Прем'єрний фільм "Я працюю на цвинтарі" поховав весь попередній український кінематограф

Якщо уточнити, то, звісно, цей фільм поховав не весь український кінематограф, а швидше національний арт-хаус. Вже не можна після нього знімати довгі плани, де нічого не відбувається, але автор має на увазі "поетичне" бачення реальності. А тут вийшов чудовий авторський фільм і цілком комерційний, бо знаходить живий відгук у широкої аудиторії — чому кореспондент Фокусу був свідком і просто в кінотеатрі, і на прем'єрі фестивалю "Молодість".

Фокус, в принципі, стежить за розвитком вітчизняного кіно. Можемо сказати, що ми вже маємо якісні жанрові картини: історичний екшн "Захар Беркут", фентезі "Сторожова застава", військова драма "Кіборги", успішна комедія "Шалене весілля". Або з іншого боку — титулований фестивальний фільм "Плем'я". Але мало чого потрапляло у золоту середину — між жанровим та фестивальним кіно. І ось — сталося! Найближче за стилем викладу до драмеді "Я працюю на цвинтарі" трагікомедія "Мої думки тихі" (2020): через вдале поєднання гарного літературного матеріалу та розважальності. Два ці фільми — нова точка відліку національного кіно.

Автор сценарію "Я працюю на цвинтарі" популярний блогер та письменник Павло Белянський (Паштет). Він колись справді працював на цвинтарі — у фірмі з виробництва пам'ятників, і свої історії, пов'язані з клієнтами, викладав у Facebook — так у нього з'явилася фанатська база, яка нараховує кілька десятків тисяч відданих читачів. У 2016 році Белянський випустив книгу "Я працюю на цвинтарі" і вже брав на неї передзамовлення. У його випадку Facebook на повну спрацював як механізм розкрутки.

Співавтором сценарію та режисером-дебютантом "Цвинтаря" виступив Олексій Тараненко. Він разом із Павлом Белянським проробив величезну роботу з переплавлення збірки у майже ідеальний сценарій для повного метра: скорочено десятки персонажів, залишено кілька. Знайдено харизматичного головного героя, його опорна лінія — подолання ним своєї трагедії та інших викликів.

Що не так загалом із національним кінематографом

Три роки тому на фестивалі-конкурсі молодих кінематографістів "Кіноогляд" мене вразив один момент — головним "героєм" більшості фільмів був інфантилізм. Він був масовим явищем — як серед молодих кіногероїв, які не знають, куди подіти своїх дітей, так і літніх "хлопчиків" і "дівчаток", які не можуть встановити контакт із сім'ями, тому що до похилого віку перебувають у полоні дитячих комплексів та ностальгії за іграшками.

У теорії американського психолога Еріка Берна, який відкрив триактний аналіз у книзі "Ігри, в які грають люди" (1964), основні фази его розвитку людини такі: дитина, батько, дорослий. Два перші у нас широко представлені в кіно, а з третьою категорією — біда. Це видно і за картинами зрілих майстрів — таких, як режисерка Катерина Горностай, яка торік показала фільм "Стоп-Земля", де інфантилізм — головний "друг" як старшокласників, так і їхніх батьків.

Інфантилізм — злоякісне захворювання на дитинство, небажання дорослішати. У картині "Я працюю на цвинтарі" проти цього застосовані страшні ліки — смерть дітей. У фільмі показано кілька таких історій, де гинули діти, зокрема через недогляд.

І головний герой, київський архітектор Сашко (актор Віталій Салій) ховається на фірмі з виробництва пам'ятників із цієї причини. Він іронічний, цинічний — це його форма захисту. Але початкове враження, що він ганчірка — оманливе.

Удачі сюжету: феєричний момент у фільмі "Я працюю на цвинтарі"

У фільмі "Я працюю на цвинтарі" — три основні сюжетні лінії.

Перша — Саша та клієнти. Наприклад, одній дівчині потрібен пам'ятник для кота Сєви. Саша пропонує труп кота спалити, а попіл — пересипати в колбу з-під скляного пісочного годинника: "Приготування яйця некруто – це пів Сєви". Висновок господині тварини: "Злий ви. Не можна вам з людьми працювати".

Інший клієнт — старий — хоче бути похований поряд із дружиною. Він замовляє пам'ятник собі. І навіть готовий померти за тиждень. "Вперше бачу таку самодисципліну", — дивується Сашко.

Бізнес-леді Олена (польська актриса Вікторія Городецька) незадоволена пам'ятником своєму померлому від грипу восьмирічному синові, тому що хлопчик їй потрібен живий, а не мертвий…

Друга лінія: Саша і сім'я. Його колишня дружина вже одружилася (новий чоловік — коп). Вони мають доньку-підлітка. Донька ніби хоче встановити контакт з батьком, але щось їм заважає нормально спілкуватися.

Третя лінія: Сашко і бандити. Бандити хочуть віджати у начальника Саши — директора цвинтаря Петровича (Віктор Жданов) — його прибуткову посаду. Їхній ватажок (Олексій Тритенко) від погроз переходить до дій — побиття, пограбування та закопування живцем.

Так от: тут уперше в нашому кінематографі застосовано одну річ — зустріч у точці перетину трьох подій, пов'язаних з кожною з трьох сюжетних ліній: спроба зайнятися сексом, розбирання з дочкою, пожежа від бандитського нападу. Це просто феєричний момент! Такого за тридцять років у нашому кіно не було!

Герой швидко та метафорично гасить полум'я вогнегасником. Він добре вміє гасити зовнішні пожежі, але ніяк не може погасити внутрішній вогонь. Ні релігія йому тут не допомагає, ні друзі. Але в почутті гумору не відмовиш — яким, проте, горе не переб'єш.

Загалом у фільмі "Я працюю на цвинтарі" показано, що в Україні сталася духовна катастрофа — люди нікому не вірять, нуль духовних практик, жодної молитви. У картині є один православний священик, і той представлений у сатиричному світлі. Кількість пов'язаного зі смертю абсурду в стрічці протягом дії зростає в геометричній прогресії. Виходить, що Україна в цьому сенсі є країною тотального невігластва.

Цю похмуру тему у фільмі "Я працюю на цвинтарі" розряджає чорний гумор. Фрази працівників кладовища: "Клієнти в нас спокійні, замовники — кінчені", "Не хвилюйтесь, пам'ятник зроблю як для себе".

Фільм "Я працюю на цвинтарі". Один недолік, але він же — плюс

Пунктирною лінією пов'язує картину в єдине ціле закадровий голос оповідача. Особисто я думав, що це голос — доньки Саши. А виявляється, це голос маленького загиблого сина головного героя. Можливо, це єдина нестача фільму. Я спитав у зали на обговоренні стрічки під час фестивалю "Молодість": "Хто вважає, що закадровий голос належить дочці головного героя?" Підняла руки половина аудиторії. "А хто вважає, що це голос його загиблого хлопчика?" — теж половина. Тобто задум авторів не для всіх був очевидним.

Чому? Автори не одразу хочуть повідомляти цей факт, але голос хлопчика та дівчинки — у принципі майже не відрізняються. Звідси — плутанина. Але так чи інакше сам голос у фільмі "Я працюю на цвинтарі" непогано пов'язує розрізнені історії безлічі персонажів.

І головне, незважаючи на махровий атеїзм того, що відбувається, голос дитини з того світу дає картині вихід на містичний рівень. Авторам цієї ідеї просто чіткіше потрібно було донести до глядачів. Адже це голос сина-ангела, який, як може, намагається допомогти батькові вирішити його завдання.

Але тато і сам у фіналі непогано справляється з усіма проблемами, що навалилися на нього — Саша примудряється однією хитрою дією розрубати гордіїв вузол всіх проблем. Це дуже дотепний хід: як використовувати для своєї користі тих, хто проти тебе. Ідіть у кіно, переконайтесь — це буде несподівано! Нічого суперменського — спритність розуму і ніякого шахрайства. Але при цьому нарешті в нашому національному кінематографі Саша вирішує проблеми, як справжній чоловік! І все логічно — ти в це одразу віриш, саме так у нас і робляться справи… Але який спритник! Формула Сашка: контужений горем – допомога собі подібним – перемога над долею. Мені здається, саме зараз такий герой потрібний усім.

Звісно, для відомого українського актора Віталія Салія це проривна роль. Вона — сота, якщо порахувати всі його фільми та серіали. Віталій нарешті дочекався справжнього героя, в якого вклав увесь свій талант! У фільмі "Я працюю на цвинтарі" Салій гранично природний і точний. І коли його герой на початку фільму бігає на стадіоні, а потім курить(!). І коли він вже просто займається бігом, позбавившись шкідливої звички. В обох випадках цьому є виразне пояснення.

Фільм "Я працюю на цвинтарі" пронизливий та смішний. Люди у залі часто сміялися. Потім, правда, плакали. Отже, все як треба: гойдалка емоцій тут справно працює.

• Фокус готує інтерв'ю з головним винуватцем успіху картини "Я працюю на цвинтарі" — автором однойменної книги оповідань та сценаристом — Павлом Белянським, який уже не один місяць бореться у лавах ЗСУ. До того ж його позивний — такий самий, як дитяче та літературне прізвисько — Паштет.

Важливо

"Снайперів ніхто не любить". Реальна історія помсти вчителя, який пішов на війну з Росією