Боротьба за Євразію: на прицілі Україна та Тайвань

Окрім можливого вторгнення в Україну, для якого Володимир Путін збирає війська на кордоні, увагу американських політиків почав привертати потенційний конфлікт на Тайвані, який спалахує дещо повільніше. Але американські державні діячі мають розуміти: ці події не можна розглядати ізольовано. Вони пов'язані між собою і є частиною масштабної політичної боротьби за Євразію.

Фокус переклав новий текст Сета Кропсі про великі гіпотетичні конфлікти в Україні та на Тайвані.

Питання, чи всерйоз Володимир Путін розглядає можливість дій проти України, залишається відкритим. Але президент РФ вже досягнув трьох цілей, просто створивши переконливу загрозу.

• По-перше, Путін привернув увагу президента Байдена, і вони провели телеконференції 7 та 30 грудня. Росія вважає себе великою державою і хоче мати справу з іншими великими державами безпосередньо, а не через НАТО, яка є болісним нагадуванням про слабкість Росії та крах Радянського Союзу.
• По-друге, Байден не взяв на себе зобов'язання щодо розгортання збройних сил на підтримку України, натомість наголосивши на економічних санкціях у відповідь на російський наступ. Це сигнал про небажання Байдена втручатися у військовий шлях.
• По-третє і найголовніше: Путін мобілізував російські збройні сили для практично миттєвого початку бойових дій проти Білорусі, що дозволить йому поглинути Мінськ. На міжнародному рівні Путін усе ще сподівається здійснити радянську мрію щодо демонтажу європейської системи безпеки на чолі з Америкою. Це нагадує його мету на Близькому Сході: замінити США як головну зовнішню силу регіону.

Незважаючи на географічну віддаленість, Україна та Тайвань займають схожі позиції у російському та китайському стратегічному досвіді й історичній уяві. Захоплення кожної з країн необхідне досягнення решти стратегічних цілей. Для Росії захоплення України забезпечить контроль над Чорним морем і відкриє інші точки тиску на вразливих членів НАТО — Румунію і Болгарію. Захоплення Тайваню дозволить комуністичному Китаю вирватися з першого ланцюжка островів і проводити наступальні операції проти Японії, Філіппін і навіть американських територій у центральній частині Тихого океану.

Історично склалося так, що керівна олігархія пострадянської Росії виростила у собі невдоволення незалежною Україною. Це живе нагадування про те, що слов'янським народам не обов'язково жити під одним прапором.

Тайвань — доказ того, що китайськомовні народи також цілком здатні жити самостійно. Сучасна комуністична партія бере свій початок від жорстокого революційного режиму, який убив мільйони китайців через месіанські амбіції та обурливі некомпетентності. Тільки поглинувши Тайвань, Китай зможе підтвердити свою перевагу. Враховуючи політичний капітал, вкладений Комуністичною партією в підкорення Тайваню, у неї може більше не залишитися шляху назад, навіть якби вона цього хотіла.

Найбільш очевидною перешкодою для російської та китайської ескалації є зв'язки України та Тайваню зі США та їхніми союзниками. Путін розуміє, що масштабний конфлікт із НАТО вищий за можливості російських збройних сил. У Путіна не вдасться приховати кількість жертв, як у випадку із Сирією, Лівією та Україною у 2014 році, що неминуче призведе до внутрішнього невдоволення. Путін має стимул ізолювати Україну у військовому стосунку та вивести це питання з-під компетенції НАТО, завдавши удару у відповідний момент.

Аналогічно китайсько-американський конфлікт за участю ширшої тихоокеанської коаліції стане небезпечним для виживання комуністичної партії: блокада китайського імпорту близькосхідних ресурсів може знищити режим за кілька тижнів або місяців.

Проте масштабний удар по Тайваню вірогідніший, ніж такий самий наступ на Україну. Імовірною стратегічною метою Росії могло бути захоплення сухопутного коридору між Донбасом і Кримом. Але в 2014 році українські збройні сили, оговтавшись від російської анексії Криму та спираючись на допомогу воєнізованих формувань, відбили російський наступ на Маріуполь та відкинули російські та сепаратистські сили назад до їхніх нинішніх позицій.

Сім років війни дали українським військовим цінний бойовий досвід. Українське суспільство, навіть на сході, все більш вороже ставиться до Росії. Українська громадськість, схоже, готова миритися з втратами. Навіть якщо Росія зможе завдати удару в глиб української території і натиснути на Київ із півночі, одночасно наступаючи з півдня, політичний колапс України малоймовірний. До того ж, варто очікувати протидії російської окупації. Готовність і здатність України до запеклої боротьби допомагає стримувати Росію не меншою мірою, ніж потенційне втручання НАТО.

Навпаки, Тайвань маленький і густонаселений. Його збройні сили нездатні підтримувати контроль повітряного та морського простору навколо острова, що є необхідною умовою захисту від десантного вторгнення. До того ж ймовірно, що Комуністична партія розмістила на Тайвані агентів, готових посіяти розбрат у тайванському суспільстві та пошкодити громадянські комунікації. Питання для Народно-визвольної армії полягає не в тому, чи зможе вона захопити Тайвань, а в тому, чи вона зможе це зробити до відповіді коаліції США та союзників.

В умовах стратегічного співробітництва Китаю та Росії це дуже небезпечна ситуація. Баланс сил між потенційними противниками в західній частині Тихого океану набагато тонший, ніж у Східній Європі, враховуючи міць збройних сил Китаю, що зростає. Росії не доведеться розміщувати в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні великі сухопутні чи військово-морські підрозділи, а також узгоджувати свої наступальні дії з китайськими. Російський Тихоокеанський флот має в своєму розпорядженні достатню кількість підводних човнів, щоб відвернути на себе японські й американські підрозділи, які могли б захистити Тайвань і прикрити японські острови. Це значно підвищує ймовірність успіху китайської місії.

Майже одночасні наступальні операції у двох півкулях виснажать ресурси навіть союзників. Тайвань повинен мати можливість самостійно захистити себе. Але у ширшому сенсі США повинні розглядати свої стратегічні виклики глобально, а не за регіональними сегментами. Це боротьба за Євразію — отже, і за весь світ.

про автора

Сет Кропсі — старший науковий співробітник Гудзоновського інституту та директор Гудзоновського центру американських морських сил. Служив морським офіцером, працював заступником Міністра ВМС США.