Наталія Валевська – про вкрадені коштовності, зцілення і невідому правду Кузьми Скрябіна

В ексклюзивному інтерв’ю Фокусу виконавиця легендарного хіта "Палала", що гримить на кожному весіллі, розповідає про відмову від Євробачення, дорогі подарунки на ювілей, пограбування в аеропорту, велику внутрішню трансформацію та думки про усиновлення дітей. Крім того, артистка спогадами про Кузьму Скрябіна, Наталію Могилевську та Ігоря Кондратюка.

Багатьох артистів починають по-справжньому цінувати лише після смерті. Зокрема, так сталося з Кузьмою Скрябіним. Розкажіть історію, яка найкраще розкриває його характер поза сценою.

– Андрій Кузьменко був людиною, яка повірила в мене й максимально підтримувала на різних етапах мого становлення як артистки. Він був надзвичайно щирим, мав прекрасне почуття гумору, а його "підколки" та сарказм створювали особливу атмосферу.

Колись Андрій запропонував мені заспівати з ним дуетом. Для мене це було неймовірним щастям. Однак під час репетиції його бек-вокалістка почала зі мною змагатися, намагаючись продемонструвати власні вокальні можливості й буквально переспівати мене. Я тоді була ще молодою артисткою. Забракло сміливості відвести Андрія вбік і пояснити, що відбувається. У результаті просто відмовилася від дуету, не пояснивши йому справжньої причини. Сьогодні шкодую про це, адже Андрій вважав мене другом.

Водночас він залишив мені пісню, яку дуже люблю – "Вода в огонь". Для мене це величезна честь, і я досі періодично співаю цю композицію. Взагалі обожнюю творчість "Скрябіна", причому для мене це не лише Андрій, а й усі музиканти гурту.

Є й інші спогади, які дуже добре передають атмосферу нашого спілкування. Наприклад, під час знімання програми "Шанс" у Єгипті ми після робочого дня зібралися компанією. Там були учасники проєкту, представники знімальної команди та Віталій Козловський. Відпочивали, жартували, співали українських пісень багатоголоссям. Це були не просто посиденьки, а справжня творча атмосфера, у якій усі почувалися вільно. Андрій завжди був душею компанії…Наступного ранку ми дізналися, що один із готельних номерів був буквально рознесений: відірвані світильники, пошкоджені речі. Хто саме це зробив, я не знаю, адже пішла до свого номера раніше за інших. Але цей епізод досі викликає усмішку, коли згадую ті часи.

Чи є у вас професійні образи на когось із відомих колег, які ви досі не відпустили? Можливо, була ситуація, коли людина, яку ви вважали другом, повелася зовсім інакше?

– Був випадок, коли я запросила одного відомого народного артиста на свій ювілейний сольний концерт як почесного гостя. Тоді весь Київ був обклеєний моїми афішами, усі знали про майбутній концерт. І раптом цей артист випадково надіслав мені повідомлення, яке призначалося його директорові. У ньому йшлося приблизно таке: "Мене запросила Валевська. Звісно, у неї така потужна реклама, що немає слів. Я сказав, що в мене весілля і я працюю". Тобто мені він відмовив, пославшись на зайнятість, а в повідомленні для директора написав зовсім інше.

Я відповіла: "Упс, напевно, це повідомлення було не для мене". Він, очевидно, був шокований ситуацією, але одразу нічого не відповів і не почав виправдовуватися. Згодом прийшов на мій ювілейний концерт, вибачився прямо на сцені та подарував величезний букет білих троянд. Відтоді ми дуже добре товаришуємо.

Ви розповідали про напружені стосунки з Наталею Могилевською. Що саме сталося між вами і чи вдалося вам налагодити стосунки?

– У нас не було настільки зіпсованих стосунків, щоб їх потрібно було налагоджувати. Просто Наталія Могилевська, яку я знала за часів проєкту "Шансу" у 2004-2005 роках, і Наталія сьогодні – це, на мою думку, дві зовсім різні людини. Згодом вона почала їздити до ашрамів, займатися йогою, різними практиками, працювати над своїм внутрішнім світом. І мені здається, що зараз Наталя сповнена любові. Вона дуже змінилася.

Звісно, мені було неприємно, коли людина, яка мене знала, могла не привітатися. Я вважаю, що до колег потрібно ставитися з повагою. Бути артистом – це неймовірна праця, часто виснажлива, і кожен заслуговує на людське ставлення. Втім, з часом я навчилася філософськи сприймати такі речі. Не привіталася людина – ну й нехай. Я не хочу витрачати своє життя на роздуми про те, хто мені сказав "привіт", а хто – ні.

Коли ми зустрілися на проєкті "Співають всі", усе було зовсім інакше: Наталя тепло мене зустріла, ми фотографувалися, обіймалися. Мені було приємно побачити таке ставлення. Вона – легендарна співачка, потужна особистість. Я поважаю її творчість і щиро радію, коли між нами є тепло, а якщо його немає, то я теж не роблю з цього трагедії.

Євробачення тільки за гроші

Ви двічі доходили до фіналу Нацвідбору на Євробачення, але так і не представили Україну на конкурсі. Чому, на вашу думку, тоді не склалося?

– Я не хочу витрачати дорогоцінний час свого життя на Нацвідбори. На це є багато причин. Скажімо так, я там, де світло, справедливість і свобода. Не люблю, коли мене заганяють у рамки, коли є підводні камені, скандали й негатив. Не хочу витрачати на це своє життя. Краще буду творити.

Хоча мої прихильники дуже підтримують мене. Особливо це стосувалося пісні "Україна", яку ми випустили українською та англійською мовами. Вони тегали "Суспільне", писали, що хочуть бачити мене на Євробаченні й вважають гідною представницею України. Надзвичайно приємно, що люди бачать у мені такий талант, харизму й досвід. Але я хочу бути незалежною від конкурсів, оцінок і балів. Усе це потребує величезної кількості енергії та часу, а в мене дуже багато творчих планів. Цього року точно не хочу жодних Нацвідборів. Хіба що станеться диво: прийдуть, покладуть гроші й скажуть: "Наталю, ми все підготували, вам залишилося лише записати пісню та представити країну". Тоді, можливо, я погоджуся. Адже левова частка витрат на участь у Євробаченні зазвичай лягає на виконавця. Це величезні інвестиції, які потім доводиться повертати роками, а я більше не хочу вкладати кошти в проєкт, який може стати фінансовим тягарем.

Чи відмовлялися ви від великого гонорару через власні переконання?

– Так, у мене був такий випадок приблизно два роки тому. Я їздила на українські фестивалі до Вашингтона та Філадельфії, і мені запропонували залишитися в Америці ще на тиждень, щоб виступити на дні народження. Але я відмовилася від комерційного виступу, тому що дуже хотіла повернутися в Україну.

З 2000 року періодично їжджу за кордон і помітила: коли минає другий тиждень, мені стає дедалі важче. Починає накривати тугою за домом. Мені складно довго перебувати в іншій країні – дуже прив’язана до своєї Батьківщини, і розлука з нею дається мені непросто.

Який найдорожчий подарунок ви отримували?

– Найдорожчі подарунки я отримувала на свій 30-річний ювілей. Для мене організували справжнє свято з виступами інших артистів. Гості дарували золоті прикраси, дуже дорогу океанічну чорну перлину, каблучку з діамантом, прикраси з аметистами. До речі, ці подарунки згодом викрали в аеропорту: валізу розкрили й забрали всі цінні речі. Тоді я зрозуміла, наскільки тимчасовою може бути матеріальна цінність. Мені було шкода не стільки самих прикрас, скільки того, що зникли речі, у які люди вкладали свою любов, прихильність і почуття.

Але найбільш цінні для мене речі – далеко не завжди матеріальні. Ми з командою регулярно організовуємо концерти, на які запрошуємо наших військових. В одному з регіонів, де ми виступаємо майже щомісяця, проходять реабілітацію захисники. Один із них, Сергій, приходив практично на кожен концерт і щоразу приносив мені квіти, часто синьо-жовті. Якось він подарував мені дерев’яну карту України з позначеними населеними пунктами. Цей подарунок досі стоїть у мене вдома, і він надзвичайно дорогий моєму серцю.

Один випадок я запам’ятала на все життя. Під час концерту в мене є номер, коли глядачі виходять танцювати разом зі мною. Одного разу на сцену вийшов військовий, якому було важко пересуватися через проблеми з ногами. Він користувався милицями, але під час танцю відклав їх убік і так захоплено танцював, що я була вражена. Коли пісня закінчилася, він повернувся до зали вже без милиць. Це шокувало і мене, і глядачів. Звичайно, я не можу стверджувати, що саме танець став причиною такого результату, але емоції та сила волі цього чоловіка вразили всіх присутніх. Це був момент, який показав, наскільки важливими можуть бути підтримка, творчість і людська взаємодія під час реабілітації.

Повертаючись до матеріального. Продюсер Ігор Кондратюк допоміг Вам придбати квартиру. Чи залишилося це житло у Вашій власності після розлучення з колишнім чоловіком?

– Так, квартира залишилася в моїй власності. Я дуже вдячна Ігорю Васильовичу за можливість отримати власні квадратні метри й жити в оселі, у якій живу сьогодні. Дякую, що в моєму житті є добрі ангели.

Чи є речі, які ви більше ніколи не пробачите партнеру, хоча раніше могли б заплющити на них очі? Які особисті межі ви навчилися захищати лише з віком?

– Для мене пробачити – означає відпустити образу й не носити в собі злість на людину за її вчинок. Та пробачити не означає обов’язково знову впустити цю людину у своє життя. Якщо ситуація не зайшла надто далеко, я можу дати другий шанс. Раніше я була категоричнішою, а тепер розумію, що існує людський фактор і ніхто не застрахований від помилок. Навіть найближчі люди можуть зрадити довіру. Це життя.

Якщо людина зраджує мене, я можу просто прибрати її зі свого життя. Не брати слухавку, не з’ясовувати стосунки й не витрачати енергію на пояснення, чому вона так вчинила. Я приймаю ситуацію як факт і рухаюся далі. Звісно, можу поплакати, пережити біль, дати собі час на емоції, але потім перегортаю сторінку. Зрозуміла, що не хочу носити в собі цей тягар. Якщо одна людина йде, звільняється місце для іншої. На планеті мільярди людей, і серед них точно є ті, хто поділяє твої цінності та не зраджуватиме довіру.

Особисті межі доводиться захищати щодня. Якщо людина переходить межу, я одразу кажу: "Стоп, зі мною так не можна. Якщо ми продовжуємо спілкування, то лише в такому форматі. Якщо тобі це не підходить – не спілкуємося". Я не люблю грати в ігри й відкладати такі розмови через те, що хтось має певний статус або займає важливе місце в моєму житті.

Ви відверто розповідали про втрати ненароджених дітей. Що допомогло пережити цей досвід?

– Це дуже болюча для мене тема. Пережити мені допомогли час, психологічні практики та підтримка близьких. Моя гінекологиня надіслала відео про те, як проживати втрату. Я почула багато нового, а головне – знайшла практичні інструменти, які допомогли впоратися з болем. Я також слухала фахівців, гінекологів і психологів, які пояснювали, як переживати такі події. Одним із найдієвіших інструментів для мене стало створення місця пам’яті.

Коли людина помирає, у нас є могила або інше місце, куди можна прийти, погорювати, попрощатися, а коли втрачаєш ненароджену дитину, такого місця немає. Проте потреба прожити втрату залишається. Я обрала для себе таке місце й дозволила собі виплеснути там усі емоції. Мені вистачило одного разу, щоб відчути певне полегшення, наче тягар, який носила всередині, нарешті вийшов назовні. Комусь, можливо, потрібно більше часу, і це нормально.

Мені також допомогли медитація та духовні практики. Разом із мамою ми виконали практику, пов’язану з прийняттям душ, які, за моїми духовними переконаннями, мали стати частиною нашого роду. Не знаю, наскільки кожному близькі такі речі, але для мене в цьому був сенс. Я дала собі час на горювання й не змушувала себе повертатися до роботи раніше, ніж була до цього готова. Приблизно через місяць відчула, що можу поступово рухатися далі. Це був мій особистий термін, і я розумію, що для кожної жінки він може бути іншим.

Не думаю, що біль потрібно заглушати. Його треба прожити, але водночас важливо не дозволяти стражданню повністю поглинути себе. Я усвідомлювала, що тривале занурення в дуже глибокі переживання може негативно впливати на здоров’я. Мені допомагали підтримка жінок, близьких і партнера, а також віра в Бога. Згодом я прийняла, що подібне може трапитися знову, і в моєму житті відбувся внутрішній діалог із Всевишнім: якщо така Його воля, я намагаюся її прийняти.

Про цей досвід я заговорила публічно лише через певний час, коли найгостріший біль залишився позаду. Мені було важливо спочатку самій усе прожити й знайти внутрішню опору.

Розглядаєте для себе сурогатне материнство або усиновлення? Можливо, обговорювали ці варіанти з Андрієм, вашим нинішнім партнером?

– Сурогатне материнство я для себе не розглядаю, а от усиновлення – так, ми обговорювали цей варіант. Наші погляди на батьківство збігаються.

Поза сценою

Яку правду про себе вам було найважче прийняти? Чи можете пригадати момент, коли ви нарешті перестали обманювати себе?

– Я б сказала, що йшлося не стільки про самообман, скільки про речі, яких я раніше просто не усвідомлювала. Проходила багато курсів в Асоціації глибинної психології – загалом шість курсів тривалістю по вісім місяців кожен. Вони були різними, але кожен допомагав глибше пізнати себе, зрозуміти власні поведінкові моделі та родові сценарії.

Одним із найскладніших відкриттів для мене стало усвідомлення сценарію самознищення в нашому роді. Це коли людина працює так багато, виснажує себе настільки, що буквально доводить себе до межі. І я зрозуміла, що цей сценарій потрібно зупинити.

Ще одним відкриттям стало те, що в моєму роді страждання й драматичні переживання певною мірою сприймалися як норма. Я також усвідомила, що раніше була інфантильною в деяких питаннях і не розуміла, наскільки сама відповідаю за реальність, яку створюю своїми рішеннями. Це не означає, що людина відповідає за все, що з нею трапляється. Але вона може вчитися усвідомлювати власні реакції, змінювати поведінку й не відтворювати сценарії, які їй шкодять.

Ці усвідомлення прийшли до мене кілька років тому. Відтоді я намагаюся не просто працювати до виснаження, а й дбати про себе, свій внутрішній стан та якість життя.

Розкажіть історію про Наталію Валевську, якої досі не знає широка публіка

– Я досить неоднозначна людина. Мене складно описати одним словом, тому що в мені поєднуються дуже різні риси. Хтось бачить у мені інтелігентну, дипломатичну жінку, яка дотримується етики й знає, як поводитися в різних ситуаціях. Водночас я можу бути зовсім іншою – різкою, емоційною, із вуличними манерами й не надто літературною лексикою. Я можу бути дуже милосердною, співчутливою, готовою допомогти людині. Можу бути й жорсткою, особливо якщо бачу несправедливість або некомпетентність.

Багато років працювала над тим, що називають синдромом рятівника. Намагалася допомогти всім навколо, часто забуваючи про власне життя та свої проблеми. Люди користувалися цією моєю рисою, а деякі навіть заробляли на моїй готовності допомагати.

Так само я довго працювала над перфекціонізмом. Раніше мене могли сильно зачепити чужі коментарі, образливі слова або поради, яких я не просила. Зараз значно спокійніше ставлюся до думки інших людей. Якщо хтось пише про мене образливі речі в коментарях, я можу просто не звернути уваги й продовжити працювати. У мене є власне бачення, принципи та розуміння життя, і я не збираюся постійно підлаштовуватися під чужі очікування.

Водночас маю дуже сильний характер. Якщо хтось ображає моїх близьких, чинить несправедливо або демонструє байдужість до своєї роботи, я можу дуже розгніватися. У такі моменти стаю справжньою тигрицею. Можливо, публіка ніколи не бачила мене такою, але люди, які працюють близько, знають, що краще не доводити мене до такого стану.

Я вчуся приймати всі свої сторони й розуміти, що бути сильною не означає постійно рятувати всіх навколо. Іноді найбільша сила – це вчасно подбати про себе.

Про що ви давно хотіли розповісти публічно, але журналісти ніколи не запитують?

– Якщо відверто, останнім часом я намагаюся використовувати кожне інтерв’ю для того, щоб не просто розповідати про себе, а й приносити людям користь. Мені хочеться говорити про життєві ситуації, які я пережила, про власні відкриття та досвід, який може комусь допомогти. Є речі, про які я поки не готова говорити публічно. Дещо я описала у своїй книзі. Сподіваюся, що наступного року доповню її й зможу розповісти більше.

Можу сказати про себе одне: я залізна жінка, у якої є серце й жива душа. Мені самій іноді дивно, як можуть поєднуватися ці дві сторони: сильна, загартована жінка, яка здатна витримувати дуже багато, і водночас надзвичайно чутлива, вразлива людина, яка глибоко переживає чужий біль. Я можу бути дуже сильною зовні, але це не означає, що всередині мені не буває боляче. І, мабуть, саме це поєднання найкраще описує мене справжню.

Про яке рішення з минулого найбільше шкодуєте сьогодні?

– Я вже не маю такого рішення, про яке постійно шкодувала б. Що зроблено, те зроблено. Засвоїла свої уроки й не хочу жити минулим. У мене є життєвий принцип: не дивитися постійно в дзеркало заднього виду. Минуле потрібне для того, щоб зробити висновки, але не для того, щоб щодня повертатися до нього й мучити себе думками про те, що могло бути інакше.

Для мене важливо розуміти, якою людиною я хочу бути сьогодні. Насамперед – людиною, яка вміє дбати про себе, підтримувати власний ресурс і водночас бути корисною іншим. Не токсичною, не руйнівною, а конструктивною.

Я постійно запитую себе: як я можу примножувати любов, як можу її давати й приймати? Саме на цьому намагаюся тримати фокус. Хочу усвідомлювати кожну мить, знаходити радість навіть у нинішніх обставинах, допомагати настільки, наскільки можу, підтримувати наших захисників, свою родину, близьких і людей, яких надихає моя музика чи мій життєвий досвід.

Ніхто не знає, скільки часу нам відміряно на цій землі. Тому я хочу проживати його з любов’ю, вдячністю та розумінням того, що справді має значення. За все слава Богу!

Нагадаємо, раніше Фокус писав, що:

• У червні 2022 року Наталія Валевська оголосила про розлучення зі своїм чоловіком Володимиром Пригладем після 19 років шлюбу.
• Також ми писали, що ANKA представила на Нацвідборі пісню під назвою "Палала". Почувши композицію, Валевська звинуватила артистку в плагіаті. Співачка заявила, що пісня дівчини за текстовою комбінацією дуже схожа на її пісню.

Крім того, артистка вперше розповіла про перенесену операцію. Через це їй довелося терміново скасувати концерти.