інтересами Європи. Тому, пише видання, він не вважає зацикленість на особистості Меркель перебільшеною і каже: "Я не бачу нікого, хто зможе так швидко зайняти її місце". І, мабуть, невипадково, що кілька років тому британська Daily Telegraph привласнила фрау Меркель титул "королеви Європи".

Вистачає, втім, і тих, хто відмовляється зараховувати чинного канцлера до лику святих. Олександр Граф Ламбсдорфф, німецький експерт з питань зовнішньої політики і депутат Бундестагу, вважає, що 16 років правління Меркель не були "золотим століттям" для ЄС. Швидше навпаки: mutti ("мамуся" — одне з прізвиськ лідера ФРН) наламала багато дров своєю нерішучою політикою під час фінансової кризи і своїм одноосібним підходом до міграційної політики.

"Сьогодні ЄС розколотий як ніколи, а праві популісти тепер сидять в парламенті і тут, в Німеччині", — говорить Ламбсдорфф. Одна з головних його претензій до Меркель — їй не вистачало політичного компаса, і вона так і не розробила концепцію для Європи майбутнього.

Можливо, "експромт" Меркель щодо круглого столу "ЄС — Путін" якраз і повʼязаний з тим, що на заході своєї карʼєри глава наймогутнішої держави Європи спробувала окреслити контури цього майбутнього за допомогою лекала Армеля. По суті, це ж останній для неї саміт ЄС, а звідси — останній шанс. Але це, схоже, не вичерпне пояснення. Є ще внутрішньополітична складова продемонстрованого поспіху.

Уроборос політики mutti

За два дні до ініціативи Меркель депутат бундестагу від фракції "Ліві" Севім Дагделен у своїй статті в nd.DerTag, колишній Neues Deutschland — "соціалістичної щоденній газеті", орієнтованій на аудиторію читачів східної Німеччини, — заявила про те, що Німеччина шляхом нарощування оборонних витрат готується до війни з Росією. Автор говорить про те, що федеральний уряд прагне протягом декількох років роздути оборонний бюджет до €85 млрд, обігнати Росію з її €54 млрд, і "стати найбільшою військовою державою на континенті за цим показником". Дорікає уряду за "постійну німецьку присутність у межах контингенту НАТО в країнах Балтії, на західному кордоні Росії". Бачить зловісний умисел у тому, що "на навчаннях "Захисник Європи — 2021" (Defender 2021) відпрацьовувалося швидке перекидання військ на схід. У цих маневрах брали участь і американські бомбардувальники". А в кінці, після слів про "війну на знищення проти Радянського Союзу", робить висновок: "Дружба з Росією і з іншими колишніми радянськими республіками має стати головним принципом німецької політики".

Висловлення прозвучало вчасно — напередодні 80-ї річниці нападу Третього Рейху на Радянський Союз. І злило воєдино зразу дві теми, що хвилюють німецьке, а почасти й все західне суспільство.

Перша — потенційна війна з Росією. Посол Німеччини в Україні Анка Фельдгузен, коментуючи перспективи членства України в НАТО, сказала в інтервʼю ZN.ua, що у Альянсу завжди були проблеми з країнами, де йде війна. Через пʼяту статтю Вашингтонського договору, яка говорить: у разі нападу на одного з членів Блоку всі його учасники стають на захист. Але такий поворот може означати пряму війну з Росією. А цього, за словами Фельдгузен, бояться всі. І Німеччина не є винятком. Формула клінічних російських "патріотів" "Можемо повторити" тут, імовірно, ще більше набуває відтінку біблійного "мене, текел, фарес". Як же можна говорити про realpolitik, коли таке ось нависає над головою добропорядних бюргерів? Тут саме час позмагатися у миротворчості, направленій у бік Кремля.

Друга тема — "вина німців" за скоєне під час Другої світової війни, особливо в їх "східному поході". Це викликає в ФРН широку і гучну дискусію. Сама пані канцлер з цього приводу висловлюється покаянно: "Ми відчуваємо глибоку вдячність до цих людей за те, що вони протягнули нам руку для примирення. Те, що вони виявилися до цього готові, межує з дивом, якщо згадати все те зло, яке німці їм заподіяли".

Слова словами, але в ситуації, що склалася, від Меркель потрібні дії. Воно необхідне ще й тому, що уродженка східних земель, вона, як політик, так і не змогла повністю завоювати популярність у східних німців. На носі ж — осінні вибори. І хоча недільний опитування Bild am Sonntag загалом фіксує впевнене лідерство ХДС з 28% підтримки, це не означає, що перемога у них вже в кишені, і тим паче не означає, що вони досягнуть її на проблемному сході. Особливо з урахуванням того, що партія Меркель у своїй передвиборчій програмі закликала ЄС і НАТО посилити позицію щодо Росії. Консерватори звинувачують Москву у "відкритих погрозах" країнам Альянсу, кібератаці, дезінформації та пропаганді, виступаючи за посилення "незалежності східних партнерів по ЄС" і "відновлення європейського світопорядку, який був підірваний протиправною анексією Криму Росією". Так, так само як і mutti, вони говорять про діалог та співробітництво з РФ. Але для них це можливо лише у тих сферах, де "є спільні інтереси" — наприклад, в економіці та захисті навколишнього середовища. Їх позиція має швидше загальну прагматику, декларовану ЄС, ніж прагматику самої Меркель.

До цього бекграунду додається статистика. За даними опитування соціологічного інституту Forsa, виконаного на початку травня на замовлення Східного комітету німецької економіки і компанії Wintershall Dea, 62% німців виступають за активізацію відносин між ЄС і Росією — перш за все, в економіці взагалі і в енергетичному секторі зокрема. При цьому 75% відкидають додаткові американські санкції проти "Північного потоку — 2", і лише 17% вважають, що проект варто зупинити.

Можна сказати, що зовнішня політика Меркель продовжує її внутрішню політику так, що нагадує уробороса — змія, що кусає себе за хвіст. Все взаємоповʼязано. І якби канцлеру вдалося роздобути згоду колег по ЄС на саміт з Путіним, вона б не тільки потрафила настроям, що панують всередині Німеччини, але вже зовсім з іншими картами вирушила 15 липня на зустріч в Білий дім, куди її — першу з усіх лідерів європейських держав — запросив президент Джо Байден.

Позиція США. Твердо, в мʼякому стилі

Про те, що розмова там не очікується легкою, можна судити з коментарів, які під час свого європейського турне давав держсекретар США Ентоні Блінкен. У Берліні, після зустрічі з главою німецького МЗС Хайко Маасом, Блінкен, як пише американське видання Politico, "дав зрозуміти, що не зовсім все було круто". В першу чергу, це стосувалося газопроводу "Північний потік — 2", який у Вашингтоні як і раніше вважають загрозою для енергетичної безпеки Європи. Те, що при цьому Блінкен розсипався в компліментах, стоячи поруч з Меркель, і говорив, що "Сполучені Штати не мають кращого партнера, кращого друга в світі, ніж Німеччина", — факт, здатний на мить засмутити Лондон, який завжди претендував на "особливі відносини" з Вашингтоном. Однак приймати все це за чисту монету навряд варто. Комічний парадокс ситуації полягає у тому, що "доктрину Армеля", яку заради Росії витягла з-під політичного сукна Меркель, адміністрація Байдена може з успіхом використовувати стосвно свого європейського союзника. Хіба що "віз" тут буде поставлений попереду "коней": спочатку буде діалог, і тільки потім — стримування.

Всі кнопки впливу на Берлін знаходяться, як і раніше, по ту сторону Атлантики.

Хайко Маас, у якого були вельми запальні відносини з попередником Блінкена Майком Помпео, майже із захопленням говорив журналістам: "У найпершій телефонній розмові, яка у нас була після того, як Тоні зайняв посаду держсекретаря, в кінці я не зміг втриматися і сказав: "Тоні, мені все ще потрібно звикнути до того, що я можу говорити з американським міністром закордонних справ і завжди дотримуватися подібної думки, тому що раніше вона була іншою".

Але навіть такий досвідчений дипломат, як Маас, може плутати форму і зміст. Розбіжність з багатьох питань між Америкою (яка "повернулася") і Німеччиною (яка нікуди і не йшла) занадто очевидна, щоб її можна було нівелювати чемними розмовами за кухлем пива з групою німецьких студентів або елегійним спогадом про те, як чудово було в юності рвонути з Парижа в Гамбург, безуспішно слідуючи за The Beatles (про це Блінкен говорив на неформальній зустрічі з Маасом). Все це — завіса, за теплими тонами якої ховається специфічне поле бою. Швейцарська Le Temps посилається на слова одного французького дипломата: "Те, що думає і збирається в найближчі місяці робити Німеччина, матиме вирішальне значення. Ми не можемо дозволити Європі бути пониженою до рангу спостерігача за поєдинками США-Росія і США-Китай. З урахуванням масштабів прийдешніх економічних проблем, Берлін знаходиться за пультом управління. Але яка його свобода маневрування стосовно Вашингтону?".

Те, що Байден зосередив свою увагу на Німеччині, багатьох німців лякає. Наприклад, тамтешні автовиробники, побоюються, що, якщо Берлін почне демонструвати занадто багато самостійності, їх знову, як і в роки Трампа, призначать козлами відпущення. У березневій записці інституту Брукінгса (Вашингтон) підкреслюється, що після санкцій, які звалилися у 2019-м на тих, хто був причетний до будівництва "Північного потоку — 2", "німецькі керівники побоюються американського політичного класу, особливо Конгресу". І ці побоювання не назвеш марними, оскільки в Конгресі (та й не тільки) можна почути про нові санкції проти цього проекту.

У чому вигода Макрона. Париж вартий меси?

Дружба-протистояння Берліна і Вашингтона змушує робити свій вибір і Париж. Президенту Франції Емманюелю Макрону це дається не дуже важко, оскільки принаймні з 2018-го він вирує ініціативами, як би зробити так, щоб зменшити залежність Європи від США. У листопаді того року він виступив з ідеєю створити європейську армію: "У нас повинна бути Європа, яка захищає себе переважно самостійно, без того, щоб повністю покладатися на Сполучені Штати". Більше того, французький лідер заявив, що захищати себе необхідно від "Китаю, Росії і навіть США". Трамп тоді досить єхидно відреагував на цю пропозицію, нагадавши, чим все закінчилося в Першій і Другій світовій війнах. Але Меркель свого французького колегу підтримала. Єдина європейська армія, за її словами, показала б світу, що в Європі неможлива війна.

Зрозуміло, що це була спроба демаршу проти Вашингтона. Заснована не зовсім вже на утопії, але все ж на утопії (якщо брати хоча б середньострокову перспективу). Але важливо було зіграти в самостійність. Протиставити Старий Світ — Новому. Не бути "васалом" — це слово з особливим ентузіазмом тоді експлуатували російські ЗМІ. Сьогоднішня ситуація в Європі відрізняється від тієї, що склалася в епоху Трампа. Зараз — час переписування правил гри. Але навряд чи і Меркель, і Макрон сподівалися, що колеги в ЄС у більшості їх підтримають. Це була, швидше за все, пробна куля.

Чи допоможе це Берліну і Парижу в стосунках з Москвою? Ні. Принаймні, поки що. Для них, як і раніше, залишиться ситуація двосторонніх контактів. Як висловився Макрон: "Скажу відверто, мені не потрібен саміт ЄС, щоб побачити Володимира Путіна. Я бачив його кілька разів як президента і продовжуватиму бачитися з ним".

Чи допоможе це Меркель зайняти сильнішу позицію в переговорах з Байденом? Певною мірою. Особливо якщо мати на увазі, що не всі колеги її і Макрона по Євросоюзу виступили проти. Греція, Кіпр, Данія, Італія, Болгарія, Австрія підтримали ідею.

Канцлер Австрії Себастьян Курц заявив, що діалог з Росією і ЄС не може обмежуватися тим, "щоб спостерігати, як Байден і Путін ведуть діалог". ЄС "географічно ближче до Росії, багато тем зачіпають нас сильніше, ніж США". Таким чином, Меркель хоч і не рекрутує в союзники левову частку країн ЄС, але все ж йде від ситуації, яку описує іронічна формула "зметикували на двох". Не сказати, що для Вашингтона є якийсь особливий сюрприз у тому, що перераховані країни (хіба що за винятком Данії) належать до явних симпатиків Росії. Але зважати на те, що у Берліна і Парижа є своєрідна російська "коаліція", йому доведеться.

Тут, до речі, виникає два питання. Перше — наскільки успішним було європейське турне Джо Байдена? І друге — як, у звʼязку з ініціативою Меркель-Макрона, будуть оновлюватися "особливі відносини" США і Великобританії? Всі позитивні заяви, які пішли після поїздки американського президента до Європи, поки що залишаються заявами. І потрібно стежити за тим, що станеться далі. Що ж стосується альянсу двох явних атлантистів і непримиренних противників Москви, то тут, швидше за все, ми скоро побачимо політичне пожвавлення. Вашингтону потрібні союзники. До того ж сильні. Лондон, який вийшов зі складу ЄС, якраз таким і є. Але все це лише ускладнює загальну ситуацію в Європі: хто з ким і проти кого дружить?

Але навіть якщо брати тільки Євросоюз, все виглядає досить заплутаним. Оскільки цінності, про які так багато говорилося, останнім часом працюють тут якось вже дуже вибірково. І судячи з останніх подій, основним їх апостолом сьогодні виступає глава уряду Нідерландів Марк Рютте. Саме він настільки шанобливо відгукувалися про Меркель і заявив, що не сяде за стіл переговорів з Путіним. І уїдливо додав, що глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн і голова Європейської ради Шарль Мішель можуть "із задоволенням" зустрітися з російським лідером. І саме він, після прийняття Будапештом закону, дискримінаційного стосовно ЛГБТ-спільноти, на саміті ЄС заявив: "Для мене Угорщині більше немає місця в ЄС". Урсула фон дер Ляєн відкинула таку категоричність: "В Угорщині 10 мільйонів осіб, і я твердо переконана, що є 10 мільйонів вагомих причин для того, що Угорщина була і залишається частиною Європейського Союзу".

Це, безумовно, інша тема. Але вона доповнює загальну картину кризи. Перш за все, кризи європейських цінностей. На зміну їм приходить "стримування і діалог". Окей, подивимося, як це працює. І на підступах до ЄС, і, схоже, вже всередині нього самого. Зрештою, зміна віри іноді адже окупається. Легенда свідчить, що, коли Іван Мазепа у 1593 році вирішив прийняти католицтво, що щоб стати королем Франції під імʼям Генріха IV і заснувати династію французьких Бурбонів, він сказав: "Париж вартий меси". Раптом він мав рацію не тільки у своєму конкретному випадку. А в принципі.