Пам'яті Віталія Малахова. Сучасний український театр втратив одного зі своїх батьків-засновників

Віталій Малахов разом із режисером Дмитром Богомазовим – чемпіон із кількості отриманих премій "Київська пектораль" (український театральний "Оскар"), у нього їх сім.

Коли у 2016 році, незадовго до відкриття нової будівлі Театру на Подолі (якої він чекав майже 30 років і яка скоро потрапить у скандал як Чорний Куб), я брав у Малахова невелике інтерв'ю, раптом з'ясувалося, що він поставив перший бачений мною ще у восьмому класі школи спектакль. Це була комедія з Шекспіра "Ніч чудес" ("Сон літньої ночі") у київському Молодіжному театрі. Квитки були не за рознарядкою, їх "дістала" (як у 1980-ті говорили про дефіцитні речі) мама мого приятеля — директорка ресторану.

Ми з ним сиділи в першому ряду і доволі багато реготали: я й не думав, що у Шекспіра, виявляється, так багато смішного – це була комедія про кохання. І через десятки років після цього першого знайомства з театром мені здається, що це було основним кредо Малахова – ліричні комедії. Або трагікомедії, але неодмінно про кохання.

Важливо

Пам'яті Петра Мамонова: великий юродивий

Зрозуміло, його режисерський діапазон був широким, але стосунки "М" і "Ж" – явно стрижнева тема. Згадаймо малахівські "багаторічні" театральні хіти: "Трактирниця" за Карло Гольдоні (той самий автор "Труффальдіно з Бергамо") — про чарівну господиню готелю, яка закохує в себе чоловіків, "Минулого літа в Чулимську" за Вампіловим — про метання офіцівнтки між кавалерами та "Звідки беруться діти?" за п'єсою одесита Анатолія Крима про стосунки в пологовому будинку восьми майбутніх мам.

Можна згадати в цьому ряду й постановку 2019 року за сербським автором Нушичем — "ОБЕЖ" (Товариство емансипованих белградських жінок), де Малахов дотепно, тонко і по-доброму кепкував над феміністками, які руйнують свої родини заради "суспільного блага", де в центрі дійства — Голова товариства, яку грає відома актриса Софія Письман ("Фаїна", "Червона королева").

"Довгограюча" вистава Малахова "Трактирниця" триває понад тридцять років. Головну роль 1985 року там грала ніжно обожнювана Віталієм Малаховим його дружина Ксенія. Після її смерті він вирішив відновити виставу, і на головну роль взяв свою дочку Дашу (вона, окрім театральної діяльності, відома як ведуча кулінарного телешоу та рестораторам). "Коли я одягала мамину сукню, відчувала складні емоції, — розповіла вона мені колись. — Але потім звикла. Партнери іноді навіть називають мене Ксюшею. Зараз мені це скоріше подобається".

Постановка за майже чотири десятиліття зазнала низки трансформацій: від комедії під італійське диско до тонкої мелодраматичної історії. Але Малахов ніколи не був руйнівником традицій, швидше він був їх продовжувачем – його виставам однаково властиві гумор і сентиментальність, що характерно для італійського стилю комедії дель арте, яким буквально просякнуто багато столичних театрів.

Однак Малахов охоче давав "керувати" молодшим режисерам: у тому ж Театрі на Подолі вийшла нещодавно насичене футуристичними штуками інсценування антиутопії Джорджа Орвелла "1984".

Яку якість я виділив би у Малахова? Сердечність. Навколо нього завжди крутились театральні вихори – молодь, фестивалі. Він відкривав зірок і виводив їх у великий світ. Крім власної доньки, у нього починали, наприклад, Маша Єфросиніна та зірка "Дизель шоу" Вікторія Булітко.

Сучасний український театр втратив одного зі своїх батьків-засновників, який понад 40 років дарував глядачам безліч сонячних емоцій.