"Стоп-земля". На екрани вийшов найтитулованіший український фільм про підлітків: чи легко бути 16-річним

У широкий прокат цього тижня вийшов фільм про підлітків "Стоп-Земля" режисерки Катерини Горностай, яка отримала за нього на Берліналі "Кришталевого ведмедя". І потім ще кілька нагород. Чим взяло це кіно?

Хоч як парадоксально це звучить, але герої "Стоп-Землі" займаються тим самим, що й персонажі гучного південнокорейського серіалу "Гра в кальмара": грають у дитячі ігри. Тільки в південнокорейському фільмі мета — вижити (того, хто програв, убивають), а в українському — адаптуватися одне до одного, розкритися, зробити перший крок. Формула стрічки: дитячі ігри — кохання — дорослішання.

"Стоп-Земля" — це гра, де вибирається ведучий, йому зав'язують очі, а інші розбігаються. Ведучий ходить майданчиком і намагається зловити когось із гравців. Упіймавши, навпомацки намагається впізнати його. Коли ведучий кричить: "Стоп-Земля", усі мають завмерти. Ці й інші ігри у фільмі (враховуючи знамениту "пляшечку") — метафора входження 16-річних у доросле життя.

Головна героїня — Маша (Марія Федорченко): великоока, короткострижена шатенка. За сюжетом вона закохалася в Сашка (Олександр Іванов), який володіє музичним талантом, — він грає на фортепіано та має атлетичну статуру: коли ніжна мелодія струмує з-під пальців хлопця модельної зовнішності — музика діє сильніше. Але, на жаль, Сашко до Маші холодний, хоч вона навіть наважується запросити його на білий танець.

Пережити цю нерозділеність Маші допомагають двоє друзів: дівчинка Яна (Яна Ісаєнко) та хлопчик Сеня (Арсеній Марков). Пригоди трійці — окрема лінія у картині, аж до різання вен. Слабкодухих просимо не розходитися: тут це лише ритуал "братання". Сеня закоханий у Машу, але, жертвуючи своїм почуттям, сприяє стосункам Маші та Саші.

Через ігри, діалоги, навчання, похід до Музею космонавтики ми дізнаємося про кожного учня, його звички, риси характеру. З одного боку, Горностай начебто не ідеалізує своїх героїв (вони, наприклад, часто й незлобно матюкаються), з іншого — до них у неї дбайливе, майже материнське ставлення — у фільмі немає жодної бійки, жодного агресивного випаду чи образи.

Усі учні, наче оркестр, виводять спільну мелодію, і кожен — сольну партію. А оскільки всі вони без винятку гарні, гармонійні та самодостатні, то їхні яскраві образи нагадують швидше про епоху еллінізму. А з радянської кінокласики одразу згадується естетська картина Сергія Соловйова "Сто днів після дитинства" (1975), де прямо не піонерський табір, а Царськосільський ліцей або французький пансіон для дворянських дітей. І вони там, крім того, що закохуються, ще й багато читають, ставлять вистави. Наші ж українські вундеркінди читають, щоправда, лише коментарі в соцмережах.

Проте юна аристократка Маша на тлі багатоповерхівок столичного району Оболонь виглядає як грецька статуя, котра ожила в сучасному мегаполісі. Або як Венера, яка зійшла з ренесансної картини Боттічеллі, зайвий раз нагадуючи: краса українок — неминуча цінність. Естетична сторона картини — безумовна заслуга оператора Олександра Рощина.

Так, у хлопців є конфлікти з батьками та нерозуміння між собою, але все це вирішується. Є й тривога, кепкування, пустощі, але відбувається це ніби під опікою якогось мудрого вихователя, який створив спільну чуттєву та тонку атмосферу. Притому що немає жодних реальних авторитетів серед учителів, які впливають на друзів: педагоги відбарабанили свої уроки та пішли геть.

У когось з учнів сварки з матір'ю, у когось — депресія, хтось не може визначитися зі своєю сексуальною орієнтацією, але свіжість, молодість і веселощі домінують. Дивлячись на героїв стрічки, хочеться бути 16-річним!

Неспокійна музика викликає у стрічці відчуття того, що підлітки зі своєю тендітною свідомістю, стоять близько до тієї самої прірви, яка в житі, але тут усі вони наче під наглядом невидимих ангелів. Здається, ось-ось щось має статися непоправне, але раз і... пронесло. Усі в надійних руках!

Усередині цієї стрічки затишно. Може, тому фільм й усіяли нагородами, що всім нам сьогодні бракує такого затишку? І ми тягнемося до місця, добре захищеного від вітрів долі.