Чому не лунає сміх. Історія без моралі і висновків

На днях я зайшла в один із найбільших у Києві ТРЦ. Працює в напівтемряві, але людей досить багато, особливо з дітьми. Бо ж дітей якось треба розважати, вони ростуть, їм, навідміну від дорослих, постійно потрібен новий одяг. Ну й іграшки, звісно.

Так ось, іду я по цьому ТРЦ, де горить відсотків десять ламп і немає музики, а чути лише гул із голосів сотень людей. І щось мені в цьому гулі не так. Я стала прислухатися і зрозуміла: взагалі не чути сміху.

Звичайного радісного сміху. Дитини, яка заливається заразним сміхом, підлітків, які придуркувато сміються з чогось зрозумілого лише їм, закоханих молодих людей, які сміються, бо щасливі, якоїсь жінки, яка зі сміхом розповідає чутки подрузі по телефону, чоловіків, які регочуть із чергового масного жарту.

За майже годину в торговому центрі я жодного разу не почула сміх. Ні, я бачила живі і навіть радісні обличчя. І навіть бачила, як батько пригорнув сина, явно пишаючись, що зміг йому купити дорогу річ, і син був щасливий. Я бачила військових у засмальцьованому пікселі, які обирали ляльку в "Антошці", явно дуже поспішаючи, в передчутті довгоочікуваної зустрічі. Я бачила молодих мам із немовлятами, які мліли біля малесеньких дитячих сукеночок.

Але все це було дуже стримано. Так, як говорять у будинку, де нещодавно сталася втрата. Щоб не образити почуття близьких людей і не потривожити душі тих, хто нещодавно пішли від нас.

Тут не буде якоїсь моралі чи висновків. Просто дуже хочу, щоб колись сміх повернувся. Щоб ті, хто більше не з нами, весело сміялися з нами з неба. Щоб сміх тамував біль і загоював рани від пережитого. Щоб ми знову навчилися бути собою.

Джерело

Важливо

Росія виходить. Що Путін запропонував Державній Думі