Про переселенців забули, як про чорнобильців: чому турбота держави перетворюється на формальність
Напередодні річниці аварії на Чорнобильській АЕС народний депутат Сергій Козир згадує, як тоді держава забула про людей, змушених покинути зону лиха. Він бачить у цьому паралель із сьогоденням — коли турбота держави про ВПО перетворюється на формальність і, по суті, нічого не дає.
Квітень 1986-го. Автобус із гостинно відкритими дверима. Беремо документи й кілька речей — "на три дні", так сказали. Двері зачиняються, і ці три дні розтягуються на роки, а потім — на десятиліття. І починаючи із самого Чорнобиля, навколо людей зростає зона соціального відчуження. Вона вимірюється не кілометрами, а відкладеними рішеннями, тимчасовими статусами, відсутністю відповідальності.
Сьогодні інші люди пакують такі ж само тяжкі валізи — вже не через аварію, а через війну.
Маршрутом без кінця і краю
Чорнобиль став першою масштабною травмою вимушеного переселення в новітній українській історії. Ще до Незалежності, але вже з усіма характерними рисами типової державної реакції. Людей вивозили швидко. Рішення ухвалювалися централізовано і без пояснень.
Горизонт планування обмежувався найближчими днями. Це була евакуація як технічна операція: вивезти, розселити, відрапортувати. Держава вирішувала питання переміщення, але не брала на себе повноцінну відповідальність за життя після нього.
Проблема не лише в тому, що не було ресурсів чи досвіду. Проблема в тому, як саме формулювалося завдання. Людину розглядали як одиницю обліку, а не як живе осердя зв’язків — соціальних, економічних, психологічних. Але в політиці того часу це майже не враховувалося.
І саме ця редукція — до "переселеного населення" — згодом стане типовою. Сьогодні мільйони внутрішньо переміщених осіб проходять той самий шлях — тільки швидше і у більших масштабах. І знову перед ними стоїть привид "щасливої дороги".
Витіснення з порядку денного
Тимчасові рішення дуже швидко стали постійними. Гуртожитки, переселенські містечка, службове житло — все це розглядалося як проміжний етап, який затягнувся на роки. Люди жили в умовах, де складно було планувати майбутнє: ні остаточного статусу, ні зрозумілих гарантій.
Психологічна підтримка як інструмент фактично була відсутня. Травматичний досвід переселення не описували, не вимірювали і, відповідно, не лікували. Його просто виносили за межі офіційної політики.
Соціальні виплати, які мали компенсувати втрати, через інфляцію і відсутність системної індексації перетворилися на формальність. Медичні програми звужувалися, часто залишаючись на папері. Те, що мало бути довгостроковою підтримкою, з часом стало набором символічних жестів. Не тому, що хтось спеціально вирішив "зекономити" саме на цих людях, а тому, що система не була налаштована на довгу дистанцію.
Але чорнобильці нікуди не зникли — зникла увага до них. І це принципова різниця. Проблема не в завершеності трагічної історії, а в її витісненні з порядку денного.
Сьогодні ми спостерігаємо подібну логіку в роботі з внутрішньо переміщеними особами. Масштаб інший, причини інші, але характерні риси впізнавані. Спочатку — швидкі рішення, спрямовані на базову безпеку. Потім — затримки, фрагментарність, перенесення відповідальності між інституціями. І паралельно — поступове зниження уваги.
Важливо
Рівніші серед рівних
У цій системі є ще одна риса, про яку рідко говорять прямо. І ми часто стикаємося із ситуацією, яку Джордж Орвелл описав двома словами: "всі рівні, але є рівніші". Одні отримують тисячі гривень компенсації, інші — копійки. Одні мають доступ до безоплатного лікування, інші — ні. Держава фактично вибирає, кому допомагати насамперед, а кому — коли-небудь та як-небудь.
Частково це пояснюється обмеженими ресурсами. Але не в останню чергу — відсутністю чітких, єдиних критеріїв. Коли їх фактично немає, рішення стають ситуативними. А ситуативний акцент у соціальній політиці — це і є форма нерівності.
Одні групи опиняються в центрі уваги, інші — на периферії. Одні отримують швидші рішення, інші — відкладені. З часом це формує ієрархію, яка ніколи не була проголошена, але реально існує. У цій ієрархії нові трагедії часто витісняють вже наболілі.
І саме тому чорнобильці та ліквідатори сьогодні значною мірою випали з фокусу. Не тому, що їхні проблеми вирішені, а тому що з’явилися інші. Так поступово формується зона відчуження навколо застарілих проблем.
На узбіччі тимчасовості
Звісно, аналогії між Чорнобилем і війною дещо кульгають. Причини різні — німе радіаційне забруднення проти гучної канонади війни. Але наслідки збігаються: втрата дому, соціальних зв’язків, перспективи. Така ж пастка хронічної тимчасовості.
В обох випадках відсутня комплексна державна політика — стратегічний документ, який би на умовних 10 років уперед розписував, скільки людей, яку допомогу і в які терміни отримають. Стратегія, що охоплює не лише матеріальні виплати, а й соціальну адаптацію (житло, робота, навчання для дітей) та психологічну реабілітацію.
І в обох випадках є ризик, що "тимчасове" знову стане постійним — як стало для чорнобильців, які в 1990-х чули "потерпіть", а в 2020-х чують "ви ще тут?".
Соціальний лічильник Гейгера
Радіація державного відчуження не завжди проявляється різко. Вона накопичується — у відкладених рішеннях, недоіндексованих виплатах, формальних відповідях і відсутності координації. Кожен окремий збій виглядає не критично. Але разом вони створюють середовище, в якому проблема стає хронічною.
До неї звикають як до неприємного, але звичного тла. Держава і суспільство адаптуються до того, що не повинно бути нормою. Лічильник Гейгера, тривожно потріскуючи, вимірював радіацію — те, що не видно. А на соціальному лічильнику сьогодні — понад 4 млн внутрішньо переміщених осіб. Яких теж не дуже хочуть помічати.
І це вже не просто статистика. Це показник напруженості в системі, яка працює з перевантаженням. Різко змінюється соціальна структура країни: частина громад втрачає населення, інші — його приймають, але не завжди мають для цього ресурси.
Важливо не допустити поступового розпаду соціогенних елементів — тих складових, які утримують зв’язки між людьми, державою та територіями. Йдеться про доступ до послуг, передбачуваність підтримки, довіру до правил і здатність системи працювати однаково для різних груп. Без цього починається повільне руйнування соціальної тканини — і формування зони суспільного відчуження.
Важливо
Повернутися обличчям до ВПО
Ризики реальні. І висновки начебто давно очевидні. Але так і не стали частиною цілісної політики. Підтримка постраждалих не може будуватися як реакція на чергову кризу — через тимчасові програми, разові рішення або ручне "латання" проблем.
Держава має повернутися обличчям до ВПО-1986, ВПО-2014 та ВПО-2022 — не на рівні пам’ятних дат чи ритуальних жестів, а через конкретні рішення, які працюють у реальному житті:
- Фінансування медичних програм має бути закріплене на рівні бюджету як гарантована стаття, а не як щорічне політичне рішення. Це означає стабільні витрати на обстеження, лікування і реабілітацію без ризику їх скорочення залежно від ситуації в економіці чи пріоритетів уряду.
- Соціальні виплати мають бути прив’язані до автоматичної індексації. Без цього вони поступово втрачають реальну вартість і перетворюються на ритуальну формальність. Механізм має працювати постійно, а не переглядатися вручну.
- Психологічна підтримка повинна бути частиною базової інфраструктури, а не набором окремих проєктів чи гуманітарних ініціатив. Для людей, які втратили дім, це не додаткова забаганка, а необхідний елемент довготривалої адаптації.
- Окреме питання — єдині прозорі підходи. Потрібні чіткі й однакові критерії соціальної допомоги для всіх вразливих груп. Без цього система завжди працюватиме фрагментарно: одні отримують підтримку швидше, інші — із запізненням або частково, залежно від статусу, категорії чи злободенного політичного фокусу.
Змінити примарний сценарій
Усі ці рішення прості для розуміння. Вони складні з погляду реалізації, бо потребують стабільності, послідовності та мінімізації ручного управління. Але без цього ми будемо відтворювати той самий сумний сценарій — з тяжкими валізами та наслідками. Через маршрут у безвихідь.
Досвід Чорнобиля у цьому сенсі — не лише про раптову техногенну катастрофу. Йдеться про ризик повзучої соціальної трагедії — коли не окремі рішення, а сам підхід провокує нерівність, нестабільність і втрату довіри до держави.
Автобус із квітня 1986-го начебто нікуди й не подівся. Він просто рухається далі — змінюються причини, дорожні знаки й люди. Поки соціальний лічильник Гейгера тріщить, а водій не міняє маршрут — зона відчуження навколо переселенців буде зростати.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо