"Де наші хлопці?" Скільки українських військових у полоні і чому виник безлад серед пошуковців

Олена — дружина військовослужбовця 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Її чоловік потрапив у полон у Маріуполі при прориві із заводу Ілліча у квітні 2022 року. Вона — голова двох громадських організацій: "Полігон 56" і "Полігон 56 Бердянськ". Перша була заснована як об’єднання 25 родин військовополонених та зниклих безвісти, нині у ній є представники родин 53 підрозділів сил оборони, друга — для подальшої допомоги військовослужбовцям на фронті та реабілітації.

"Наші хлопці виходили на зв'язок майже весь березень 2022 року. 25 чи 26-го мій чоловік набрав мене крайній раз. Потім у Бердянську, де ми жили, взагалі зник мобільний зв'язок. Тож приходили лише окремі повідомлення. І то різним дружинам — їх чоловіки просили передати іншим, що у хлопців все гаразд, вони живі, тримаються. Так за кілька тижнів вони нас, незнайомих раніше, між собою познайомили та об'єднали. Потім ми разом вирішили боротися за їх свободу", — говорить Добича.

Нині над пошуком місця перебування військовополонених та їх поверненням працюють кількасот родин разом. І не тільки 56 бригади. Олена та її колеги, говорять, що приймають запити від усіх, хто до них звертається. Тож і коло проблем з часом розширилося — запитують про внесення в списки на обмін, особливості комунікації з представниками державних органів, можливість передати передачу в місце утримання на окупованій території, проблеми з ідентифікацією по ДНК загиблих.

Я робитиму все, аби повернутися

Олено, розкажіть про свого чоловіка, як давно він у бригаді, чим займався?

Він військовий з 2020 року. До того служив тільки строкову службу, під час якої отримав звання молодшого сержанта. 2020 року підписав контракт з 56 бригадою. Служив на полігоні у Бердянську, недалеко від дому, було зручно.

Можете згадати як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

Ми вже знали, що щось буде, за тиждень. Наших хлопців і мого чоловіка також возили щодня в Маріуполь. Щодня ми прощалися. Мали надію, що все це помилка, Росія не нападе, як попереджали всі навколо. Але чоловік був переконаний, буде війна. "Треба готуватися, буде складно, але я повернусь. Я робитиму все, аби повернутися", — чула я. Я йшла на роботу, але думала, чи побачу його ввечері.

24 лютого зранку пролунали перші вибухи. У чоловіка спрацювала внутрішня система оповіщення, він почав швидко збиратися. Потім пролунав дзвінок, хтось сказав: "Чекаю внизу". І все. Він взяв тривожну валізу, поцілував і поїхав, більше я його не бачила.

У вас був зв'язок з чоловіком, знали, що відбувалось у Маріуполі?

У Бердянськ російські танки зайшли вже 28 лютого. І ми дуже переймалися тим, що Маріуполь опиниться в оточенні. Тому намагалися передавати інформацію, що відбувалося у нас в місті, вони казали що відбувається у них. Вони були розосереджені по місту. А потім ми дізналися, що всі їх сили стягуються на завод Ілліча. Бо там була якась вода, їжа, бомбосховище. Не таке, звісно, як на "Азовсталі". Туди наших не пускали — там розташовувався "Азов". Їх представники тільки приїжджали, дивилися що відбувається на Ілліча. Так зник один з наших 25 хлопців — медик. Його забрали азовці, далі зв'язок з ним зник. Ми думаємо, що він також у полоні.

На заводі було дуже важко. Я говорила з жінкою, яка разом зі своїм чоловіком також перебувала на заводі Ілліча — на початку поряд з військовими були їх родини, які жили у Маріуполі, їм не було, куди йти. Ця жінка згодом змогла евакуюватися з цивільними зеленим коридором. Вона розповідала, що на заводі зливали воду з труб та пили її. Їжу готували у котлах, перш за все роздавали цивільним — дітям, жінкам, людям похилого віку. Боєприпаси, на жаль, закінчувалися. Всі чекали підтримки. Був момент, ми знаємо, у березні проривалися морпіхи, це було з Запорізького напрямку, близько двох тисяч військових. Невдало. Багато з них потрапили у полон. Наші хлопці дуже чекали цю підтримку, бо у них вже не було ні зброї, ні їжі, нічого. Бомби падали.

Як ви дізналися що ваш чоловік потрапив в полон?

Це був квітень. Середина десь. Ми знали, що ті, хто обороняв Маріуполь, їх частина, потрапили у полон. Переглядали різні телеграм-канали та групи, і серед кількасот фото зруйновано міста, тіл на вулицях, ми побачили одного з побратимів, який потрапив у полон. Це була перша людина, яку ми знайшли. Далі ми всі просто збожеволіли.

Вас чоловіки не попереджали, що військовослужбовці з заводу Ілліча здаватимуться у полон або підуть на прорив?

Вони не здавалися. 12 квітня з'явилися перші списки 1482 особи, які були взяті у полон біля заводу та на самому заводі Ілліча у Маріуполі. Сили були нерівні і вже не було чим відстрілюватися. Командири на заводі Ілліча почали ухвалювати рішення йти на прорив, були і такі, хто радив діяти на власний розсуд. Що залишалося хлопцям, у яких не було патронів, але вони хотіли жити?

Мій чоловік потрапив в полон 17-го квітня. До того часу вони ховалися в тунелях, де були підземні труби. Коли вони вийшли з тунелів то їх вже "зустріли".

У травні мій чоловік вийшов на зв'язок. "Я живий, я у полоні. Чому ти ще у Бердянську, що ти там робиш?", — запитав він. Це все, що я почула. Більше дзвінків не було.

І тоді ми з дівчатами зрозуміли, що сидіти в окупованому Бердянську немає сенсу, потрібно виїжджати. У нас було багато росіян навкруги. В окупації ми прожили 3,5 місяці.

До вас, дружини військового, не приходили росіяни, не шукали?

Я винаймала квартиру. Приходили туди, де жила мати. Я матір чоловіка забрала до себе. Сусіди говорили, що ходили, заглядали у вікна, до багатьох з наших так приходили.

Як ви виїжджали?

Дуже складно було. З Маріуполя також виїжджали через Бердянськ. Ми бачили, як вони потрапляли під обстріли. Люди гинули. Ми не знали, як їхати, але дуже хотіли. У нас такі зібралися жінки, в яких дуже велика сила волі, які дуже кохають своїх чоловіків. Ми дуже винахідливі, ми дуже вперті, цілеспрямовані і ми знаємо, що нам потрібно, тому ми знайшли вихід. Зрештою поїхали всі разом, чотирма бусами, з собаками та котами.

Організації родин військовополонених не готові об’єднуватися

Були ті дружини, які вирішили залишитися в окупації?

Були ті, хто повернувся з різних причин. Але деякі з них нам дуже допомагають зараз. Наприклад, возять до колонії в окупованій Горлівці передачі нашим чоловікам, які там у полоні. Ми перші, хто почав возити гуманітарну допомогу, а також медикаменти, солодощі до місця утримання. І робили це протягом пів року. Повідомляли про нашу діяльність Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Ми робили все, аби всі знали про нашу діяльність, аби давали наші контакти іншим рідним, можливо, ми можемо допомогти. Ми знали, що передаємо передачі хлопцям, а вони між собою діляться. Ми також налагодили канал пошти, отримували листи. Не я особисто, мого чоловіка там немає, а його побратими. Але на жаль, щось відбулося наприкінці травня, листи не доходили. Змінилося керівництво колонії, і процес на час зупинився. Зараз нам дозволили закупити та передати калоші на зиму — наші хлопці у колонії працюють, вони їм потрібні. І ліки, засоби від вошей, бліх, клопів.

Можете пояснити, як вдалося об’єднати родини?

Ми коли виїхали, нас було кілька родин, які не знали, що нам робити. Ми звернулися до СБУ. Нам надали формальну відповідь. Ми не знали, що з цим папірцем робити. Ми пішли до прокуратури, писали у військову частину. Або не було відповідей, або надходили формальні. Пішли до Нацполіції здавати ДНК. Спочатку витяг нам з реєстру не хотіли давати, потім зразки ДНК десь загубились, потім знайшли. Все це було у Запоріжжі. Нас кидали як сліпих кошенят скрізь. Ми дзвонили до Національного інформаційного бюро, запитували інформацію, але нам нічого не відповідали. Тільки згодом зрозуміли, що там лише збирають інформацію, а нічого не вирішують.

З яким основними проблемами ви йшли до цих органів?

Аби нам сказали, де наші хлопці. Чи живі вони взагалі? Що відбувається. Якщо у полоні, то як їх витягнути. Весь червень ми бігали від дверей до дверей, день та ніч. Нас всюди по одному відшивали, казали: "Йдіть, ви вже тут були, чого ви хочете?". Відчувалась якась зневага.

А потім мої друзі порадили, що треба створити громадську організацію, тоді нас почують. І нам почали відповідати на листи, хоча раніше не відповідали. Потім Координаційний штаб виставив на Телеграм каналі що він запрошує всі громадські організації до співпраці. І я вперше пішла. Познайомилась, повірила, що нам можуть допомогти, що ми не одні.

Ми почали свою діяльність з надією на те, що ми можемо допомогти собі і іншим людям. А потім побачили, що інші родини також об’єднуються, створюють організації, але не хочуть співпрацювати.

Ви маєте на увазі громадські організації інших підрозділів, оборонців Маріуполя — "Азову", 36 бригади морської піхоти?

Так. І ми побачили дуже негарну картину. Ми намагалися організувати та бути присутніми на зустрічах з Корштабом, МВС, МЗС, з окремими народними депутатами, Червоним Хрестом. І родини хлопців, які у Маріуполі стояли пліч-о-пліч, ділилися їжею та водою, кожна з них мали якісь свої інтереси, кожен смикав ковдру на себе. Вони запитували: а чому звільняються інші, а не наші, а наші — кращі тощо. Вони всі наші! Я очікувала об’єднання організацій, я думала, що ми будемо однією силою, будемо допомагати один одному витягувати всіх наших хлопців, а почався бардак. Зараз дуже багато рідних, на жаль, готові розірвати координаційний штаб — виникла велика недовіра. А знаєте чому?

Чому?

Бо немає бажання всіх об’єднати і об’єднатися самим. Структури, які входять в Координаційний штаб, не співпрацюють одне з одним, ми це бачимо. І перш за все на прикладі теми безвісти зниклих. Нам досі не зрозуміло, хто займається цією категорією. І не зрозуміло не тільки нам, а й представникам родин різних підрозділів, яких нам вдалося об’єднати, чиї інтереси ми представляємо.

Де саме ви представляли інтереси родин?

На зустрічах з усіма органами, які можуть бути дотичні до пошуку та звільнення полонених. Розумієте, у різних родин — різні питання. Часто жінки дуже втомлені, інколи необізнані, є домогосподарки, які мають обмежені ресурси, або слабкі духом, не можуть себе захистити, захистити свої права. Вони звертаються до нас, ми допомагаємо. Ми складаємо перелік запитань, відправляємо до Координаційного штабу, вони — до інших структур, готують відповіді, зустрічі.

Звісно, я не можу говорити, що Координаційний штаб взагалі нічого не робить. Вони роблять, коли ми їх штовхаємо. Я дуже рада, що багато громадських організацій, які їх постійно підштовхують до дій, реакцій. Ми разом захищаємо наш тил, права наших хлопців, поки вони у полоні або на передовій.

Якщо не можу вплинути на пошук полонених та зниклих, то хочу направляти, вказувати на помилки

Якщо говорити про найбільш розповсюджені запити або ті запити, які є найнагальнішими, які вони?

Питання, які стосуються і живих, зокрема, тих, хто у полоні, і мертвих, зниклих безвісти. Важливо вже зараз знати, приміром, геолокації, за якими після деокупації можна буде шукати тіла загиблих. Кожен солдат має повернутися додому. А зараз ще багато вже звільнених територій не обстежені на предмет пошуку тіл. Чому — запитання. Кажуть, у Міноборони є стратегія, але вона нам не дуже подобається. Обстежувати тривалий час окремі ділянки, не поспішаючи. Не відомо, чому не можна посилити роботу. Не вистачає ресурсів? Давайте будемо шукати. У нас морги забиті тілами. Процес ідентифікації по ДНК погано працює. Не те що погано, вони не встигають. У мене дуже багато питань і до роботи МВС, і до міністерства оборони, бо ми чуємо, що вони такі молодці, що вони працюють з 2014-го року, що є досвід. Але на жаль…

Тобто йдеться про проблему повернення тіл загиблих навіть з деокупованих територій?

Багато хто розуміє що їхні рідні загинули. Але вони хочуть поховати їх, достойно поховати вдома. Люди хочуть визначеності: чи живий, чи в полоні, чи мертвий. Знати, що безвісти зниклі, дуже важко. Нічого не знати, дуже важко. Хтось каже, поки тіло не повернули, є надія, віра. Знаєте, за півтора року вже не та надія, не та віра не потрібні, хочеться визначеності, розуміння що робити далі, як діяти далі, болить, дуже болить. Я щодня чую це від рідних. Нещодавно одна з мам мені сказала: "Я вже не можу, я зараз складу руки і ляжу". Хочеться всі ці повідомлення направити до влади. Розумієте, люди вже не можуть, вже настільки багато злих, що помирають їх рідні з ними.

Ви сказали що не вистачає спроможності з пошуку тіл. Чому так відбувається?

Бо масштаби великі. Нас просять почекати кілька місяців, і ми побачимо результат. Чекаємо. Зараз ми готуємо документи — декілька громадських організацій вирішили створити Асоціацію громадських організацій, аби організувати громадський контроль над процесом. Це єдине, що ми можемо.

Розумієте, я хочу зробити все, аби повернути свою кохану людину. І так кожен з нас. Я хочу, якщо не можу вплинути, направляти, вказувати на помилки, аби вони їх побачили, захотіли виправити. Як мені в Координаційному штабі поставили запитання: "А як ви думаєте що ще можна зробити, підкажіть?". Має бути констатована проблема, визначено, з чим вона пов’язана та знайдені шляхи вирішення.

А поки у мене є лише запитання. Наприклад, в координаційному штабі є представник від громадської організації "Жінки зі сталі", але немає інших представників. Ми ж маємо право. Ми готували запит на керівника ГУР МОУ Кирила Буданова, на Координаційний штаб, просила долучити нас. Поки тиша.

Ви б хотіли долучитися до роботи Координаційного штабу?

Звісно, ми хочемо бачити роботу зсередини. Мені представник ГУР якось запитав, чи довіряю я йому. А я відповіла: "Ви пам'ятаєте, у нас була зустріч, де збиралися близько 50 громадських організацій, під час неї ви сказали, що Україна російських льотчиків міняє тільки на українських льотчиків. Минуло кілька місяців, льотчиків поміняли на азовців. Так у мене запитання до вас знову: "Ми льотчиків міняємо на льотчиків, ви тримаєте своє слово,". Тож я повинна довіряти такій людині яка тримає слово….?

Ми хочемо, аби нас допустили до роботи Корштабу, має бути громадський контроль

На міжнародному майданчику треба говорити, що в Україні затримано багато полонених, називаючи цифру?

Ви ж розумієте, що тільки міжнародні організації мають вплив на того чи іншого представника влади. Ми ж знаємо, що Ердоган, який нещодавно зустрічався з Путіним, говорив з ним про азовців раніше. Але "Азовсталь" — це не лише 700 азовців, а й кілька тисяч інших. Ви знаєте, скільки полонених?

Скільки?

У полоні та безвісти зниклими вважаються понад 20 тисяч. І це тільки військових. На "Азовсталі" було взято у полон близько двох тисяч. На заводі Ілліча — близько трьох. По місту — також біля тисячі. Скільки нарахували? А тепер додамо Херсон. Там тисячі безвісти зниклих, полонених, яких вивезли, коли були наступи на Херсонську область. А ще є Харківська область, Київська, Чернігівська, Донецька, Луганська. І це 5000-7000, про які кажуть? А зараз в РФ та на окупованій території полоненим почали виносити вироки. І представникам нашого підрозділу також. 22 роки ув’язнення, 18 років ув’язнення, 27 років, 15 років, 20 років. Що далі? Всіх засилатимуть до Сибіру?

Ви говорите про те, що військовослужбовців українських засуджують російські та підконтрольні Росії суди?

Так.

За що?

А просто так.

В чому їх обвинувачують?

За, ніби, напади на мирне населення. Заставляють їх на камеру зізнаватися. Їх засуджують і в "ДНР", і в Росії. Я буквально нещодавно спілкувалась з однією жінкою, яка найняла в РФ російського адвоката, намагається витягнути свою дитину. І вона плаче і каже: "Я не знаю що вже робити, засуджують". І це звичайних солдатів. Про командирів я не говорю. Там звичайних хлопців, за командирів я взагалі мовчу, їм також вже по 15-20 років дають, вони у Ростові, Таганрозі, Курську сидять.

Важливо

"Росіяни спланували той обстріл бараку". Інтервʼю з дружиною загиблого в Оленівці азовця

Повернімось до тих запитів, з якими до вас звертаються родини. Ми говорили про повернення тіл загиблих і пошук безвісти зниклих. Які є ще?

Звертаються і родини полонених. Люди вже не можуть чекати. Деякі вже півтора року у полоні. Ми знаємо про випадки загибелі у полоні. Протягом минулої зими у Суходольську Луганської області загинули десятеро від пневмонії. Було дуже холодно, ліків не мали. Є і інші випадки. У всіх офіційна причина смерті невстановлена, відсутні висновки судово-медичної експертизи. Ось чому потрібен громадський контроль, аби знати, що компетентні органи зробили усе, аби дізнатися причину загибелі зокрема.

Чому рідні не можуть отримати такі висновки?

Чомусь замовчуються. Я не знаю. Але рідним ж важливо розуміти: то було пневмонія, чи людину катували. Як і важливо знати, як будуть притягатися до відповідальності люди, які катували та вбивали наших рідних у полоні. Родини загиблих були в Корштабі, запитували, чи шукають винних у цих злочинах. Відповідь незрозуміла.

Нині відомо, де перебуває більшість полонених 56 бригади, у яких місцях ув’язнення?

В СІЗО Ростова, Таганрога. Були у Брянській області. Це якщо говорити про Росію. Також на окупованих територіях — в Суходольську Луганської області та Горлівці Донецької області.

Кількість полонених 56-ї бригади відомо?

Серед безвісти зниклих приблизно п'ятсот осіб. Це тільки тих, чиї рідні звернулися. Ще приблизно 100 підтверджені, що в полоні.

І щотижня я подаю повні списки до держструктур, аби дізнатися про оновлення. Після мене викликають та кажуть: "Олена, пожалійте нас, будь ласка, не надсилайте такі списки". А я буду надсилати. Щоб вони їх не забували, щоб запам'ятали кожного прізвище, ім’я, по батькові, де зник, коли зник і рік народження.

Ваші запити допомагають дізнатися, хто вважається зниклим, а хто у полоні?

Я прошу, аби хлопцям, по яких є інформація про місце утримання, змінювали статус — зі зниклого на полоненого. Це підвищує шанси повернення якнайшвидше повернення додому. Нам важливо розуміти, що жодна людина не загубиться.

Родинам, які до нас звертаються, ми надаємо всю інформацію — куди звертатися, якщо ваша людина потрапила у полон або зникла безвісти. У нас є окрема група для цього. Аби люди не ходили колами, звертаючись до усіх по кілька разів. Ніби, все просто: взяв та звернувся до МВС. А ні, не просто. Коли ви приходите до Нацполу, на вас дуже звертають увагу? Прийде якась бабулечка і каже: "Синочку, допоможи". А він відповідає: "На стенді все є". Що та бабуля? Подивиться, подивиться і піде.

Що б ви порадили родинам, чиї близькі зникли безвісти або потрапили у полон?

Думаю, в першу чергу їм треба звертатися до громадських організацій, а вони вже їм нададуть і зразки звернень, і адреси, куди звертатися. І не тільки до державних структур, а й міжнародних організацій. Ми нікому не відмовляємо. Наших спроможностей вистачить, хоча й важко. У нас є координатори по регіонам — вони всі з числа рідних полонених, зниклих безвісти або загиблих.

А ви знаєте де зараз перебуває ваш чоловік?

Тільки нещодавно його полон підтвердив Міжнародний комітет Червоного хреста. І то після того, як сказала, що його представники бездіяльні. "Дуже добре, що ви допомагаєте переселенцям, дітям, літнім людям. А чим ви допомагаєте нам, рідним безвісти зниклих, полонених і загиблих?", — запитала я їх. У відповідь — тиша. Потім я сказала: "Ви хоча б раз зробили офіційний запит і дочекались офіційної відповіді щодо місця перебування конкретної людини". За два тижні я отримала відповідь. А з нею надію, що чоловіка не загублено, вперше за півтора року. Я не знаю, у якому місці утримують мого чоловіка на території РФ. І не знаю, чи утримуватимуть його у ньому завтра — багатьох полонених часто переміщують.

Скільки українців можуть бути в російському полоні або такими, що пропали безвісти

Українська влада не називає військові втрати Сил оборони та кількість військовослужбовців, які потрапили у полон в РФ. Ці цифри не називалися жодного разу від початку повномасштабного вторгнення. Так само, не вказується кількість російських військових, які знаходяться в українському полоні. Позиція зрозуміла, адже ці дані є деморалізуючим фактором.

Разом з тим, в квітні 2023 року уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Олег Котенко, в ефірі телемарафону повідомив, що зниклими безвісти вважаються більше семи тисяч військовослужбовців.

Громадські організації, які займаються питанням пошуку та повернення українців, як цивільних так і військових, мають свої дані, перевірити які наразі немає можливості.

Щодо цивільних осіб інформації трохи більше. На початку вересня 2023 року уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець назвав цифру близько 25 тисяч громадян України, які можуть вважатися зниклими за особливих обставин, тобто бути цивільними заручниками і перебувати в російському полоні. При цьому він уточнив, що йдеться лише про тих, чиї родичі та близькі звернулися за допомогою.

Так само, не надають інформацію й міжнародні гуманітарні організації. Наприклад, у Міжнародного комітеті Червоного Хреста відмовляються називати скількох українців вони відвідали в російському полоні.

До слова, 12 вересня уряд передав повноваження з координації розшуку осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, від Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій до Міністерства внутрішніх справ.

Важливо

Рік після Оленівки: хто в Кремлі відповідальний за вбивство полонених