Скульптури як у Луврі. Марта Сирко робить відверті фото військових, що втратили кінцівки (фото)

Як народився такий проект, чи важко людям з травмою розкритися перед об’єктивом фотокамери та чому далеко не всі готові сприймати таке мистецтво, фотографиня розповіла у інтерв’ю.

– Марто, як виникла ідея зробити такий досить відвертий мистецький проект з пораненими військовими?

Загалом я займаюся fine art фотографією і досліджую тіла впродовж 10 років. Я фотографую ню. Поштовхом до проекту був момент, коли влітку я потрапила вперше до Лувру. Там я побачила античні скульптури і зрозуміла, що можу зняти воїнів без кінцівок, тому що вони дуже схожі на скульптури у Луврі. Потім я довго обдумувала цю ідею, задумувалась над моральністю: чи етично це зараз? Однак, поговоривши з друзями, які служать в ЗСУ, розказавши їм ідею, я знайшла першого героя, це сталося в грудні і так з’явився цей проект.

– Вам важко знаходити героїв для своїх фото? Адже наскільки я розумію, далеко не кожна поранена людина готова до такої фізичної та психологічної відвертості?

Так, зараз в мене поки тільки шість героїв, і це доволі мало. Погоджуються не всі. Дійсно, мало хто хоче роздягатися і саме в такому вигляді фотографуватися. Та це творчий проект, і героїв, яких я знімала, одразу попереджала, що якщо їм щось не подобається, вони просто можуть встати і піти, жодних проблем. Я розумію, що психологічно це дуже складний процес для людини, тим паче, що вони постраждали зовсім нещодавно, під час широкомасштабного вторгнення, і дуже мало часу пройшло, щоб людина могла себе вільно почувати перед камерою у всіх сенсах. Та я просто намагаюся бути людяною.

– Що дається найважче вашим героям? Зняти одяг, чи все ж таки показати як змінилися їх тіла?

Узагальнено важко сказати, бо в кожного це індивідуально. Комусь важче саме роздягнутися, хтось вже звик до своєї травми і легко себе почуває, але раніше ніколи не фотографувався і для нього це складно.

– Де знаходите героїв для проекту? Напевно це важко?

Шукаю через інтернет та соціальні мережі. В реабілітаційні центри так просто не пускають, та і взагалі я вважаю недоречним якось давити на людей в лікарні. Крім того, я співпрацювала з організацією "Неопалимі" (благодійний проект, що надає лікування опіків для всіх, хто постраждав в наслідок війни – ред.). Вони також пропонують своїм пацієнтам знятись у мене і так я знайшла трьох героїв саме з опаленою шкірою.

– Сама історія травми людини для вас важлива у процесі роботи?

Кожна історія важлива, адже кожен доволі сильно постраждав. Я трохи десь поранюся, і мені боляче, і я навіть не уявляю яку біль пережили ці люди. У кожного з них трапився травмуючий досвід і я вражена, як вони з ним справляються. Я й досі доволі емпатична при кожній розмові з героями, і намагаюся співпережити реальність людини разом з нею.

– Ви стикалися з суспільним осудом в ході роботи над проектом, адже фото доволі емоціональні.

Так, при тому, що я намагалася бути об’єктивною та не залазити в якісь концептуальні види мистецтва в своїх фотографіях, все одно я наражалася на критику людей, які не розуміли для чого я це роблю. Не назвала би це хейтом, а більше все ж таки нерозумінням, але коли є дискусія навколо чогось, це навіть краще, ніж коли всім все подобається.

– Яку емоцію ви намагаєтесь викликати своїми фото? Якось шокувати?

По-перше, це інтерпретація мого відчуття війни. По-друге, зараз дуже багато новин про війну, про Україну, і за кордоном також. Ці новини у більшості негативні, однак люди, на жаль, звикають до цих новин і вже не так сильно концентрують свою увагу на тому, що у нас відбувається. Тому я вважаю доречним використати мистецтво, з тим, щоб ще раз привернути увагу до того, що у нас відбувається і яка у нас реальність.

Дізнатись більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали прихисток в країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine.

Важливо

"Дайте мені хоча б п'ять гранат". Iсторія війни 10-річного художника Максима Бровченка