"В окупантів мало добрих новин". Що відбувається у Сєвєродонецьку та Луганську

Сєвєродонецьк: "Спокійних районів немає, всюди долітає"

Вікторія Залеська (ім'я змінено з метою безпеки), Сєвєродонецьк

— Народ у Сєвєродонецьку активно думає, що протягом трьох днів тут розпочнуться сильні бої. Але не можу ні підтвердити це, ні спростувати. Мені здається, що паніка спеціально створюється. Люди напружені, дехто вже каже, мовляв, чому влада не намагається вирішувати все мирно? Такі розмови зрозумілі. Усі втомилися, їх лякають кадри з Маріуполя та Харкова.

Учора в нас були сильні бої, окупанти гатили градами добряче. Навіть неподалік мого будинку впав снаряд. Сьогодні тихо, але ця тиша іноді навіть більше турбує, ніж розслаблює. Йдуть обстріли Лисичанська та Рубіжного. Зважаючи на те, що відбувається, російські війська хочуть взяти ці два міста в котел. Але я маю сумнів, що в них вийде. Все ж таки втрати в них теж є чималі. До речі, останнім часом в окупантів мало добрих новин. Вони навіть приписують собі взяття сіл, де їх немає. Наприклад, це стосується сіл Воронове та Метелкіне, росіяни у своїх телеграм-каналах писали, що взяли їх. Ми одразу зателефонували місцевим. Ті сказали, що жодних росіян там нема.

Щодо районів Сєвєродонецька, у яких відносно спокійно, то таких немає. Усюди долітає.

Розрух у місті багато. У будинках вилітають вікна, у магазини прилітають снаряди, учора навіть на ринку спалахнули прилавки. Дуже боляче на це дивитися, бо місцева влада лише почала упорядковувати місто, були плани зробити ще краще. Тепер усе руйнується. Тобто в окупантів одна мета – стріляти по всьому, у тому числі по житлових будинках, інфраструктурі.

Народу в місті достатньо. Багатьом навіть байдуже, вони не бігають в укриття, а коли стріляють, то можуть навіть спати. Дехто порівнює ці події з 2014 роком. Але все одно таких стрілянин тоді не було.

Повідомлень про те, що починаються обстріли, немає. По суті, постріли – це і є оповіщення. Ми дуже добре розуміємо, чим стріляють, навчилися розрізняти. Особливо це стосується Градів, коли вони летять, це й дурень зрозуміє.

Тих, хто хоче евакуюватись, везуть на Дніпро, можна виїхати потягом. Але зараз складніше, з Лисичанська перебито шляхи. Тож везуть іншими дорогами. Загалом потягом складно, але можливо. Просто ще треба діставатися до станції. Автобуси ходять із міста, перевізників достатньо.

Їжа в місті є, але мало магазинів працює. Під супермаркетами збираються черги. В АТБ практично порожні полиці. У місцевому супермаркеті "Сім'я" все є. Навіть на ринках продають. На 8 березня навіть тюльпани продавали.

Наразі всі місцеві найбільше переживають, що окупанти можуть перебити комунікації – воду, світло, тепло, зв'язок. У багатьох у місті вже тиждень немає світла, наші комунальники не можуть полагодити, бо вічно обстріляли. Інтернету в місті немає. "Водафон" іноді погано працює, днями кабель перебили, мабуть через це погано працював. Але полагодили швидко, хоча іноді лажає.

Звідки стріляють, точно сказати не можу. Знаю, що росіяни зі сторони Старобільська підходять. Ми всі молимося, щоб нічого страшного не було. І віримо в нашу армію. Хлопці тут бойові. Я не їду, бо мені страшно за батьків, а вони відмовилися їхати. Боюся поїхати, раптом із ними щось станеться. Хоча мені мама сказала їхати. Якщо буде придатний варіант, то доведеться виїхати. Але мені тяжко дається це рішення. Мені боляче від однієї думки, що з моїм містом щось може статися, з моїми батьками, що зайдуть мос**лі, і я ніколи більше не зможу сюди потрапити. Молюся, щоби це не сталося.

"Знайомий, якого призвали в Луганську, шукає можливість здатися в полон українським військовим"

Віктор Лапа (ім'я змінено з метою безпеки) , мешканець окупованого Луганська

— У місті, як і в інших окупованих населених пунктах Луганської області, відбувається активна мобілізація чоловіків 18-55 років. Перед початком війни змінили всіх місцевих командирів на кадрових російських військових, але мотивації мобілізовані не мають. До того ж, їх озброюють, як під час Другої світової війни. Знайомий, якого призвали, шукає змоги здатися в полон українським військовим. Більшість місцевих чоловіків намагаються сховатись, бояться воювати. Багато хто сидить у підвалах, щоб їх не знайшли. Мій друг дитинства, якому 24 роки і який військовозобов'язаний, ховається у квартирі не за офіційним місцем проживання. Він має запас їжі, те, чого не вистачає, приносить мама. Вибратися звідси зараз неможливо, зброя постійно завозиться з Росії.

Вибухи чутно постійно. Мобільний зв'язок вирублений, мобільного інтернету також немає. Усі санкції, які наклав Захід, діють і в Луганську, і в інших окупованих населених пунктах. Реальну картину того, що відбувається, ми тут не знаємо. Російська пропаганда з телевізорів та радіо ллється цілодобово, звітують про перемоги.

Моя бабуся остаточно звихнулася. Стверджує, що це американці з росіянами воюють. Українське телебачення на ці території взагалі ніяк не дістає, радіо також. Єдина можливість дізнатися про щось інше, це через wi-fi і VPN підключитися до телеграму.

Із їжею в цілому все гаразд, продукти в магазинах є. Багато хто, кого перед початком війни Росія показово евакуювала до себе, повертаються. Говорять, що умов там ніяких не було, що евакуація була фарсом, постановкою, провели її для російських телеканалів.

Мешканці Луганська й інших міст та сіл, які зараз перебувають за межами окупованих територій, наприклад, у Європі, і хочуть повернутися, роблять величезний гак. Із "паспортами" псевдореспублік, природно, їх ніде не пропускають, тож потрібні українські документи. Але якщо раніше вони могли з ЄС приїхати через Україну, то тепер роблять величезний гак через Калінінградську область і Білорусь.

Ситуація загострюється, мені здається, ось-ось почнеться полювання на відьом, на тих, хто є лояльним до України. Справа в тому, що в ОРЛО є вата, якою промили мозок, таких дуже багато. Але є й ті, хто ще 2014-го хотів поїхати, але не зміг. Насамперед, чисто з економічних причин, їм не вистачило грошей, щоб утриматися на ногах.

На півночі Луганщини люди завжди були проти ОРЛО, бо це Слобожанина, це не Донбас. Ті самі Біловодськ, Новопсков, Білолуцьк, Марківка Луганської області були під контролем української влади. У ході нинішньої війни їх окупувала Росія. Я спілкувався з місцевими. І вони не знають, що робити.

Сєвєродонецьк: "Багато хто досі наївно вірить, що російська армія їм нічого не зробить"

Олена Сич (ім'я змінено з метою безпеки) , Сєвєродонецьк

– У нас щодня йдуть обстріли, дуже інтенсивно. Місто умовно поділяється на дві частини – нову та стару. У новій немає ні світла, ні опалення. Я не знаю, чи є газ. Люди сидять у підвалах, мобільного зв'язку немає, я нікому не можу додзвонитися. Мої батьки перебралися в стару частину, там поки що є світло й опалення. Але як довго? Не лише Сєвєродонецьк під обстрілами, Лисичанську та Рубіжному дуже дістається.

Ми сиділи в підвалі школи, міна залетіла до спортзалу по дотичній, пробила стелю та вилетіла у вікно. Моя квартира ще стоїть із вікнами, але що з квартирою батьків та сестри, я не знаю.

Людей дуже багато гине. Коли ракети зі свистом летять у твій бік, це дуже страшно. Але ти не можеш постійно сидіти в підвалі, тобі треба вийти, щоб купити їжу, помитися. Моя подружка, яка мешкає в Данії, написала, що в сєвєродонецьку квартиру, в якій живуть сусіди її мами, потрапив снаряд, сусіди загинули.

Зараз багато говорять про Маріуполь, але про наш напрямок особливо не поширюються, хоча тут теж дупа. Російські військові рівняють із землею все. Я сьогодні влаштувала перекличку своїх учнів, дехто не відгукнувся. Боюся, що решта сидить у підвалі. Лише двоє відписалися, що виїхали. Одні – у Лозову, інші – у Сватове. Не знаю, що з іншими. За активністю в соцмережах незрозуміло, коли вони там востаннє були. До куми не можу додзвонитися.

Народу в місті багато, нетранспортабельних багато. У мене бабуся, їй 93 роки, її не повезеш. І не залишиш. Дядько міг поїхати, але залишається з нею. Батько мій теж нікуди не може поїхати, а мама залишилася, бо сказала, що батька не покине. Хтось наївно вірить, що якщо наше місто здадуть, то все буде добре. Хтось наївно боїться зеленого коридору. Ми виїжджали під обстрілом. Я не вірю в зелений коридор, терористам, як свідчить практика Маріуполя, вірити не можна. Я поїхала, бо зрозуміла, що якщо ще трохи посиджу в цьому довбаному підвалі, то просто збожеволію. Тому що там від тебе нічого не залежить, та й підвал цей — дуже умовний захист. Там купа дітей, дохріна людей. Першого дня ми посварилися з приводу політичних переконань, мені здалося, що там багато ватників. Але ти просто виживаєш, тобі вже не до цього. Причому самі собою вони чудові люди, добрі, допомагають, але десь, імовірно, дезінформовані. Багато хто досі наївно вірить, що все буде добре, що російська армія їм нічого не зробить.

Щодо продуктів, то їх підвозять, але до магазину ще треба дійти, постояти в черзі під обстрілами. Якусь гуманітарну допомогу розвозять до місць, де ховаються люди – по школах те саме. Коли не дуже обстрілювали, то на шкільній кухні для дітей готували гаряче. Директори шкіл на місці, координують роботу, якщо поломки, то ремонтують. Люди молодці в цьому плані.

Пам'ятаю, я пішла до своєї квартири, якраз закінчилася комендантська година. Зазвичай у цей час не стріляють. Ми з чоловіком побігли щось приготувати. Але як тільки поставили каструлю на плиту, почався обстріл. А в нас будинок збудований із пінобетону, там "правило двох стін" не працює. Якщо потрапить, то все. Дуже страшно було перечекати на цей обстріл, таке почуття, що всі ці міни прямо над тобою літають. Ми якраз у новій частині міста живемо.

А ще в Сєвєродонецьку є дуже гарна вулиця 8 Березня, у мене там була фотосесія. Іронія в тому, що 8 березня на цій вулиці від обстрілу загинула жінка.