Тисячі воєнних злочинів: як живуть люди на Херсонщині після деокупації (фото)

Високопілля на Херсонщині ЗСУ звільнили у вересні. У жовтні лінія фронту змістилася ще на південь по Дніпру — президент Володимир Зеленський офіційно повідомив про перехід під український контроль сіл Архангельське та Миролюбівка. Пізніше стало відомо про звільнення населених пунктів Велика та Мала Олександрівки, Давидів Брід.

Загалом до кінця жовтня, за інформацією Оперативного командування "Південь", окупантів витіснили із 88 населених пунктів Херсонщини. І не лише на півночі, а й на заході області.

Зараз лінія фронту наближається до Берислава, стратегічного для росіян міста на Дніпрі — навпроти Каховки. У звільнених селах часто чути, як там точаться бої.

Їх можна почути, якщо побувати на вільних від окупантів територіях. Туди, окрім журналістів, приїжджають представники слідчих органів, прокуратури, міжнародних організацій та українські правозахисники. Дехто привозить гуманітарну допомогу, бо в населених пунктах досі немає світла, води та газу, але більшість — для того, щоб зібрати свідчення воєнних злочинів, скоєних під час окупації.

Артур Пріхно — журналіст правозахисної організації Медійна ініціатива за права людини. Він нещодавно повернувся з польової місії до Херсонської області, побував у Бериславському районі. До того кілька разів їздив до Харківщини. Артур упевнений, що дуже важливо приїжджати до таких населених пунктів та розмовляти з людьми.

"Поки вони пам'ятають деталі і готові говорити про окупацію. Згодом люди втомляться, захочуть забути про негативний досвід. А поки більшість налаштована рішуче. Дехто просто розповідає, що пережили, а дехто — хоче справедливості, наполягає, що хоче довести, що над ними знущалися конкретні люди, майже ніхто не знає справжніх імен російських військових, але чули їх позивні. Наприклад, згадують про людину з позивним "Броня". Він був комендантом села Кочубеївка, а потім його бачили у Високопілля та Архангельському. Також згадують "Полтаву". Кажуть, він сам із Донецька, а батьки з Полтави, тому й отримав таке друге ім'я", — розповідає Артур.

Присутність росіян: в окопах, чужих будинках та на свинофермі

Населені пункти на Херсонщині дуже постраждали. Фактично зруйновано адміністративні будинки, школи, лікарні, а також безліч будинків. Є невеликі села, де ніхто не живе — вони знищені повністю. Наприклад, в Архангельському понад половина будинків не придатні для життя. Нововоронцовку, яка хоч і не була під окупацією, постійно обстрілювали, особливо околиці. Причому місцеві кажуть, що в той період, коли українських військових не було поряд, обстріл продовжувався — прилітало житловими будинками.

Основні автомобільні дороги — у більш-менш нормальному стані, проїхати по них можна. Але якщо треба кудись згорнути, то доріг там немає. Деяких і раніше не було. Щоб дістатися з Любимівки до Біляївки, у прямому сенсі доводиться їхати по коліно у багнюці.

Скрізь можна побачити присутність російської армії. На околицях населених пунктів — позиції та окопи, залишки розбитої техніки, ящики від боєкомплектів, трилітрові банки з написом на етикетці: "Щи", коробки від сухпайків та ікони.

Окрему історію можна розповісти про село Любимівка. Там "друга армія світу" розташувалася на свинофермі. Де раніше утримували худобу, російські солдати облаштували "казарми", принесли в них награбоване — матраци, килими, валізи.

Під час окупації більшість місцевих мешканців виїхала. Наприклад, до війни в Архангельському проживало 1800 осіб, після залишилося не більш як двісті. Ті, хто вирішив залишитися під окупацією — це люди, яким або не було куди їхати, або не могли залишити хворих родичів. Дехто у якийсь момент просто побоявся виїжджати, бо знайомі чи вони самі потрапляли під обстріл. У деяких громадах голови залишалися з місцевими жителями, в інших виїхали. Про останні люди кажуть, що вони могли бути поряд, але не захотіли. На їхні місця призначали нових, окупаційних.

Як кажуть місцеві, Високопілля та прилеглі населені пункти контролював "будь-який набрід".

"Росіян вони називали елітою — наприклад, розвідку. В основній масі в Бериславському районі були присутні представники "ЛДНР". Їх характеризують як жорстоких, які весь час намагалися знущатися з місцевих, не пропускали навіть за ліками в сусіднє село. Коли люди намагалися обґрунтувати необхідність, чули у відповідь: "Наші матері вже вісім років терплять, і ви потерпите". Були також громадяни Росії з бурятською зовнішністю та дагестанці. Про чеченців ніхто не згадував", — каже Артур.

Пів року окупації: ховали молодих дівчат і опинялися у підвалах

"У Херсонській області, якщо так можна сказати, вища концентрація воєнних злочинів, ніж у Харківській. Підходиш до першого зустрічного, якщо ця людина була під окупацією, то точно або була жертвою або свідком злочинів, або може розповісти одразу кілька історій", — каже Артур Пріхно.

Коли прийшли росіяни, люди намагалися від них усунутись: не виходили зайвий раз на вулицю, щоб не потрапити на очі російським військовим, і ховалися у своїх будинках чи підвалах.

Наприклад, у Високопілля люди відкрито свідчать про факти сексуальних домагань. Одна жінка розповідала, що її сина поранили в руку, коли він намагався перешкодити представникам окупаційної армії, які чіплялися до сусідки. Вона тікала, по ній стріляли, попали по двох хлопцях.

"Особисто з дівчиною не вдалося поговорити, як нам сказали, багато хто виїхав, — констатує Пріхно. — У цієї жінки, крім сина, дві доньки. Одна маленька, а друга — 14 років. Так вона старшу ховала в хаті, за диваном. Тому що люди бурятської зовнішності, а саме на них вказують місцеві, шукали дівчат. Тому 14-річну взагалі не випускали на вулицю. Один раз вона вийшла у двір, і її помітили, але окупанти не бачили, куди зайшла. Питали сусідів, ніхто не здав, сказали, що таких немає".

В окупації часто викрадали людей. Йдеться про десятки зниклих. Причому їх утримували у приміщеннях місцевих адміністрацій, шкіл та підвалах приватних будинків. Як правило, це були чоловіки, яких підозрювали, що вони можуть співпрацювати з українською армією, передавати інформацію про розташування позицій росіян.

Найчастіша причина затримань — інформація, яка міститься у мобільних телефонах.

Побачать росіяни в руках телефон, обов'язково перевірять: фото, відео, листування.

"Наприклад, у Біляївці в одного хлопця знайшли відео, яке завантажилося в телефон після перегляду. Воно про те, як стріляти з гранатомета. Затримали хлопця. Або двоє мужиків стояли, курили, розмовляли, в одного був телефон у руках, йому надійшло повідомлення від знайомого з іншого села: Що у вас? У нас криють градами". Цей чоловік навіть прочитати смс не встиг, приїхали росіяни, перевірили — забрали до підвалу".

Окрім незаконного затримання, застосовувалися до місцевих і тортури. Один чоловік розповідав, що його порізали ножем, обіцяли вбити. Інший каже, що йому не завдавали фізичного болю, але тримали у страшних умовах: у кімнаті розміром 3 на 4 метри, три місяці перебувало десять осіб, їх не випускали навіть у туалет, годували рідко.

Допомога одне одному: медсестра влаштувала медпункт вдома, а рибалки вивозили з окупації

Село міського типу Архангельське Бериславського району стоїть на річці Інгулець. Після початку повномасштабного вторгнення його окупували, а по річці проходила так звана лінія розмежування. По той бік Інгульця — Зарічне, яке постійно контролює українська армія.

"Вздовж річки була умовна сіра зона, росіян там не було, вони не стояли, боялися обстрілів. І тому через посадку та луг місцеві могли дістатися річки: йшли пішки, везли дітей на візках, хворих на садові тачки. Там їх зустрічали місцеві чоловіки, власники човнів, рибалки. Один — із Зарічного, другий — з Архангельського.Вони вивозили на своїх звичайних гумових човнах людей з окупації. Восени річка здається менш повноводною, а навесні — досить широка, тому було небезпечно і важко. В окрузі вже легенди ходять про цих чоловіків, які врятували кілька тисяч мешканців Архангельського та інших сіл”, — згадує Артур Пріхно. Він каже, поспілкуватися з одним із рибалок вдалося, але він не хоче публічності.

У Високопілля залишилася працювати головна медсестра місцевої лікарні Надія Цалінська. До 24 лютого там мешкало близько чотирьох тисяч осіб, а з початком повномасштабного вторгнення РФ — до 200.

"Ця жінка каже: я залишилася, бо мала допомагати людям", — передає її слова Артур. У своєму будинку Цалінська облаштувала маніпуляційну, де разом із подругою — медсестрою — приймала хворих та поранених. За весь час окупації — понад сто осіб, тобто кожного третього місцевого мешканця. Працювала в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу — росіяни хоч і дозволяли пацієнтам приходити до медиків, але їм самим виходити з двору у певний момент заборонили.

"У перші дні багато людей виїхало, а потім росіяни перекрили виїзд місцевим жителям. Навіть у цієї медсестри чоловік помер через те, що його не випустили на операцію — у нього був цукровий діабет, почалася гангрена. Надія була безсила допомогти. Але допомогла іншим: якби не вона та її колега, то надавати медичну допомогу було б нема кому. Деякі намагалися звертатися до окупантів, просили випустити їх до лікарів — одиниці відправляли в лікарні у глиб окупованих територій, а звідти було б вибратися набагато складніше", — говорить журналіст правозахисної організації.

Ще одну медсестру він зустрів у Нововоронцовці. І хоча населений пункт не був під окупацією, місцева лікарня постійно потрапляла під обстріл, від неї мало що залишилося. Медсестра розповідала, як під обстрілами приймала людей, бо іншого виходу не було.

Сьогодні до звільнених населених пунктів Херсонщини місцеві жителі не поспішають повертатися. По-перше, будинки зруйновані, а електрики та газу ще немає. По-друге, область — район активних бойових дій, багато хто очікує, що до року відбудеться деокупація нових територій як мінімум на правому березі Дніпра.

Фото надані Медійною ініціативою за права людини