Росія повертається в Африку. Чи зможе Африканський корпус замінити ПВК "Вагнер"

Провідні світові ЗМІ повідомляють про відряджання обмеженого російського контингенту до Буркіна-Фасо – однієї із тих африканських держав, у яких за останні три роки відбувалися державні перевороти й зараз при владі військова хунта. Новина цікава як самим фактом відновлення російської активності в Африці (яка пішла на спад після військових невдач російських сил у війні проти України у 2022 році), так і новим форматом військової присутності РФ на континенті. Йдеться про створення Африканського корпусу, який, схоже, має замінити розформовану після невдалого заколоту у червні 2023 року ПВК "Вагнер". Фокус розбирався в тонкощах та хитросплетіннях політики Москви щодо африканського континенту.

Африканський корпус – це ПВК Вагнер 2.0?

Новини про Африканський корпус вперше почали з’являтися в інформаційному просторі на початку листопада 2023 року. Тоді стало відомо, що він формується і його ціллю є розміщення військових саме у Буркіна-Фасо. Схоже, що військова співпраця з цією африканською країною стане пілотним проєктом нової ери африканської політики Кремля. Для РФ важливо показати африканським партнерам, якими є переважно країни, де при владі жорстокі військові диктатори, що "життя після розформування ПВК "Вагнер" існує".

Основним завданням чинної місії Африканського корпусу в Буркіна-Фасо, за офіційними повідомленнями, є охорона керівника військової хунти країни Ібрагіма Траоре, "навчання збройних сил країни та патрулювання окремих територій". Хоча для повноти викладу завдання місії цілком достатньо було і першого пункту. Адже саме безпека військового диктатора у широкому сенсі, що враховує і забезпечення дієздатності його режиму, є основною ціллю російської присутності у цій країні та в Африці загалом. Офіційно контингент не надто великий. Всього триста осіб, які перекидалися невеликими групами російським військово-транспортним літаком Іл-76 з початку листопада. Його цілком достатньо для охорони президента, проте ніхто не може гарантувати, що це реальна чисельність контингенту.

Африка як поле битви iмперiй

Ще з часів розвалу колоніальних імперій, тобто після завершення Другої світової війни, Африка стала полем битви між США та СРСР. Слід зазначити, що обидві країни не мали власних колоній на континенті, тому були зацікавлені в утворенні нових незалежних держав, з якими можна почати співпрацю "з чистого листа".

Африка – це рідкісне місце, де СРСР мав реальну моральну перевагу над своїм геополітичним супротивником, адже найбільша у світі імперія ніколи не мала заморських колоній. Тому в очах африканців вона цілком природно вписувалася в роль чесного борця зі світовим колоніалізмом. США натомість, хоча самі не мали африканських колоній, проте перебували в союзі із колишніми колоніальними імперіями – Великою Британією, Францією та іншими країнами Західної Європи, які у другій половині ХІХ століття розділили між собою континент. Саме на цьому будувалися радянські наративи м’якої сили, з якими Москва йшла до новоутворених, переважно авторитарних африканських країн.

Строката ковдра. Чому Африка така неоднорідна

Говорячи про Африку, слід розуміти, що вона доволі контрастна. Відмінності між, скажімо, Єгиптом, Малі та ПАР гігантські. Загалом Африку традиційно поділяють на її арабську частину (або останнім часом арабо-берберську), що знаходиться на півночі континенту, в основному на території найбільшої у світі пустелі Сахара, та "чорну Африку", яка знаходиться на південь від Сахари і її населяє переважно багатонаціональне чорношкіре населення. Поширений стереотип, що Африка на південь від Сахари до приходу європейців перебувала на рівні родоплемінного ладу (доцивілізаційний період розвитку людства) насправді не відповідає дійсності і є колоніальним наративом.

Проте державотворчі процеси в Африці справді важко назвати досконалими. І не останню роль тут відіграли самі колоністи, які придушили державні традиції навіть у північній Африці, де вони загалом найдавніші у світі.

Найбільший дисбаланс між розвитком державних інституцій та наявними у регіоні природними ресурсами проявився на територіях, де Сахара переходить в африканські савани. Так званий Сахель. Практично у кожній державі регіону відбулося по декілька державних переворотів з часу здобуття незалежності (тобто за останні кілька десятиліть). Періоди правління військових хунт змінювалися короткими відрізками демократичного ладу. Проте часто встановлені за підтримки західних держав демократичні уряди виявлялися неефективними. Країни захлиналися у корупції та бюрократії, відтак престиж демократичного устрою падав в очах населення.

Африканськi країни в пошуках нових/старих союзникiв

З початком XXI століття актуальною проблемою Сахелю став ісламський фундаменталізм або джихадизм. Особливо ситуація загострилася у минулому десятилітті. Справа в тому, що державні кордони були встановлені на папері в Європі під час колоніального поділу Африки, який часто справді відбувався у кабінеті з картами за допомогою олівців та лінійок. Відтак, поширеною стала ситуація, коли в кордонах однієї держави опинилися різні етнічні, релігійні та культурні спільноти. Які, зі свого боку, інколи опинялися розділеними тими ж державними кордонами. Цю ситуацію використали різні терористичні групи, зокрема Аль-Каїда, а згодом Ісламська держава, які закликали перерозподілити кордони країн, де компактно проживало мусульманське населення, й одразу перейшли до справи.

Дехто вважає, що етнокультурні особливості регіону не враховувалися колишніми метрополіями навмисно, щоб в такий спосіб створити "бомби уповільненої дії". Справді у боротьбі з джихадистами багато країн, чиї армії оснащені заледве краще, ніж у самих терористичних груп, звернулися по допомогу до колишніх метрополій. Найчастіше це була Франція.

Проте з інформаційної точки зору це грало на руху самим ісламістам. Адже введення військових контингентів колишніх метрополій (або збільшення чисельності уже наявних) вони інтерпретували як нову окупацію. В купі із неефективністю боротьби з терористами це схиляло громадську думку на сторону повстанців. Як демократичні, так і військові лідери африканських держав постали перед об’єктивною необхідністю шукати нового союзника. Це стало золотим часом для Російської Федерації, яка якраз активно стала заявляти про необхідність зміни чинного світового порядку.

Як трансформується світовий порядок i чому Африка в авангарді

Виступивши проти цивілізованого світу, РФ гостро потребувала нових якщо не союзників, то бодай економічних партнерів. Африканські країни потребували нових озброєнь та військової підтримки. Після розпаду СРСР африканські країни контактували з Москвою саме по лінії торгівлі зброєю. Коли ж африканці попросили у Кремля військової допомоги, у Москві просто не змогли упустити цей неймовірний подарунок долі.

Російська військова допомога зазвичай надавалася непублічно, переважно силами приватної військової компанії "Вагнер". Її лідер Євген Пригожин став ключовою ланкою, яка пов’язувала між собою Кремль та його нових африканських друзів. Тому навіть після червневого бунту його запросили на форум Росія-Африка, який відбувся влітку 2023 року у Санкт-Петербурзі. В обмін на силову підтримку, компанії Пригожина отримували доступ до природних ресурсів держав, в яких діяла "група Вагнера". Маючи доступ до російської номенклатури озброєння та необтяжені ні гуманітарним, ні військовим правом чи будь-якими міжнародними нормами ведення військових операцій, найманці Вагнера досягали значних успіхів у боротьбі зі слабко озброєними та навченими джихадистами. Хоча у жодній країні повного успіху вони не досягли.

Іншою перевагою в очах авторитарних лідерів країн регіону, якою була наділена співпраця з РФ, було те, що у Москві не ставили зайвих запитань про права людини та корупцію в їхніх державах. Тому попит на послуги "групи Вагнера" в Африці зростав.

Військові перевороти та російська присутність

Врешті вже у двадцятих роках відбулася серія переворотів у демократичних країнах, які у своїй боротьбі з повстанцями спиралися на західну допомогу. Серед таких була й Буркіна-Фасо. Капітан Ібрагім Траоре прийшов до влади внаслідок військового перевороту у вересні 2022 року.

Цьому передувала інформаційна кампанія, скоріш за все інспірована Москвою. Столицею країни регулярно проносилися антиколоніальні, антифранцузькі демонстрації. Їх основними вимогами було виведення з країни французьких військ і подавалося все це під значно ширшим антиколоніальним соусом. На них часто лунали російські наративи та проросійські гасла. Сам Траоре в одному зі своїх останніх інтерв’ю позитивно висловився про роль як російської зброї, так і самої РФ у житті країни протягом останніх десятиліть, звичайно – позитивну роль.

Основним виправданням переворотів у Сахелі, зокрема й у Буркіна-Фасо, була корумпованість та низька ефективність демократичного уряду. Експертка з питань Африки Торіанна Еклз зазначає, що в більшості соціологічних досліджень африканці загалом виступають за демократичну форму правління та проти узурпації влади в руках однієї особи, проте вони не готові миритися із корупцією та іншими зловживаннями еліт, які прийшли до влади демократичним способом. Тригером стали військові невдачі у боротьбі з джихадистами урядових військ спільно із західними союзниками, переважно французами. Все це справді так. Претензії були небезпідставними, проте прихід до влади військової хунти мало що змінив, принаймні у кращу сторону. Якщо розбудови демократичних інституцій від військових заколотників можуть чекати вже дуже наївні люди, то очікування більшості щодо ефективної боротьби із повстанцями можна вважати цілком виправданими. Проте не здійснилися навіть вони.

Жодна з країн, де відбулися перевороти, так і не змогла вирішити проблему фундаментальних ісламістів. У Центральноафриканській республіці принаймні було зупинено їх наступ на столицю. І якщо Буркіна-Фасо може виправдати ситуацію тим, що після виведення французького контингенту у 2023 році ПВК "Вагнер" не змогла його повноцінно замінити через проблеми на фронтах війни проти України, то у тому ж Малі російські найманці суттєво не змінювали чисельність свого контингенту, проте успіхів все одно немає.

Натомість російські найманці розповсюджують вірус військових переворотів на континенті. Ширилися чутки, що Пригожин начебто планував створити таку собі підпільну "африканську російську імперію" від океану до океану, взявши під фактичний контроль усю центральну Африку, проте не вийшло.

Можливо, причина стагнації боротьби з джихадистами у тому, що вони – зручний привід для вводу іноземних контингентів. А справжньою причиною є контроль за природними ресурсами. ПВК "Вагнер" викачувала алмази, золото та ніші надзвичайно корисні матеріали з країн, які ця група найманців начебто захищала не гірше за будь-яку метрополію. Біда в тому, що в місцевому суспільстві поширена думка, що зацікавлена в такому стані речей не лише Росія.

Африка у центрі боротьби – хто претендує на Чорний континент

По суті за Африку ведеться жорстока боротьба між провідними країнами світу. У ній КНР пропонує інфраструктуру, США зі своїми союзниками – інвестиції в гуманітарні проєкти. Росія ж поводиться як рекетир із 90-х (що й не дивно, адже саме з в такому середовищі й добився успіху засновник та єдиний фактичний лідер ПВК "Вагнер" Євген Пригожин) – пропонує фізичний захист в обмін на доступ до матеріальних ресурсів клієнта. Тут африканським диктаторам варто розуміти, що часто такі "вирішувачі проблем" самі їх і створювали.

Можна скільки завгодно глузувати з російських методів роботи, проте не можна не визнати, що у випадку з Африкою така схема роботи виявилася цілком ефективною. По суті, за останні роки РФ суттєво посунула Францію, фактично відібравши собі майже усі її колишні колонії у Сахелі. Ці слабко розвинені африканські країни можуть стати для РФ потужною ресурсною базою та джерелом дипломатичної підтримки на різних майданчиках, наприклад, в ООН.

На жаль, для місцевих жителів Африка, особливо на південь від Сахари, практично всю історію була об’єктом геополітики. Проте саме той, хто володів Африкою або принаймні доступом до її ресурсів, зазвичай і був володарем світу – з часів Римської імперії й до колоніальної епохи, що закінчилася у середині минулого століття.

XXI століття часто називають роком Азії, проте шлях до успіху лежить через Африку. Очевидно, що у цій боротьбі Азію представляє Китай і, схоже, так само себе позиціює і Росія. До контролю над усією Африкою РФ ще далеко, проте поки динаміка на її користь. Країни, де при владі проросійські військові режими часто підтримують Москву на міжнародних майданчиках, зокрема й у питаннях її агресії проти України. Малі та Буркіна-Фасо нещодавно заявили про намір вийти із прозахідного інтеграційного об’єднання ECOWAS. Це сталося після того, як до Буркіна-Фасо прибуло зерно з Росії (ймовірно зібране на окупованих українських територіях).

Українськi козирi в африканському розкладi

Продовольство – це той інструмент, яким може грати й Україна, і певні потуги вийти на африканську політичну сцену справді спостерігалися у 2022 році. Вкрай помітна кореляція між дипломатичними успіхами України, зокрема, на африканському напрямку, та успіхами на полі бою російсько-української війни.

Ключову роль у цій битві грає і вигризений ЗСУ чорноморський морський коридор, який не дозволив посилити позиції Москви на африканському продовольчому ринку. Отак події за тисячі кілометрів одні від одних здійснюють взаємовплив. Від успіху РФ в Африці залежить її можливість вести агресивну війну проти України. Проте й деякі аспекти бойових дій впливають і на спроможність РФ продовжувати свою експансію в Африці.