Післясуддя. Чому Стерненко не герой, а Україна — в небезпеці

Винесення вироку, яке днями відбулося по одному з резонансних кримінальних проваджень, які перебувають на розгляді в судах, щодо одеського націоналіста Сергія Стерненка знову розкололо українське суспільство, яке і без того не може похвалитися внутрішньою єдністю. Одна частина суспільства задоволена справедливим, на її думку, вироком суду, а друга — називає вирок несправедливим та вимагає його скасувати.

При цьому, як прихильників, так і противників Стерненка мало цікавлять фактичні обставини справи і висунуті йому стороною обвинувачення у злочині. Одні вже заздалегідь "винесли" Стерненко вирок, ще до оголошення вердикту суду, а другі так само заздалегідь "визнали" Стерненка невинним.

По суті, справа Стерненка стало одним із симптомів глибокої кризи українського суспільства і держави. Про те, чи є вихід з цієї кризи — пропонована вашій увазі авторська колонка відомого українського правознавця і публіциста Геннадія Друзенко.

Чи є (засуджений одеським судом до семи років позбавлення волі та конфіскації половини майна за звинуваченням у викраденні людини, тортурах і здирництві — Ред) Сергій Стерненко політичним вʼязнем? Для мене — однозначно ні.

За всього бажання політизувати свої кримінальні провадження (і певного медійного успіху в цьому), Стерненко не є ані сучасним Бандерою, ані сучасним Ганді, ані сучасним Манделою, ані сучасним Кастро, ані сучасним Гавелом, ані сучасним Валенсою, ані сучасним Чорноволом, Лупиносом чи Лукʼяненком, ані навіть Тимошенко чи Навальним… Для мене це очевидно.

Чи є він жертвою судового свавілля – для мене питання відкрите. Особистість та бекграунд судді, брак переконливих доказів та їхнього належного розслідування, заангажованість до справи Портнова, незрозуміла поведінка потерпілого — залишають безліч запитань до адекватності судового процесу.

Але на превеликий жаль, саме у цьому справа Стерненка нагадує тисячі інших вироків у кримінальних справах, які залишають безліч обґрунтованих сумнівів у їхній справедливості та законності. 

Чи готовий я запропонувати суду відсидіти замість Стерненка, як запропонував це зробити замість Антоненка у справі Шеремета? Ні. Чому? Бо ознайомлення з біографією Сергія, матеріалами справами, доступними у відкритому доступі, та присутність на кількох судових засіданнях, де розглядають його справу про звинувачення у вбивстві військовослужбовця Кузнєцова.

Там я побачив не безпорадну жертву кривосуддя, а насамперед перспективну, розумну, амбітну та цинічну political animal, яка доволі вдало капіталізує свій політичний капітал.

Стерненко — точно не мій герой (що аж ніяк не свідчить про винуватість чи невинність його у конкретній справі). Я не хотів би жити в країні, де при владі будуть Стерненко і його група підтримки.

Чи був Стерненко повʼязаний з українськими спецслужбами, зокрема з СБУ? Мої джерела у "конторі" говорять, що однозначно так.

Чи має це значення для вироку у справі? Однозначно – ні. Хоча і може доволі переконливо пояснити деякі цікаві моменти у біографії Сергія, а також особливості процесів над ним.

Що ж так збурило суспільство, що Україною прокотились масштабні протести проти вироку Стерненку, які точно матимуть продовження?

Хоча репресивна машина проїхалась по набагато значущіших персонажах для майданно-ветерансько-патріотичної спільноти: генералові Дмитру Марченку, Миколі Коханівському, тому ж Антоненко-RiffMasterу. 

І тут ми доходимо до самої суті суспільного конфлікту, який збурив вирок Стерненку – критична недовіра громадян до власної держави та її інституцій. Насамперед до судової влади, баланс довіри-недовіри до якої сягнув за свіжими опитуваннями мінус(!!!) 65% (не довіряють судовій системі загалом 40,6% громадян і радше не довіряє – 37,4%, повністю довіряє лише 1,7%). 

Тотальна недовіра до судової — і ширше правоохоронної — системи (яку вона повністю заслужила) фактично унеможливлює зважений і тверезий погляд на справу Стерненка. На жаль, суспільство учергове поділилося за ознакою "свій"/"чужий", а не стосовно конкретної справи (і конкретних вчинків конкретної особи) як таких.

Зрозуміло, що за відсутності в суспільстві поважного арбітра, кожна спільнота, кожна суспільна страта почувається загроженою, якщо репресивний апарат держави починає працювати проти її представника. 

Коли немає довіри до судів як до неупередженого арбітра, починає домінувати логіка: або вони нас або ми їх, яка вмикає вуличне протистояння як єдиний ефективний (насправді не дуже) засіб самозахисту суспільної групи.

Вирок Стерненкові дозволив умовно патріотичній спільноті зітхнути з полегшенням: в їхній свідомості Зеленський — попри закриття проросійського пропагандистського ТВ-пулу та накладення санкцій на родини Козака та Медведчука – так і не став "справжнім патріотом". 

Усталена картинка світу, яка так старанно була вибудувана в їхніх головах і яка пережила справжній землетрус за останні тижні, знайшла рятівний човник. Логіка "Наших бʼють" (хоча повторюсь знову: Стерненко вельми умовно свій для патріотично-ветеранської спільноти) дозволяє повернутись до знайомої та комфортної парадигми поділу світу на своїх та чужих.

І в цьому найбільша загроза для української державності у стратегічній перспективі. Бо які наслідки матиме суспільне збурення після вироку Стерненку?

Пустившись космополітично-проросійського електорального берега Зеленський так і не пристав до радикально-патріотичного.Це означає, що його суспільна легітимність буде і надалі танути, наче сніг за вікном.

Це означає своєю чергою, що знову основною опорою режиму буде Аваков, який має достатньо сил та засобів, аби стримувати вулицю (а за потреби — і організувати потрібні вуличні акції). 

На жаль, забагато гравців зараз зацікавлені в остаточній делегітимізації решток української державності. Насамперед це Росія. Кремль спить і бачить продемонструвати світові слушність свого переконання, що Україна – це штучне державне утворення, мертвонароджена політія, сумнозвісна failed state. 

Олігархи, які відчули що запущений Зеленським санкційний механізм може перетворити владу на "божевільного з бритвою в руці" (памʼятаєте у Тарковського-старшого: "Когда судьба по следу шла за нами, как сумасшедший с бритвою в руке"?), точно гратимуть на те, аби Зеленський перетворився на Станіслава-Августа Понятовського, а не на українського Наполеона.

Порошенко робитиме все, аби нагадати-переконати усіх, що Україна без нього приречена (хіба Вас не попереджали: або він або Путін?). 

Захід? А коли і де Захід спромігся збудувати ефективну модерну державу для туземців ЗАМІСТЬ них?

Зеленський опинився між електоральними Сциллою та Харибдою. Ставка на формальну легітимність (каденція наразі навіть не перевалила за екватор) та силовиків, за умови коли суспільна легітимність стискається наче шагренева шкіра, – це шлях Януковича. 

Єдина можливість вискочити з цієї пастки для нього – це запропонувати країні новий суспільний договір і отримати на референдумі мандат на його імплементацію.

Перегорнути сторінку перехідної епохи в історії української державності. Ризикнути перетворити державу-рекетира на ефективну, модерну Республіку, запропонувавши суспільству зрозумілі та справедливі нові правила гри. І під цю домовленість повністю перезавантажити владні інституції.

Чесно домовитись з народом, чого ми можемо і маємо очікувати від держави, а де маємо вигрібати самі. Але вигрібати з певністю, що завтра держава не прийде і не рейдерне врожай з нашого городу, на який ми перетворимо занедбаний пустир біля наших хат.

З усіх боків наростає рецидив відчуття семирічної давнини: так далі жити не можна! Залишається відкритим лише запитання: а як можна? Група підтримки Стерненка, вважає, що на "проросійський реванш" ми маємо відповісти контрмобілізацією і примусити державу відступити, а якщо вона не випустить Сергія на свободу – спробувати вчергове скинути "режим внутрішньої окупації". 

Я певен, що це не вихід.

Від 2004 року країну лихоманить: то вони нас, то ми їх. До того ж держава замість встановити межі та диктувати правила політичної конкуренції (яка природня у демократичному суспільстві) залишається головним інструментом перерозподілу активів та ресурсів між переможцями та переможеними на користь перших.

Ресурси вичерпуються, інфраструктура занепадає, посполиті виїжджають з країни та зубожіють…

Кожен вирок судів, яким тотально не довіряє суспільство, у контроверсійних справах, де судове рішення проектує на себе та чи та пасіонарна суспільна група, може стати іскрою, через яку вибухне українська діжка.

Надто багато зацікавлених потужних та ресурсних гравців, аби перетворити Україну на територію хаосу. Вони сподіваються, що хаос буде керованим, але він легко може вийти з-під контролю. 

У влади ще є час і шанс, аби замість грати мʼязами, продемонструвати суспільству, що справа Стерненка – це не "проросійський реванш" і не репресії проти патріотів", а початок нової сторінки в українській історії, де закон один для всіх.

Тому що без авторитетних арбітрів залишається тільки "стінка на стінку".

Де також довіряють правоохоронцям, і не тільки тим силовикам, які тримають периметр держави в АТО/ООС чи рятують нас у разі виникнення надзвичайних ситуацій.

Де держава – партнер громадян, вкрай потрібний для розвʼязання проблем, що не вирішуються самотужки чи на рівні громади, а не можновладний господар і не рекетир своїх посполитих.

Але для цього Україні потрібно таки наважитись на свою вічно відстрочену (і не раз прострочену) революцію. Бажано мирну та співмірну людським можливостям революцію за лекалами Франкліна Делано Рузвельта, Шарля де Голля чи Нельсона Мандели. 

Конституційну революцію, що призведе до нової парадигми взаємин між державою та суспільством, а не до нового (завжди відносно) угрупування у владного корита.

Переклад Фокуса.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.