Жонглери цифрами. Чому середня зарплата в Україні зростає, а жити все гірше

Здавалося б, що може бути спільного між правим ухильником і головою Раднаркому СРСР у 20-х роках минулого століття Олексієм Риковим та нинішнім урядом України?

Виявляється, любов порівнювати поточні показники з тринадцятим роком. Тільки в СРСР порівнювали з 1913-им, а в нинішній Україні – з 2013-им. Але в будь-якому випадку це перетворилося на якийсь фетиш або спосіб лікування масових психотравм – мовляв, якщо повернулися на рівень тринадцятого року, то всі жертви були недаремними. З іншого боку, будь-яке відставання від "13-го", сприймається як якийсь німий докір.

Днями міністерство економіки заявило, що Україна за обсягами експорту вийшла на показники 2013-го. Щоправда, без урахування глобальної інфляції долара, яка за вказаний період склала понад 20%, а за деякими групами наших експортних товарів і понад 30%. До того ж у 2013 році в експортний потенціал включали весь Донбас і Крим (приблизно 20% експортних показників).

У будь-якому випадку інфляційний фактор тут явно переважує ефект випадання частини промислових активів, особливо з урахуванням того, що зростання експорту в останні сім років зафіксовано в чисто сировинному сегменті зерна, олії та залізняку, а тут індустріальний потенціал Донбасу критичної ролі вже не відіграє.

Ще один приклад порівняння з 13 роком – розмір середньої зарплати, яка в Україні-2021 досягла 500 дол. на місяць і перевершила показники часів Януковича. Відразу зазначимо – йдеться про брутто-зарплату, тобто до оподаткування.

Якщо наш показник порівнювати з аналогічними даними в інших сусідніх країнах, потрібно пам'ятати, що в нас оподаткування праці (без урахування ЄСВ, який нараховується на загальний фонд оплати праці на підприємстві) становить 19,5%: 18% прибутковий податок та 1,5 % — Військовий збір. У сусідній Росії, наприклад, податок на доходи – 13%, а військового збору немає.

Але заглянемо трохи глибше. Держстат розраховує показник середньої зарплати по компаніях із кількістю штатних одиниць понад 10. База розрахунку – 7 млн штатників із 17 млн економічно активного населення. Тобто це зарплата меншості, яка не враховує сектор малого та середнього бізнесу та значну частину сектора обслуговування.

Чим менше штатників у цілому по країні — тим вищою є питома вага "хлібних" галузей: фінанси, ІТ, видобуток природних ресурсів, сектор держуправління.

Це класичне вимивання середини: чим менше в офіційній статистиці залишається низькооплачуваних працівників (зарплату яких роботодавець мінімізує за допомогою неофіційних виплат у конвертах), тим вище буде вплив жирних галузей на середній показник.

За такої динаміки, коли в Україні з працюючих підприємств залишиться один Нафтогаз, середня зарплата в нас взагалі вийде на перше місце у світі, обігнавши Швейцарію.

Схожа ситуація, до речі, виникла ще в одній європейській країні, яка бореться з нами за статус найбіднішої економіки континенту, – в Албанії. 2020-го, брутто-зарплата там склала 540 доларів на місяць. Але лише для тих, хто потрапив до офіційної статистики.

Крім того, Держстат у чисельнику формули розрахунку бере загальний фонд оплати праці, включаючи сумісників, а ділить його на кількість постійних працівників, що також спотворює загальну картину навіть у межах зазначеної меншості працівників.

Саме тому в Україні не рахують медіанну зарплату, яка, як правило, у півтора рази менша за середню. Показник середньої зарплати в Україні значною мірою формується даними державних компаній, бюджетної сфери, іноземних компаній і фінансово-промислових груп.

Це підтверджується і галузевим аналізом. У сільському господарстві рівень трудових доходів становить лише 76,5% від середнього рівня. У торгівлі – 90%. У готельному та ресторанному бізнесі – 48,2%. У будівництві – 81,6%. В освіті – 82%.

Натомість у сфері інформації та телекомунікацій – 159,4%, у фінансах – 161,1%, у системі держуправління – 159,7%. Якщо взяти промисловість, то в переробних галузях (які є основою промвиробництва, виступаючи своєрідним міжгалузевим ліфтом), то тут зафіксована зарплата на рівні 90% від середньої. У харчовій – 82,4%, у текстильній (за теорією тут один із найвищих рівнів додаткової вартості) – 59,7%. Натомість у фармацевтиці – цілих 177,4%, в енергетиці – 162,1%.

Якщо в колишні часи питома вага цих високоприбуткових галузей розбавлявся "багатолюддям" базових секторів (переробка, харчова, текстильна), то зараз, у міру їхнього відмирання, "загальний котел" міліє, оголюючи "шматочки м'яса", що залишилися на дні.

Сюди можна додати "роздутий" бюджетний сектор із "бонусами" та банківську систему, яка заробляє мегадоходи "на кризі", тобто на державних боргах і депозитних сертифікатах НБУ. Плюс видобувна галузь, де ціна залізної руди на світових ринках 2021-го била всі рекорди.

Крім того, номінальні доходи необхідно порівнювати з номінальними витратами, із тим самим рівнем комунальних тарифів та іншими витратами домогосподарств. Адже якщо в шахах фраєр у ендшпілі пізнається, то в бізнесі й особистих доходах – у профіті. Простими словами, у поєднанні доходів і витрат. Який сенс у високому доході, якщо витрати ще більші, і на фініші – один мінус.

У цьому плані цікаво проаналізувати дані Держстату щодо зміни реального наявного доходу населення в Україні. Після різкого падіння у 2014-2015 (-11,5% та -20,4%), цей показник продемонстрував "нульовий горб": якщо у 2,6% він склав 2%, а у 2017-2019 збільшився до 9-10 %, то 2020-го він знову опустився до рівня 2016-го – до 2,6%, скоротившись порівняно з 2019-м більш ніж утричі. У 2019-2020 приріст накопичень населення знизився до негативних величин – мінус 0,4%.

І це підтверджує динаміка коштів населення у банках, яка на кінець 2021-го склала лише 630 млрд грн або 13% ВВП, хоча в країнах, що розвиваються, цей показник перевищує 30%.

У РФ кошти населення в гривневому еквіваленті становили 11,5 трлн грн чи 29% ВВП. Кошти населення в банках РФ майже 17 разів перевищують аналогічний показник вкладень населення українські банки.

Якщо проаналізувати структуру населення України за рівнем середньодушових еквівалентних загальних доходів, то ми побачимо, що понад 12 тис. грн на місяць доступно лише 3,4% українців. А 84,7% населення задовольняється подушевим доходом 8000 грн на місяць.

До речі, 8–9 тис. грн за експертними оцінками і є справжня медіанна брутто-зарплата в Україні, тобто саме той рівень трудових доходів, який ділить усю кількість робочих місць на дві рівні частини: 50% оплачуються нижче за це значення і 50% — вище.

Тепер – політичні висновки із сухих цифр статистики

Показник мінімальної зарплати демонструє модель нової соціальної сегрегації, яка насаджується в Україні. Приблизно 10% українців отримують більше, ніж 90% мешканців у сусідніх країнах.

І це вже наша проблема – адже ці 10% і є соціальна опора й основа нинішнього політичного режиму, що минулого, порошенківського, що сучасного, за Заленського.

Це саме ті 10%, які аплодують підвищенню тарифів і фраз про дітей "не тієї якості". Це саме ті 10%, які таврують "патерналістів і совків". Це ті 10%, які готові наступати на свободу людини, якщо вона не підкріплена особистою "монетизацією". Саме з цього табору лунають ідеї обмежити право голосу для тих, хто не сплачує податків або скасує пенсії.

Ми отримали смислову прірву між надбагатими 10%, які заробляють на решті 90% населення.

Що й сталося в Україні у 2019 році, коли змінилися (і то частково) політики, але не змінилася ПОЛІТИКА. Це основа нової соціальної сегрегації із відсічення більшості від управління країною з допомогою механізмів придушення соціальної активності, насадження колективної апатії та фрустрації.

Модель прихованого "політичного апартеїду", у якій меншість керує більшістю, вміло спекулюючи на її страхах і очікуваннях. Соціальний капітал в Україні розколотий, як розбите дзеркало. І офіційний показник "середньої зарплати" — найкраще тому підтвердження.