"Держава – це люди": Денисенко, Ращук й інші зірки зробили важливу заяву про Україну

Фокус запитав відомих українців, що для них Україна сьогодні та які особисті історії їх змінили. П'ять одкровень, п'ять доль – і одна спільна тема: що таке держава для кожного з них особисто?

Володимир Ращук

Український актор театру та кіно, чинний військовослужбовець.

– Найперший і найголовніший момент, коли я зрозумів, за що воюю, було під Бахмутом. Зима 23-го. Вдень плюс два, плюс три, а вночі мінус двадцять. Ти сидиш у бліндажі, який обігрівати не можна, бо нічим. Лише окопні свічки. Та й справжній вогонь розводити не можна: одразу спалить позицію, ворог засіче.

Холод такий, що відмовляють геть усі твої функції. Тобі не хочеться їсти, не хочеться пити, не хочеться нічого. Не хочеться жити. І ти починаєш перебирати всю свою мотивацію: а може, діти; а може, родина; а може, ще щось.

І саме в той момент, прям шкірою відчув: я тут заради своєї країни, заради України. Ця мета тоді буквально врятувала мені життя, настільки вона виявилася фундаментальною. Це глобальна ціль. Тоді ж прийшло усвідомлення, що я українець. Що я борюся за державність і суверенітет, а не просто мерзну тут і здихаю.

Всередині спалахнула сильна мотивація. Трималася вона, як зараз пам’ятаю, на одному: я знаю, що увійду в підручники історії. Як людина, яка боролася за вільну Україну.

Костянтин і Влада Ліберови

Фотографи-документалісти, які змінюють погляд на війну та життя.

– Те, що нас справді змінило, це люди, яких ми зустрічаємо всюди. Ті, хто встає після поранень і повертається, щоб витягувати побратимів і посестер. Медики, які добами не відходять від поранених. Сусіди, які після прильоту біжать розбирати завали чужого будинку. Ті, хто допомагає з документами, хто лікує, хто захищає.

Це і є найсильніший висновок, який ми зробили за ці роки. Держава – це не будівлі й не лінії на мапі. Держава – це люди. І найсильніше, що в нас є, теж люди. Тому бережімо одне одного.

Наталка Денисенко

Українська акторка кіно, театру та дубляжу.

– Є одна річ, яку я по-справжньому зрозуміла лише за останні роки. Я добре пам'ятаю 2014 рік. Відтоді війна стала частиною життя України, і всі ці роки ми жили з нею. Але повномасштабне вторгнення змусило мене ще глибше переосмислити, що для мене означає держава.

Раніше мені здавалося, що держава — це інституції, закони, документи, державні свята, а потім я побачила зовсім іншу Україну. Відтоді я почала по-іншому дивитися й на все, що з нею пов'язане.

Державні свята перестали бути для мене просто датами в календарі. За кожною такою датою я бачу історію України, людей, які її творили, і тих, хто продовжує творити сьогодні. Мені захотілося більше знати про власну країну – її історію, культуру, поезію. Як акторка, я багато працюю з поезією. І останніми роками бачу ще одну прекрасну зміну: дедалі більше людей відкривають для себе українських поетів – Василя Стуса, Ліну Костенко, Юрія Іздрика, Сергія Жадана. Ми ніби всі почали уважніше слухати власну культуру й шукати в ній опору.

Особливо мене зворушує, що це передається дітям. Навіть мій син сьогодні із цікавістю читає Стуса. І тоді я розумію: державність – це не лише про минуле. Це ще й про те, що ми передаємо наступному поколінню – нашу пам'ять, мову, культуру.

Нещодавно всі ми чули історію жінки, яка понад двадцять років була власницею ювеліркої крамнички, але після російської атаки вона згоріла вщент. Серед руїн вдалося знайти лише кілька вцілілих каблучок. Як ювелірні вироби вони майже втратили свою цінність. Однак донька вирішила виставити їх на аукціон, щоб допомогти мамі розпочати все спочатку. Так вдалось продати декілька прикрас.

Саме тоді я ще раз зрозуміла одну дуже просту річ: держава – це не лише її символи, установи чи кордони. Держава — це люди. Люди, які попри втому, страх і невизначеність щодня обирають жити. Лікувати. Вчити. Волонтерити. Підтримувати незнайомих. Будувати плани. Вірити.

Мені здається, саме з таких щоденних, майже непомітних вчинків і народжується справжня державність. І саме так сьогодні для мене виглядає Україна. Не як щось абстрактне, а як мільйони людей, які щодня тримають її своєю працею, культурою, пам'яттю і небайдужістю.

Георгій Зантарая

Перший в історії України чемпіон світу з дзюдо, триразовий чемпіон Європи та громадський діяч.

– Це були перші дні повномасштабного вторгнення, коли ворог стояв на підступах до Києва. Тоді ми з друзями, знайомими та колегами організували гуманітарний штаб. Допомагали людям продуктами, ліками, усім найнеобхіднішим, що тільки можна було швидко знайти і доставити.

І саме там, спілкуючись з людьми і оцінюючи загальне становище зрозумів найголовніше. Попри те, що ворог був так близько до столиці, люди не розгубилися, а навпаки, об’єдналися. Цю єдність я бачив щодня, на власні очі.

Такої віри, як тоді, я не бачив ніколи. Віри в наші Збройні сили. Віри в наших людей.

Єва Коршик

Українська блогерка та інфлюенсерка, авторка YouTube-каналу Okay Eva.

– Від початку повномасштабного вторгнення я живу за кордоном, тому події в Україні сприймаю дещо інакше. Але це зовсім не означає, що мене це не турбує. Навпаки – я стежу за всім, що відбувається, і кожна новина залишає в мені глибокий слід.

Якщо говорити про те, що найбільше змінило моє уявлення про українську державність, то це наші люди. Те, як українці згуртувалися, як кожен на своєму місці робить усе можливе для країни, скільки витримки та єдності ми побачили за цей час. Саме це для мене стало справжнім уособленням державності.

Xасто думаю про людей, які після обстрілів знаходять у собі сили жити далі. І тут хочу наголосити: я зовсім не романтизую незламність чи той біль, який переживають українці. Навпаки, я хочу звернути увагу на те, скільки внутрішніх сил потрібно, щоб не здатися, не втратити себе, продовжувати працювати, народжувати дітей, створювати сім'ї, будувати плани й просто жити.

Хтось може сказати, що зараз не на часі святкування чи радість, а я вважаю навпаки: кращого часу може просто не бути. Ми вже живемо в реальності, де ворог щодня намагається забрати у нас найцінніше – життя. Він хоче, щоб ми жили в постійному страху, боялися мріяти, будувати майбутнє й жити. Але ми не зупиняємося.

Подивіться на Харків, Дніпро, Одесу – міста, які майже щодня переживають російські обстріли. Руйнуються будинки, гинуть люди. Це надзвичайно страшно. Навіть зараз, коли я говорю про це, у мене мурашки по шкірі від жаху. І водночас саме там люди відкривають магазини й кав'ярні, виходять на роботу, виховують дітей, підтримують одне одного й продовжують жити. І саме це викликає в мене найбільше захоплення.

Ми платимо величезну ціну за право жити на своїй землі. Саме тому сьогодні державність для мене – це не лише символи чи офіційні свята. Це люди. Люди, які попри біль, втрати і страх щоранку знаходять у собі сили прокидатися, працювати, любити, будувати майбутнє й робити все можливе заради України. Саме в цьому я сьогодні бачу справжню силу нашої державності.

Нагадаємо, раніше Фокус писав, що:

• Полякова виступила для Верховної Ради з промовою. Артистка вважає недопуск до конкурсу через її візит до РФ у 2015 році порушенням своїх конституційних прав.
• Російська ФСБ заявила, що український репер і блогер Kyivstoner нібито причетний до організації масованої атаки дронів на стратегічне підприємство в Підмосков'ї.

Українська співачка Тіна Кароль прокоментувала ймовірну мобілізацію єдиного сина Веніаміна, якому цього року виповниться 18 років.