Рятувати під прицілом! Новий фільм перевернув уявлення про кіно – волонтери Бучі грають себе

Відбулася прем'єра українського повнометражного фільму "Область Героїв", який уже вийшов на екрани країни. Фільм "Область Героїв" — це відеореконструкція реальних історій українців, які потрапили до окупації. У картині кілька новел про волонтерів — тих, хто вивозив з окупованих територій інвалідів і людей похилого віку, про лікарів, які рятують поранених, і про хлопчика — пілота дрона, який давав ЗСУ координати дислокацій окупантів.

Фокус побував на прем'єрі та ділиться подробицями.

Попри блекаути у столичному кінотеатрі "Оскар" (хмарочос "Гулівер"), одразу у трьох залах — 4, 5, 6 — відбулася відкрита прем'єра документально-мистецької картини "Область Героїв". Із зірок була Надя Дорофєєва зі своєю продюсеркою Іриною Горовою (ексдружина Потапа). У фільмі звучить пісня "Думи" на вірші Тараса Шевченка, яку Дорофєєва виконує разом з Артемом Пивоваровим.

Стрічка своїми страшними масштабними панорамами руйнувань у Бучі, Ворзелі, Гостомелі, Ірпені миттєво захоплює увагу глядачів — адже це відбувалося не десь, а в нашій країні, на наших очах. Сотні людей намагаються виїхати, крики, тиснява, паніка. Багато людей похилого віку або інвалідів не мали можливості вибратися з цього пекла.

Перше, що видно на картині, — дика раптовість того, що відбувається. І друге — були люди, які не втратили самовладання у цій надзвичайній ситуації.

І ось на арені війни з'являються два волонтери з позивними "Водолаз" та "Індіанець". Режисер Артур Лерман використовує прийом зі стрічок про супергероїв: "Водолаз" та "Індіанець" стоять на даху ірпінської висотки й наче оглядають поле діяльності — це десятки зруйнованих будинків та покручених машин — там пройшла злодійська сила. Вдалині видно вибухи.

Тільки це — не супергеройське кіно, а тверда українська реальність. І між нею та нами немає стіни умовності, яка буде присутня у глядачів цієї картини в інших країнах. Для нас тривають ракетні удари, а війна — у розпалі, хоч окупантів і відігнали від стін столиці. А тоді вони були в Ірпені, який "за сім кілометрів від Києва", — каже у фільмі "Водолаз".

Головний сюжетний хід, який придумали автори у цій стрічці такий. Інтерв'ю з героями фільму проходять в антуражах різних церков, відштовхуючись від слогана картини "Ангели, які пройшли пекло". Їхні оповідання перемежовуються яскравими художніми сценками, максимально наближеними до документальних свідчень. Тобто перед нами ніби візуально "розгортають" оповідання волонтерів.

А в цьому світі все чітко: є вороги і є наші, яких треба врятувати.

"У березні я був найближчим до смерті", — говорить у стрічці "Водолаз". Його машина, в якій він вивозив з окупованої території людей похилого віку та інвалідів, нарвалася на блокпост окупантів. Перестрілка. Російський снайпер вбиває людину в його автомобілі — попадання в голову.

Індіанець розповідає, як йому дали завдання забрати Кнопку — маленьку дівчинку п'яти років. Він приїхав, але бабуся та дідусь її не віддавали: "Пересидимо тут". Доходить майже до бійки. На такому ґрунті, виявляється, теж було чимало конфліктів — люди не хотіли зриватися з насиджених місць у невідомість. Іноді питання розв'язували швидко, коли хтось із членів сім'ї гинув внаслідок обстрілу.

Ще одні герої стрічки — ветеринарні медпрацівники, чоловік та жінка. Вона не покидала зоологічного притулку, де було понад двадцять кішок, колега прийшов підтримати її. Їх обох зненацька попросили допомогти трьом пораненим мінометним вогнем дівчаткам. Дівчата поранені в голову. Це жахливі рани. Одна дівчина в комі. Відмовки, що "ми ветеринари, а не нейрохірурги" не підходили для родичів. Одну дитину все-таки вдалося врятувати — наші герої плакали від щастя, почувши по радіо, що дівчинку привели до тями і відновили вже в Італії — значить їхні старання не пропали даремно. Історія лікарів має романтичне продовження — вони вирішили одружитися.

Ще одна пара — батько та п'ятнадцятирічний син. Підліток, виявляється, був чудовим пілотом дрона. Він разом із батьком засікав позиції ворога і передавав ЗСУ. Ця інформація була безцінною на лінії фронту. Якось тата та сина, які шукали розряджений дрон, мало не "попалив" патруль окупантів — вкрай напружений момент у фільмі: навідників чекала б неминуча смерть.

Вже після прем'єри я ловлю у метро першого героя фільму — "Водолаза" — він їхав на свою робочу зміну. Він і є реальним водолазом у мирному житті. Звати його Анатолій Юхимович. Родом він із Бучі. Я попросив його розповісти для Фокусу про найнебезпечніші моменти своєї волонтерської діяльності.

"Я вивіз шість тисяч людей з Ірпеня. Мене розстрілювали двічі, — каже Анатолій. — Найнебезпечніший момент — коли я потрапив в Ірпені в засідку 24 березня. Приїжджаю забрати людину. Заїжджаю у провулок на Тургенєвській, а тут засідка — шість солдатів. За бетонозмішувачами сховалися — з РПГ. Один солдат підбігає до мене: "Ти хто?" Я кажу: "Брат…" і затинаюся — бачу, що це росіянин. І він у мене бачить жовто-синій шеврон. Напружений момент. Наш солдат, який сидів у машині, застрелив ра*иста. Я натиснув на газ, автоматники розстріляли машину, але ми залишилися цілими. У мене, як у волонтера, зброї не було…"

Анатолій поспішив на свою гілку метро (вже майже половина десятої вечора, скоро комендантська година), я — на свою. Він буденно розповідав про це все. Врятував 6 тисяч людей. Простий герой.

Ідіть у кінотеатри: "Область Героїв" — для українських глядачів це пронизливе кіно, яке неможливо забути, тому що ми щодня живемо всередині цього "фільму" під назвою війна.

Важливо

Прем'єрний фільм "Я працюю на цвинтарі" поховав весь попередній український кінематограф