Метро не гумове: чому Україна на 5-му році війни не має системи захисту людей від обстрілів
Лише 1,3% киян змогли скористатися метро як укриттям під час останнього масованого обстрілу міста. Експерт Олег Попенко ставить слушне запитання: а що робити решті? Чому в Києві (та й в інших містах) досі немає надійної системи захисту людей від ракетного терору? Чи не час зробити висновки — на п’ятий рік великої війни?
Тільки що прочитав, що аж 52 тисячі людей сховалися у метро від обстрілів, і в мене логічне питання, а де була решта?
Але мене хвилює інша цифра. Київ — це майже чотиримільйонне місто. І всього 1,3% які змогли скористатися укриттям..
Тобто абсолютна більшість людей залишалася у власних квартирах, будинках, підвалах. Хтось не мав часу добігти до укриття. Хтось не мав його поруч. Хтось просто вже не вірить, що кожна тривога може закінчитися трагедією.
Я не хочу зараз шукати винних. Не хочу вкотре сперечатися, хто не добудував укриття, хто не відкрив сховище, хто не профінансував захист чи хто мав зробити більше.
Я хочу поставити інше питання. Що буде далі?
Росія не припинить комбіновані удари. Навпаки. Кількість дронів збільшується, ракети стають точнішими, а атаки — більш масованими. І якщо сьогодні десятки тисяч людей ще можуть сховатися в метро, то що робити сотням тисяч, які живуть далеко від підземних станцій?
Що робити людям у нових житлових кварталах, де найближче укриття за кілометр, два або п'ять? Що робити сім'ям із маленькими дітьми, літнім людям, людям з інвалідністю?
Важливо
Ми п'ятий рік живемо у великій війні. Але чи з'явилася в держави комплексна програма захисту цивільного населення? Не окремі рішення. Не тимчасові заходи. Не реакція після чергового удару. Саме стратегія.
Скільки ще укриттів потрібно побудувати? Якими мають бути стандарти нової житлової забудови? Як захищати лікарні, школи, критичну інфраструктуру? Чи готові міста до того, що масовані атаки можуть тривати ще роками?
Ці питання сьогодні важливіші за політичні суперечки. Бо кожен наступний удар знову поставить людей перед одним і тим самим вибором: залишатися вдома і сподіватися на удачу чи бігти шукати місце, де можна пережити ще одну ніч.
Ми вже навчилися жити під сиренами. Вже давно настав час навчитися захищати людей не героїзмом і не випадковістю, а системними рішеннями. Бо життя людей — це не статистика після чергового обстрілу. Це головний критерій того, чи зробили ми висновки за п'ять років великої війни.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо