Скільки за статтю в The Economist: чому в Україні будь-яка критика вважається замовленою

"Замовні статті в The Economist" — цитата з посту однієї публічної діячки, яку активно зараз цитують.

Фраза, яка, як на мене, дуже гарно показує, вже вибачте за такий собі пафос, цивілізаційний розрив, той, який між нашим суспільством та тими, кого ми називаємо "цивілізованим" чи "розвиненим".

1. "Замовні статті". Якщо написано щось, що не подобається, то це обов'язково "замовне" та "маніпулятивне", безвідносно того, що саме написано. У багатьох інтерв'ю топменеджерів що з public, що з private сектору це прослизає — "це все проїскі конкурентів", "замовні кампанії", "в нас все ідеально". Колись давно мені здавалося, що це такі собі піар-трюки, для зовнішньої публіки, а самі ці топи все розуміють. З часом впевнився, що, навпаки, саме топ-топи саме в цьому і переконані (так само, як і дуже юні реформатори), що вони все роблять ідеально, бо ж це роблять вони, і навпаки, комунікатори та комунікаційники, яким то все доводиться "комунікувати", розуміють суть справи, але ж хіба до того топа достукаєшся з тою суттю.
2. "в The Economist". Це наша, і підозрюю, багатьох так само, як ми, розвинених країн, класика — "якщо є ЗМІ, то там можна замовити статтю". Тобто взагалі таке, підсвідоме, несприйняття інституту репутації (і не лише ЗМІ, а загалом), як такого. Задля справедливості, ЗМІ, наші, маю на увазі, зробили справді багато, аби їх сприймали саме як "місце, де можна замовити статтю".

Бо це ж сприйняття не єдиної, страшно сказати, народної депутатки, це справді на рівні суспільства, на нашому рівні його розвитку, знову вибачте за пафос.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

Навіщо Безуглiй звільнення Залужного. Як нардепка переплутала два військові плани