Ми ділили ВВП. Чому скорочення видатків бюджету не обов'язково веде до процвітання

Одним із найулюбленіших міфологічних рецептів кухонної книги сучасних економічних блогерів є рецепт зниження нібито необґрунтовано роздутого обсягу перерозподілу ВВП через бюджет як запоруки стрімкого розвитку вітчизняної економіки.

Недосвідчена уява підписників у відповідь на черговий пост блогера малює картини процвітаючої країни відразу після розгону державного апарату (чомусь вважається, що в структурі витрат саме держапарат займає основну частку) і, звичайно, скорочення/скасування податків. Бажано всіх.

Давайте розберемося. Спочатку візьмемо відсоток перерозподілу ВВП через бюджет.

Уперті цифри говорять нам, що прямої кореляції між подушевими доходами та розміром держави, вираженої у відсотках від ВВП як за видатками, так і доходами сектора загальнодержавного управління, немає. Найбідніші держави у світі — в Африці та Латинській Америці (Гаїті, Ємен, Судан тощо) мають дуже малий розмір держави на рівні 5-15% ВВП за доходами/витратами.

За логікою неоліберальних експертів ці країни повинні розвиватися шаленими темпами, адже держава в таких країнах ледве помітна та вона апріорі не може втручатися в економічні відносини, які повністю віддані на відкуп ринку. Проте так не відбувається.

Важливо

Найголовніший олігарх. Чому в Україні потрібно реформувати держапарат, а не народ

Із іншого боку — країни, які на 30 і більше років застрягли в пастці середніх доходів, демонструють як відносно низький розмір держави (наприклад, Малайзія — 25% ВВП за останні 30 років), так і високий рівень перерозподілу через бюджет за видатками (Бразилія — 38% ВВП).

Рівень перерозподілу ВВП через бюджети всіх рівнів, фонди та квазіфіскальні операції в Україні можна порівняти з іншими країнами в регіоні. Так, середня за видатками за останні 30 років: Румунія – 34,4% ВВП, Україна – 42% ВВП, Білорусь – 43%, Чехія – 43,1%, Словаччина – 43,9%, Польща – 44,2%.

Залежно від періоду нашої новітньої економічної історії цифри трохи відрізняються, проте відмінність не суттєва. При цьому суттєво (до 20%) зменшити ці цифри можна, лише радикально зменшивши фінансування соціальної сфери та армії. У витратах на утримання держапарату немає і не може бути такого резерву.

Нагадаю, згідно з профільними законами має йти лише на освіту 7% ВВП, на медицину — 5% ВВП, обороноздатність і безпеку — не менше ніж 5% ВВП. Ще близько 3% ВВП іде на обслуговування держборгу, 11% ВВП — соціальне страхування. Тобто в сукупності вже понад 30% ВВП.

Говорячи про перерозподіл, слід також мати на увазі, що гроші, які спрямовуються на соціалку, при, на жаль, порівняно низькому рівні стандартів останньої, повертаються в економіку, стимулюючи попит і споживання, а значить і економічне зростання.

Зазначу, що, звичайно, такі витрати слід скорочувати й оптимізувати, про що ваш покірний слуга подав поправки до бюджету-2022. Але це не той обсяг, на який слід розраховувати в контексті зниження податків.

При цьому дозволю собі непопулярну думку про те, що абсолютно обґрунтоване скорочення держапарату та звільнення неефективних, а часом і непотрібних чиновників у результаті може призвести до збільшення витрат на утримання держави. Адже залучення розумних і професійних людей із очима, що горять, вимагає великих витрат на заробітні плати. Виходячи з цього, чи цього хочуть наші ФБ-експерти чи ні, наша абсолютна межа в довгостроковій перспективі це 32-35% ВВП за доходами, 35-38% ВВП за витратами.

Важливо

Ворог народу Карабас Барабас. Чому в Україні замість реформ — розмови про боротьбу з олігархами

Звичайно, неоліберали нам скажуть, що і медицина, і освіта, і навіть армія мають бути максимально приватними, бо приватний сектор — найкращий провайдер таких послуг, а держава повинна тільки підтримувати бідних, які не можуть, наприклад, купити страховку та заплатити за похід до лікаря або оплатити комуналку, а безкоштовна вища освіта для роботи в Польщі на полуниці взагалі шкідлива, пенсія має бути виключно в приватних накопичувальних фондах тощо.

Однак такі аргументи (а) навряд чи (абсолютно, до речі, справедливо) будуть підтримані нашим виборцем, (б) не підкріплюються однозначним позитивним досвідом успішних країн, як у нашому, так і в інших регіонах світу.

У будь-якому випадку, в умовах, коли в Україні 47% населення перебуває за межею бідності з витратами, нижчими від фактичного прожиткового мінімуму, у т.ч. половина пенсіонерів поки що отримують пенсію нижче 3 тис. грн, тобто перебувають у глибокій бідності, особливо з такими експериментами я не поспішав би, якщо, звичайно, продовжувати вважати Україну соціальною державою та не ігнорувати те, що країна перебуває фактично в стані війни.

У чому ж справа? Чи дійсно немає взаємозв'язку між добробутом і рівнем перерозподілу ВВП? Взаємозв'язок, безперечно, існує. Однак він, звісно, не в статистичній цифрі відсотка перерозподілу. Проблема глибша та полягає в ефективності використання зібраних державою коштів.

Що ж нам робити? Те, що ми робимо. Інвестувати в інфраструктуру, нарощувати витрати та стимули на підтримку розвитку промисловості, малого та середнього бізнесу, розширення експорту, підвищуючи ефективність використання таких коштів. При цьому продовжувати реформувати держапарат, проводити судову реформу, забезпечувати верховенство закону, боротися з корупцією та тіньовою економікою, розвивати фінансові ринки, проводити дерегуляцію.

У міру зростання економіки та подушових доходів – збільшувати злочинно обрушені минулою владою соціальні стандарти, платити більше бюджетникам, збільшувати якість і доступність медицини й освіти. Одним словом, послідовно, прагматично та системно робити те, що робили багаті країни в минулому, не кидаючись із боку в бік, від соціалізму до дикого капіталізму.

І, звісно, не вірити в міфи…