Стратегічна невизначеність. Чи можливий сьогодні позаблоковий статус України

В умовах сучасної "стратегічної невизначеності" та нової багатополярності можна констатувати, що зовнішня політика України останнього двадцятиліття — це в основному список криз і загроз, зрідка розбавлений успіхами переважно недержавних акторів — бізнесу, діячів спорту та культури; та юридичним оформленням курсу на досягнення членства в ЄС та НАТО.

Українські політики та дипломати продовжують грати партитуру, у якій нібито перед Україною стоїть вічне питання про вибір: з ким бути — з ЄС і НАТО чи з РФ та ЄЕС, з Польщею, Британією чи Туреччиною? Король, Цар чи Султан?

А чи потрібно нам це взагалі?

Адже в сьогоднішньому світі існує понад десяток військових чи військово-політичних союзів: від 40 до 60 країн світу входять до військово-політичних союзів, понад 30 уклали міжнародні договори у сфері безпеки та оборони.

Водночас більшість країн світу (із 197 визнаних) де-факто є позаблоковими або мають "нейтральний статус". А близько 120 країн світу входять до "Руху неприєднання" — міжнародної організації, створеної на принципах неучасті у військових блоках.

Але поняття "нейтралітет" необхідно чітко розмежовувати із "позаблоковим статусом".

Постійний "нейтралітет" містить три базові заборони на дії нейтральних країн:

• не брати участі
• і не надавати збройні сили для війни між іншими державами або свою територію для використання для тих, що воюють;
• не дискримінувати тих, що воюють, у постачанні їм зброї та товарів військового призначення.

Але головна особливість "нейтральності" — це те, що це міжнародно визнаний правовий статус, яким одні держави (міжнародні організації) наділяють інших.

Причому – документально – у вигляді договору чи угоди. Тільки тоді її можна вважати такою, що відбулася і функціонує.

"Позаблоковість" же – це самовизначення держави, яке потребує міжнародно-правового закріплення, і може бути змінено в односторонньому порядку. Вона передбачає відмову від постійного членства у спілках, але не зобов'язує не брати участі в конфліктах або укладати договори із спілками. Позаблоковий статус не накладає обмежень на відрядження військових контингентів до миротворчих сил міжнародних організацій; не забороняє укладати оборонні угоди з будь-якими військовими союзами та окремими державами залежно від кон'юнктури; не поширюється на економічну сферу.

"Позаблоковість", на відміну від "нейтральності", не обмежує державний суверенітет у зовнішній політиці натомість на обіцянки безпеки та не тягнення до конфліктів, але покладає тягар відповідальності на "позаблокову" державу за необхідністю гарантувати самостійно свою безпеку (зокрема і шляхом формування широкої системи договорів).

У сучасному світі позаблокові та нейтральні держави домінують у Латинській Америці, Африці, Азії, але в меншості в Європі та Північній Америці.

Особливість Європи та Північної Америки значною мірою обумовлена двома світовими війнами та тривалою холодною війною проти СРСР. Тому зараз у Європі лише Австрія, Ірландія, Швейцарія, Швеція, Мальта, Молдова та Фінляндія дотримуються принципу нейтралітету чи позаблоковості. Хоча й реалізовано цей статус у них по-різному.

Зокрема, Швейцарія має "нейтральний" статус з 1815 — після Наполеонівських воєн і за рішенням Віденського конгресу. Австрія змушена була ухвалити нейтралітет, який забезпечив виведення радянських військ із країни у 1955 році. Подібним чином нейтральною стала і Фінляндія — через договір із СРСР 1948 року за підсумками поразки у Другій світовій війні, що дозволило країні зберегти незалежність та уникнути комуністичної моделі управління. Міжнародно визнаний правовий нейтральний статус мають також Туркменістан (отримано рішення ООН), Камбоджа та Лаос.

Чи можливий сьогодні нейтральний статус України? Швидше за все, ні. Насамперед, через відсутність геополітичного консенсусу навколо долі України. По-друге, через економічну та військову слабкість країни, нездатність ефективно захистити свої інтереси та домагатися цього статусу.

Класичним прикладом позаблокової країни є Швеція. За часів холодної війни самопроголошений статус Швеції визначався так: "Позаблоковість у мирний час, націлена на нейтралітет під час війни". Позаблоковість Швеції завжди мирно співіснувала із постійними спробами створити регіональні політичні, економічні, а часом і військово-політичні альянси під шведським лідерством.

Курс Швеції на позаблоковість забезпечувався створенням сильної армії та гарантією підтримки країн НАТО в разі зовнішньої агресії. Протягом 50-60 років Швеція активно та успішно здійснювала свою програму створення ВПК та ядерної зброї, ця країна посідає в Європейському Союзі певною мірою особливу позицію, не підтримуючи ідею спільної європейської оборони. Водночас, Швеція активно співпрацює з НАТО в межах Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП), програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ).

Шведський досвід цілком застосовний і в нинішній Україні. Але зовнішньополітична стратегія України все ж таки має базуватися на принципах рівнонаближеності до впливових суб'єктів міжнародної системи та регіонального співробітництва в контексті концепції "Великої Європи" як особливої континентальної геополітичної системи відносин. Саме "рівнонаближеності", а не "рівновіддаленості".

Це гарантує Україні збереження транзитного економічного потенціалу та наявність диверсифікованих балансів у зовнішній політиці. Каркас системи принципів зовнішньої політики, крім "рівнонаближеності", мають скласти прагматизм, економікоцентризм, розвиток власних збройних сил, демонополізація, ресуверенізація, ухилення від конфліктів на своїй території, системність і послідовність.

Позаблоковий статус гарантує не лише зовнішню безпеку та економічну вигоду, а й внутрішню стабільність в українському суспільстві, оскільки понад 34% населення України практично рівномірно в регіонах (що саме по собі є унікальним) підтримують ідею позаблоковості.

"Позаблокові" українці – це центр української політичної системи, який дозволяє балансувати інтереси "прозахідно" або "просхідно" налаштованих громадян. Якоюсь мірою "незалежність" та "самостійність" — це стратегічне історичне бажання українців.

До того ж, саме на принципах "нейтральності" та "позаблоковості" спочатку створювалася держава Україна – це частина нашого громадського договору. Подивіться Декларацію про державний суверенітет від 16.07.1990 р. (що стала основою Акту проголошення незалежності).

Політика позаблоковості не заважає максимально наблизитися до ЄС, активно співпрацювати з НАТО за одночасного повноцінного розвитку відносин з Китаєм та нормалізацією відносин з Російською Федерацією, не розриваючи ці вектори, не створюючи і не втягуючись у конфлікти. Глобальні країни в сучасному світі – США, РФ, Китай та інші – поводять себе як позаблокові (навіть входячи у військові та економічні союзи), переслідуючи свої національні інтереси.

Одужання від алкогольної залежності починається із визнання факту: "Я алкоголік". Ось і Україна схожа на "зовнішньополітичного алкоголіка", якому, щоб почати одужувати, треба визнати: "Насправді ми позаблокова держава і ще довго нею залишатимемося".

Позаблоковість гарантує нам внутрішню збалансованість та зовнішню безпеку, хоч і потребує дипломатичної майстерності та ставки на власні ресурси, розвиток збройних сил та економіки.

І зовнішня політика держави має будуватися, виходячи з цього принципу. Вона дозволить тверезо дивитися на світ власними очима, зберегти незалежність і суверенітет, брати на себе відповідальність та вирішувати реальні проблеми політичного та економічного характеру — а не бути об'єктом політики на зовнішній арені чи полем для геополітичного гольфу.