Урядові таємниці. Чому культура секретності веде РФ та Китай до програшу

Фокус переклав новий текст Гарретта Бернтсена та Райана Федасюка, присвячений протистоянню концептів демократії та автократії в інформаційних війнах.

Прозорість — головна зброя боротьби з автократією

Демократичні країни мають значну перевагу, використовуючи прозорість у своїх межах для висвітлення діяльності автократій, які порушують міжнародні норми або завдають шкоди місцевій економіці та населенню. Останнє стратегічне розкриття адміністрацією Байдена секретної інформації для громадськості є лише одним із багатьох інструментів в арсеналі такої прозорості. Інші інструменти враховують публікацію і розповсюдження даних уряду США, збір даних неурядовими організаціями за фінансової підтримки федерального бюджету, а також культурний зсув у бік забезпечення прозорості у партнерстві з неурядовими організаціями.

Кожен із цих інструментів несе в собі унікальні можливості та проблеми, але всі їх можна використовувати для покращення позицій Америки у глобальному інформаційному просторі. Різні відомства вже витрачають значні ресурси на модернізацію своїх систем управління інформацією всередині країни, щоб почати застосовувати аналітичні інструменти 21 століття для вирішення завдань зовнішньої політики. Унаслідок цих зусиль несекретна інформація стане ще доступнішою для громадськості.

Чим це відрізняється від загальної ідеї застосування інформації як зброї? Тим, що масштаби та підходи адаптовані до технічних реалій 21 століття. Терміновість і складність проблеми вимагатимуть від демократичних країн прозорого збільшення масштабів виробництва та випуску несекретних даних про своїх автократичних супротивників.

Рішення адміністрації Байдена швидко розсекретити та поширити інформацію про наміри, стратегії та операції президента Володимира Путіна допомогло Сполученим Штатам випередити дії Росії та згуртувати неймовірно різноманітну коаліцію для захисту України. Вирішивши використовувати прозорість як зброю, адміністрація Байдена, ймовірно, вирішила, що вигода від превентивного розкриття російських планів переважує потенційний ризик для джерел розвідки або шанс швидкої адаптації Росії до нової ситуації.

Як і в багатьох автократіях, апарат національної безпеки Росії довгий час був скутий культурою таємності — багато в чому завдяки історичній ролі військових і розвідувальних служб в управлінні внутрішньою політикою. Сучасна Росія приховує свої програми ядерної модернізації. Її олігархи приховують свої багатства. Путін приховував справжні цілі своєї "спеціальної військової операції" від перших солдат, яких він відправив в Україну — і все це при тому, що "безвідмовні" чиновники сфери безпеки приховували правду про свою готовність до війни від самого Путіна.

Така відданість секретності характерна не тільки для Росії. Китайська Народна Республіка вже давно приховує свої спроби підірвати і, зрештою, змінити міжнародний порядок, що ґрунтується на правилах, встановлених Сполученими Штатами та їх союзниками. Ще в 1989 році тодішній китайський лідер Ден Сяопін закликав зовнішньополітичний апарат Китаю "приховувати свою силу та вичікувати" — такої стратегії дотримувалися всі наступні китайські лідери аж до Сі Цзіньпіна. Така секретність враховує приховування своїх військових витрат, маскування операцій глобального впливу під егідою "роботи єдиного фронту", погрози та залякування представників китайської діаспори.

Усередині країни Китай приховує свої неохайні торговельні практики та примусову економічну дипломатію, змушуючи іноземні фірми ділитися своїми секретами в обмін на доступ на китайський ринок. За кордоном Китай ховає свої програми зовнішньої допомоги. І це не кажучи вже про спроби китайського уряду загасати свої глобальні амбіції або про його оруеллівські зусилля щодо контролю за внутрішньою інформацією, спрямованих на приховування геноциду, зловживань керівництва та блокування доступу до інформації.

Кожен із секретів Китаю являє собою як морально-етичний провал, так і потенційно стратегічну можливість, яку Сполучені Штати можуть використовувати у своїй місії з підтримки ліберального міжнародного порядку.

Оскільки технології сприяють ще більшій прозорості, відомства національної безпеки повинні скоригувати свою політику та процеси, щоб стимулювати збір, розповсюдження і нарощування обсягів загальнодоступної інформації про шкідливу діяльність Китаю, корумповану ділову практику, порушення прав людини, підвищену мілітаризацію та зневагу до міжнародних норм. Покладатися на публічну дипломатію через соціальні мережі та стандартні новинні видання просто недостатньо, особливо в міру того, як інформаційна екосистема стає все більш розмитою і незалежною. Щоб осідлати глобальну хвилю виробників цифрового контенту й інформаційних брокерів, демократичні інститути повинні наполегливіше та послідовніше створювати власні прозорі дані про національну безпеку.

Будь-які зусилля щодо підвищення прозорості уряду мають бути прозорими. Спроби маніпулювати фактами та формувати глобальні наративи за допомогою публікації липових даних закінчувалися катастрофічно — наприклад, напередодні війни в Іраку. Але ретельне вивчення і документування інформації, а також її широкомасштабне розкриття, навіть не зовсім відповідне пріоритетам виконавчої влади, сприятиме зміцненню довіри та ширшим інтересам США.

Найкраща дезінфекція — сонячне світло. Як ефективно використовувати прозорість інформації

Як кажуть, сонячне світло — найкращий дезінфікувальний засіб. Демократичні уряди можуть зробити три кроки для ефективного використання прозорості:

• упорядкувати наявні способи збору та публікації даних;
• фінансувати державно-приватні партнерства для збирання більшої кількості даних;
• заохочувати зміни культури своїх розвідувальних мереж.

По-перше, демократичним урядам варто спростити доступ до своїх власних нетаємних даних. Сполучені Штати мають довгу, але недосконалу історію збору й обміну даними та аналітичними матеріалами з громадськістю, що сягає до закріплення перепису населення в Конституції. У сучасну епоху цю інформацію найкраще надавати у вигляді великомасштабних комп'ютерних даних (бігдата). У той час як обсяг і масштаби даних, які збирає уряд США, збільшилися, здатність структурувати, очищати, зберігати і легко ділитися несекретними даними з громадськістю не встигає за прогресом. Це втрачена можливість, оскільки більшість даних, що збираються та аналізуються агентствами національної безпеки — за деякими оцінками, до 80% — є несекретною.

Тим не менш, у 2022 році основним способом обміну даними й аналізом уряду США залишаються масивні pdf-файли, розкидані на сотнях вебсайтів окремих відомств. Такий застарілий підхід захаращує екосистему промисловості, аналітичних центрів, іноземних союзників, міжнародних громадських некомерційних організацій, які використовують дані для власних потреб, досліджень і цілей.

По-друге, демократичні країни можуть звернутися до громадянського суспільства, щоб розширити мережу збирачів публічних даних. Такі академічні дослідні центри, як AidData, Національний консорціум із вивчення тероризму та заходів у відповідь на тероризм Університету Меріленду та Центр безпеки і нових технологій Джорджтауна, зробили величезний внесок у роботу державних, приватних та урядових дослідників. За відносно мінімального державного фінансування ці й інші нецентралізовані дослідницькі центри можуть виробляти високоякісні дані, які можна купити один раз і необмежено використовувати.

Ця академічна модель також забезпечує додаткові переваги, зміцнюючи американські дослідні інститути та підготовку майбутніх фахівців із національної безпеки в галузях, які є технічними та політичними пріоритетами.

До того ж, академічні проєкти зі збору даних, що фінансуються державою, дозволяють уникнути багатьох проблем, пов'язаних із власністю, які перешкоджають спільному використанню наборів даних, створених приватним сектором. Академіки можуть незалежно підтвердити та відтворити інформацію, яка вже була відома розвідувальному співтовариству, без накладення на неї грифу секретності, а це є цінною послугою. Збільшення фінансування таких програм не повинно викликати сумнівів у Конгресу, оскільки це безпосередньо приносить кошти американським інститутам (й округам членів Конгресу), одночасно підвищуючи національну безпеку.

Нарешті, стратегія, побудована на використанні прозорості як зброї, вимагатиме підтримки з боку розвідувальних служб, Міністерства оборони та Державного департаменту. Критики цієї нової парадигми відкритості заперечуватимуть, посилаючись на додаткові ризики для джерел даних, пов'язані із широким обміном інформацією та даними з громадськістю. Цей ризик не можна недооцінювати, але його можна зменшити за допомогою чітких політичних рамок та інструкцій класифікації.

Надмірне засекречування є серйозною проблемою національної безпеки протягом десятиліть, при цьому в питанні про те, що та чому не можна надавати в загальний доступ, досить мало здорового глузду. Це перешкоджає як внутрішнім операціям уряду, так і будь-якій можливості швидкого обміну даними із зовнішніми недержавними організаціями.

Китайська "велика стіна" блокує доступ китайців до зовнішньої інформації, а масштабний апарат цензури дозволяє державі маніпулювати суспільним дискурсом і повністю блокувати інформацію із суперечливих тем. Тому малоймовірно, що прагнення Заходу до стратегічної прозорості вплине на внутрішню політику чи дискурс Китаю. Однак деякі інші країни мають такий жорсткий контроль над інформаційним простором. У багатьох країнах світу розширення доступу до інформації про корупцію, переслідування і політичні маніпуляції Китаю може суттєво змінити внутрішньополітичний дискурс і підірвати громадську підтримку співпраці з китайським урядом та його довіреними особами.

Хтось заперечить, що радикальна прозорість лише інформує супротивників про те, що відомо Сполученим Штатам, та дозволяє їм адаптуватися. Це особливість, а не брак використання прозорості як зброї. Вона повинна сприяти зміні поведінки автократичних режимів.

У будь-якому зборі інформації неминуче присутня динаміка гри в "кішки-мишки", але в сучасну епоху гіперзв'язку перевага буде на стороні відкритості. Наприклад, переважна більшість інформації про діяльність Китаю, як і раніше, надходить із новин, вебсайтів, публічних заяв і соціальних мереж. Якщо узгоджені зусилля зі збору, систематизації, перевірки й обміну цією інформацією призведуть до ще більшого затуманювання, то автократичні лідери заплатять за це додатковими зусиллями зі свого боку та зниженням доступності інформації для всього світу.

Оборонні, розвідувальні та дипломатичні дії завжди вимагатимуть певної міри секретності, але сили, що стимулюють зростання глобальної прозорості, нікуди не подінуться. На щастя, Сполученим Штатам та їхнім союзникам доводиться приховувати набагато менше, ніж їхнім автократичним супротивникам. Щоб максимально використати цю демократичну перевагу, агентства національної безпеки мають звернути увагу на стратегічну цінність виробництва, фінансування та обміну публічними даними про національну безпеку як засіб досягнення своєї мети. Почати варто з консенсусу щодо того, що інформаційна прозорість є як найважливішим інструментом протидії автократії, так і глобальним благом, яке може допомогти забезпечити більш справедливий і вільний міжнародний порядок.

Про авторів

Гарретт Бернтсен — заступник директора з інформаційних технологій Державного департаменту США.

Райан Федасюк — ад'юнкт-співробітник Центру нової американської безпеки.