Не час плакати. Як Ірпінь повертається до життя після окупації (відео)

За словами мера Олександра Маркушина, Ірпінь — це одне з найбільш зруйнованих війною міст. Унаслідок обстрілів російськими військами житлового сектору та цивільної інфраструктури за місяць запеклих боїв пошкоджено 70% міста.

8651 міський об'єкт в Ірпені пошкоджено частково, 2738 будинків зруйновано частково, а 885 повністю знищено та відновленню не підлягають.

Як уточнює голова гуманітарного штабу регіону Олексій Кулеба, 2 тисячі сімей залишилися без даху над головою.

Але навіть попри руйнівні наслідки вторгнення місцеві жителі з гордістю кажуть: до Києва росіяни не зайшли завдяки обороні Ірпеня.

Після окупації мешканці були як зомбі

Після того, як окупаційні війська залишили Київську область, проїзд в Ірпінь був суттєво полегшений. Обов'язкової перевірки паспортів немає, лише деякі водії мають відкрити багажник і надати документи.

До війни в'їзд у впорядковане місто відкривали білборди з інформацією про вартість квартир у новому житловому комплексі. Нині їхнє місце зайняли вивіски "Ірпінь — місто-герой".

Неподалік — цвинтар машин. Десятки згорілих або обстріляних автомобілів, звалених один на одного. Зараз ця "інсталяція" швидше виконує роль музею, біля якого фотографуються люди, і є нагадуванням про те, що війна ще не закінчена.

Незважаючи на те, що істотну частину міста було зруйновано, на вулиці Ірпеня поступово повертаються жителі. На запитання: "Як жити після окупації?" —відповідають по-різному.

— Це було страшно. Ми виїхали з міста на Захід України. Страшно було читати новини, що твоє місто обстрілюють... Нема розуміння, чи буде тобі куди повертатися. Але жити треба, — небагатослівно коментує Фокусу пенсіонер Микола, який разом із дружиною вийшов із магазину.

Місцеві розповідають, що відчутних проблем із провізією немає — у магазинах і маркетах, що вціліли, з'явилася їжа. Незважаючи на гуманітарну ситуацію, що покращується, волонтери щодня приїжджають і в Ірпінь, і в інші постраждалі від російського вторгнення міста. За їхніми словами, людям, які пережили окупацію, насамперед потрібна увага та людська турбота.

— Важко пояснити, якими були люди після окупації. Вони не сумні та не веселі… Вони просто ходили як зомбі. Багато хто втратив усе, що в них було. Наразі людям не продукти потрібні, а розуміння, що вони не забуті. Це набагато сильніше підтримує, ніж якась гуманітарна допомога. Навіть фінансова допомога не дає відчуття, що ти не самотній, — розповідає Андрій Копиленко, організатор руху "Район номер один".

Моя хата не скраю

Під час чергового приїзду в Ірпінь 30 волонтерів із організації допомагали розбирати сміття й уламки в будинку, який постраждав від російського обстрілу. Частина будівлі згоріла. Про електрику та воду говорити не доводиться.

— Мене дратує, коли люди не почуваються українцями. Я, наприклад, вважаю, що вся Україна — це мій дім. Цей зруйнований будинок — це і мій будинок. Я можу тут жити, гуляти. Окей, я не з Ірпеня, і що? А більшість людей мають відчуття "моя хата скраю". Незважаючи на війну, це все одно лишилося. І мене вивертає від цього. Але зараз я бачу, що дедалі більше молоді бере відповідальність у свої руки. Я впевнений, що ми робимо правильні речі. І коли мені кажуть, що в нас не вийде й держава не зможе нормально допомогти людям, — я з цим не згоден. За місяць я зібрав уже понад тисячу людей у свою команду. І це круто, — каже Андрій.

Місцева мешканка Валентина, у квартиру якої потрапив снаряд, розповідає, як переживала окупацію в Ірпені та якою запам'яталася поведінка російської армії.

— Я вийшла в той момент, коли до мене в квартиру прилетів снаряд. Наш будинок обстрілювали два дні, частина його згоріла. Я не розумію, від кого ці російські "визволителі" нас прийшли звільняти? Ось квартира моєї сусідки, яка зараз не виходить на зв'язок, — вона з Горлівки. Ми не дивилися на те, що я з Вінницької області, вона з Донецької, а мій чоловік із Луганщини. Ми дружно жили та не звертали уваги на регіони, — розповідає Валентина, після чого проводжає до своєї квартири.

Наразі в будинку немає електрики, але місцевий ЖЕК провів подовжувач для мешканців, які приїжджають розібрати речі. Один перехідник на весь згорілий під'їзд, завдяки якому можна зарядити телефон. Деякі мешканці приєднують додаткові подовжувачі та проводять у свої житла: таким нехитрим способом у квартирі з'являється електрика.

— Я готова тут жити. Я люблю своє місто, свій дім. На цю квартиру ми разом довго працювали. Мій чоловік — далекобійник. Він не купував собі нічого зайвого, щоб назбирати на цю квартиру. Зараз мене залишили без житла, і я не знаю, чи я зможу його відбудувати. Стіна, де пряме влучення, — несуча. Цей ремонт може бути не на рік і не два, — розповідає Валентина.

На телефоні жінка показує відео, яке зняла після обстрілу будинку.

"Збиралася поставити вікно на провітрювання. Замість вікна в мене тепер ілюмінатор", — коментує пробиту стіну російським снарядом мешканка Ірпеня.

Немає часу плакати

Валентина з гордістю констатує — завдяки обороні Ірпеня російські війська не змогли просунутися до Києва.

— Ірпінь став щитом, і росіяни не прийшли в Київ. Не дарма ми таки отримали звання "місто-герой". А в такому місті живуть лише героїчні люди, які не мають ні права, ні часу плакати. Так, нам потрібен час. Може місяць, може два чи рік, але ми потерпимо. Я впевнена на сто відсотків, що Україна жила, живе та житиме.

Жінка вважає, що її будинок, швидше за все, знесуть. Але, незважаючи на такі прогнози, Валентина оптимістична та готова зводити новий будинок на цьому ж місці. Звертаючись до свого чоловіка, який прибирає наслідки обстрілу на кухні, жінка розмірковує про майбутнє.

— Коли твоє місто обстрілюють, ти звертаєшся насамперед до Бога та Збройних Сил України. Тільки завдяки їм ми зараз живі та вільні. Колись ми всім двором зберемося та святкуватимемо новосілля. А потім і наше золоте весілля. Я одягну фату, зберемо всіх сусідів, — уявляє Валентина.

За її словами, залишилося зовсім недовго — десять років. За цей час, упевнені місцеві жителі, вони встигнуть відбудувати Ірпінь і повернути місту попередню красу.