Війна триватиме роками. Найгірші сценарії війни в Україні

"Розглянемо найгірший сценарій.

Я вже писав, що сьогоднішня ситуація у світі найбільше нагадує 1970-ті роки. Ми перебуваємо в стані, що нагадує нову холодну війну. У нас виникла проблема інфляції. Війна в Україні нагадує напад арабських держав на Ізраїль у 1973 році або радянське вторгнення до Афганістану у 1979 році. Економічний вплив війни на ціни на енергоносії та продукти харчування створює ризик стагфляції.

Фокус переклав новий текст Ніла Фергюсона, присвячений сценаріям розвитку нинішньої російсько-української війни.

В очікуванні ядерного удару. Найгірші сценарії для України та світу

А якщо припустити, що зараз не 1979, а 1939, як стверджує історик Шон МакМікін? Звичайно, стан України набагато кращий, ніж стан Польщі 1939 року. На відміну від Польщі після вторгнення нацистської Німеччини Україна отримує зброю із Заходу. Польща була розділена між Гітлером та Сталіним, Україні ж загрожує лише Росія.

З іншого боку, якщо розглядати Другу світову війну як сукупність кількох воєн, паралель починає виглядати більш правдоподібною. США та їхні союзники повинні думати не про одну, а про три геополітичні кризи, що йдуть одна за одною, подібно до того, як війні у Східній Європі передувала війна Японії проти Китаю, за якою пішла війна Гітлера проти Західної Європи у 1940 році та війна Японії проти США та європейських імперій в Азії у 1941 році. Якщо наступного року Китай почне вторгнення на Тайвань, а між Іраном та його регіональними ворогами — арабськими державами та Ізраїлем, які все більше об'єднуються — вибухне війна, тоді, ймовірно, нам доведеться говорити не просто про Другу холодну війну, а про Третю світову.

Як би ви почувалися, якби серйозно вірили, що наближається Третя світова війна? Будучи підлітком, я із захопленням читав трилогію Сартра про французьких інтелектуалів напередодні та на початку Другої світової війни, перший том якої називається "Вік зрілості". Пам'ятаю, мене переслідувало те саме почуття екзистенційного страху, яке долало його героїв. (У метафорі, яка незабутньо передає нігілізм довоєнного Парижа, перша думка головного героя Матьє, який дізнався, що його коханка Марсель вагітна, — як зробити аборт). Це літо 1938 року і над усіма нависає неминуча загибель.

Я не згадував про ці книги протягом багатьох років. Вони згадалися мені тільки після вторгнення Росії в Україну 24 лютого, тому що я зі здриганням впізнав це відчуття катастрофи, що невблаганно наближається. Навіть зараз, після п'яти тижнів війни, відзначених героїчними успіхами українських захисників проти російських загарбників, я все ще не можу позбутися тривожного почуття, що це лише початок набагато більшої трагедії.

У свій останній приїзд до Києва на початку вересня минулого року я уклав парі з гарвардським психологом Стівеном Пінкером. Суть суперечки полягала в тому, що "до кінця цього десятиліття, до 31 грудня 2029 року, звичайна або ядерна війна забере не менше мільйона життів". Я палко сподіваюся, що програю парі. Але моя тривога не була і не стала ірраціональною. Сидячи в Києві та розмірковуючи про ймовірні наміри Володимира Путіна та вразливість України, я розумів, що війна наближається. А війна в Україні зазвичай приносить криваві жнива.

З моменту публікації його книги "Добрі ангели людської природи" у 2012 році ми з Пінкером сперечалися про те, чи світ стає мирнішим — точніше, чи існує значна тенденція до зменшення частоти та смертоносності воєн. Дані, на які він спирається в цій книзі (в розділах 5 і 6), напевно приводять саме до цього висновку.

Пінкер висловлює два твердження. По-перше, приблизно з 1945 між великими державами встановився "довгий мир", що помітно контрастує з попередніми епохами постійних конфліктів між великими державами. По-друге, настав "новий світ", що характеризується "кількісним зниженням воєн, геноциду і тероризму, що іноді мали місце після закінчення холодної війни".

Якщо коротко, стверджує Пінкер, "відбулося суттєве скорочення насильства… викликане політичними, економічними та ідеологічними умовами". Він навіть робить не цілком серйозний прогноз: "ймовірність того, що в наступному десятилітті вибухне великий епізод насильства — конфлікт зі 100 тисячами смертей за рік або мільйоном смертей загалом — становить 9,7 відсотка". Зрозуміло, я вважаю, що цей показник вищий.

Не бракує політологів, які поділяють думку Пінкера про те, що світ став набагато менш жорстоким і, зокрема, менш схильним до великомасштабних війн. У статті, опублікованій у нещодавній збірці за редакцією Нільса Петтера Гледича з Інституту дослідження проблем миру в Осло, Майкл Спагат та Стейн ван Візел підрахували кількість загиблих у боях на 100 тисяч населення планети, використовуючи дані про міждержавні та громадянські війни з 1816 року. Вони виявили структурний перелом у 1950 році, після якого світ став принципово мирнішим, ніж у попередні півтора століття.

Сам Пінкер визнає, що проблема з усіма подібними міркуваннями проста. Навіть якщо правильно, що з 1950 року світ став менш схильний до великих війн, статистика не може дати жодних гарантій збереження цієї тенденції. На цю глибоку та парадоксальну істину вперше вказав англійський ерудит, що народився понад 140 років тому.

Льюїс Фрай Річардсон здобув освіту фізика і здебільшого займався метеорологією. Його дослідження про війну залишилися невизнаними за життя (вершиною його кар'єри стала посада наукового співробітника в Технічному коледжі Пейслі в Шотландії). Тільки у 1960 році, через сім років після його смерті, був знайдений видавець для двох його томів про конфлікти: "Зброя та відсутність безпеки" та "Статистика летальних конфліктів".

Річардсон визначив "летальний конфлікт" як "будь-який конфлікт, що привів до смерті людей", включаючи, крім воєн, також "вбивства, бандитизм, заколоти, повстання", але не непрямі смерті від голоду та хвороб. Усі втрати під час летальних конфліктів він відбив у логарифмах з точністю до 10, створивши певну шкалу Ріхтера летальності.

У його аналізі всіх "летальних конфліктів" у період із 1820 по 1950 рік світові війни були єдиними конфліктами магнітудою 7, число жертв яких обчислювалося десятками мільйонів. На них припало три п'ятих всіх смертей у його вибірці.

Річардсон прагнув знайти в даних про летальні конфлікти закономірності, які б пролити світло на періодичність і масштаб воєн. Чи існує довгострокова тенденція до зменшення чи збільшення кількості воєн? Відповідь була негативною. Дані показали, що війни розподіляються випадково. За словами Річардсона, "вибірка загалом не вказує ні на тенденцію до збільшення, ні на зменшення смертельних сварок".

Цей висновок повторили Паскуаль Чирілло, Насім Ніколас Талеб і, зовсім недавно, Аарон Клаузет (у праці Гледича). Так, після Другої світової війни у світі поменшало насильства, ніж у першій половині 20 століття або в 19 столітті. Але, за словами Клаузета, “тривалий період миру не обов'язково свідчить про зміну ймовірності великих війн… Імовірність дуже великої війни [такої великої, як Друга світова війна] постійна. …Тільки через 100 років довгий мир стає статистично відмінним від великої, але випадкової флуктуації у стаціонарному процесі".

Якщо коротко, ще зарано говорити про те, чи знаменує "довгий мир" фундаментальні зміни.

Інший, більш історичний спосіб міркувати про це — просто сказати, що, називаючи епоху холодної війни "довгим миром", ми не беремо до уваги, наскільки близько світ уже неодноразово підходив до ядерного Армагеддону. Те, що Третя світова війна не вибухнула, скажімо, у 1962 чи 1983 році, було скоріше питанням удачі, ніж людського прогресу. У світі, де принаймні дві держави мають достатньо ядерних боєголовок, щоб знищити більшу частину людства, довгий мир триватиме доти, доки лідери цих країн не відмовляться розпочати ядерну війну.

Це повертає нас до російського вторгнення в Україну. 22 березня я припустив, що результат цієї війни залежить від відповідей на сім питань. Давайте освіжимо відповіді на ці запитання.

Чи вдасться російським взяти Київ та усунути президента України Володимира Зеленського за два, три чи чотири тижні?

Здається, правильна відповідь — "не вдасться".

Цілком можливо, що Кремль лише тимчасово вивів частину своїх сил із околиць Києва, але тепер мало хто сумнівається, що план змінився. На брифінгу 25 березня російські генерали заявили, що до їхніх намірів ніколи не входило захоплення Києва чи Харкова і що атаки там були спрямовані лише на відволікання та ослаблення українських сил. Справжньою метою Росії було і залишається встановлення повного контролю над регіоном Донбасу Сході країни.

Це звучить як раціоналізація дуже важких втрат, які зазнали російські з початку вторгнення. У будь-якому разі тепер ми побачимо, чи зможе армія Путіна досягти цієї обмеженішої мети — оточити українські війська на Донбасі і, можливо, забезпечити "сухопутний міст" з Росії до Криму вздовж узбережжя Азовського моря. З упевненістю можна сказати лише, що це буде відносно повільний та кривавий процес, як показала жорстока битва за Маріуполь.

Чи призведуть санкції до настільки серйозного економічного спаду в Росії, щоб завадити Путіну здобути перемогу?

Російська економіка, безумовно, сильно постраждала від західних санкцій, але я, як і раніше, вважаю, що вона постраждала недостатньо, щоб закінчити війну. Поки уряд Німеччини чинить опір ембарго на експорт російської нафти, Путін все ще заробляє досить жорстку валюту, щоб підтримувати свою військову економіку на плаву. Найкращим доказом цього є дивовижне відновлення курсу рубля стосовно долара. До війни за один долар можна було купити 81 рубль. Після вторгнення курс впав до 140. А потім повернувся до 81 рубля, переважно завдяки іноземним платежам за нафту та газ та контролю Росії за рухом капіталу.

Чи може поєднання військової та економічної кризи призвести до палацового перевороту проти Путіна?

Як я стверджував два тижні тому, адміністрація Байдена робить ставку на зміну режиму у Москві. За минулий час це стало очевидним. Уряд США не тільки оголосив Путіна воєнним злочинцем та розпочав судове переслідування російських військових злочинців в Україні; наприкінці своєї промови у Варшаві Джо Байден сказав дев'ять слів, які увійдуть до підручників історії: "Заради Бога, ця людина не може залишатися при владі".

Дехто стверджує, що це було вільним доповненням до його промови. Американські офіційні особи майже відразу спробували відхреститися від цієї фрази. Але прочитайте всю промову, в якій неодноразово згадується падіння Берлінського муру та Радянського Союзу і йдеться про нову битву "між демократією та автократією, між свободою та репресіями, між порядком, заснованим на правилах, та порядком, керованим грубою силою". Я не маю жодних сумнівів у тому, що США (і, принаймні, деякі з їхніх європейських союзників) прагнуть позбутися Путіна.

Чи призведе ризик падіння Путіна до відчайдушних заходів (наприклад, до здійснення ядерної загрози)?

Нині це вирішальне питання. Байден і його радники здаються напрочуд впевненими в тому, що поєднання поразки в Україні та санкцій проти Росії призведе до політичної кризи в Москві, порівнянної з тим, яку розвалив Радянський Союз 31 рік тому.

Але Путін не схожий на близькосхідних деспотів, що загинули під час війни в Іраку та "арабської весни". Він уже має зброю масового знищення, включаючи найбільший у світі арсенал ядерних боєголовок, а також хімічну та, безперечно, біологічну зброю.

Ті, хто передчасно проголошує перемогу України, схоже, забувають, що чим гірші справи для Росії у звичайних воєнних діях, тим вища ймовірність того, що Путін застосує хімічну або тактичну ядерну зброю. Пам'ятайте: з 2014 року його метою було не допустити перетворення України на стабільну демократію, орієнтовану на Захід та інтегровану на західні інститути, такі як НАТО та Європейський Союз. З кожним днем смертей, руйнувань та переміщень він вважає, що йде до цієї мети: краще випалена земля, ніж вільна Україна.

Люди, які відкидають ризик Третьої світової війни, не беруть до уваги цю сувору реальність.

За часів холодної війни НАТО не мала шансів на перемогу в конвенційній війні з Радянським Союзом. Саме тому в неї з'явилася тактична ядерна зброя, готова до застосування проти Червоної Армії, якби вона увійшла до Західної Європи. Сьогодні вже Росія не мала б жодних шансів у звичайній війні з НАТО. Наразі черга Путіна тримати напоготові тактичну ядерну зброю, готову до застосування у відповідь на напад Заходу на Росію. І Кремль уже навів аргументи на користь підготовки такого нападу.

21 лютого Микола Патрушев, секретар Ради безпеки Росії, заявив, що "у своїх доктринальних документах США називають Росію ворогом", а їхньою метою є "не що інше, як розвал Російської Федерації". 16 березня Путін оголосив, що Захід веде "війну економічними, політичними та інформаційними засобами" "всеосяжного та неприхованого характеру".

"Нам оголошено справжню гібридну війну, тотальну війну", — сказав міністр закордонних справ Сергій Лавров. Її мета — "зруйнувати, зламати, знищити, задушити російську економіку та Росію загалом".

Чи підтримають китайці правління Путіна за умови, що він погодиться на компромісний мир, посередником для якого пропонує стати Китай?

Зараз вже досить зрозуміло (особливо за повідомленнями через контрольовані державою китайські ЗМІ), що уряд Китаю стане на бік Росії, але не настільки, щоб викликати вторинні санкції США щодо китайських інститутів, які ведуть справи з російськими організаціями порушуючи наші санкції.

Я більше не чекаю, що Китай відіграватиме роль миротворця. Віртуальний саміт лідерів Євросоюзу та Китаю підтверджує це.

Чи не почнеться передчасний синдром дефіциту уваги?

Заманливо сказати, що він почався після звичайного чотиритижневого циклу новин — у той момент, коли Вілл Сміт дав ляпас Крісу Року на церемонії вручення "Оскара". Я дам докладнішу відповідь: найближчими місяцями підтримка України західною громадськістю буде перевірена на міцність постійним зростанням цін на продовольство та паливо у поєднанні з помилковим уявленням про те, що Україна виграє війну, а не просто не програє її.

Які супутні збитки від війни України та Росії?

У світі існує серйозна і посилювана проблема інфляції, причому центральні банки істотно відстають від цільових показників.

Чим довше продовжується ця війна, тим серйозніша загроза відвертої стагфляції (висока інфляція при низькому, нульовому чи негативному економічному зростанні).

Ця проблема буде найбільш гострою у країнах, які значно залежать від України та Росії не лише у плані енергоносіїв та зерна, а й у плані добрив, ціни на які внаслідок війни зросли приблизно вдвічі. Той, хто вважає, що це не призведе до негативних соціальних та політичних наслідків, погано знає історію.

Мене постійно запитують: "Що буде далі?".

Щоб розібратися в цьому питанні, повернімося до політології і почнемо з доводів на користь оптимізму (що в моєму розумінні рівносильне ствердженню "зараз 1970-ті роки, а не 1940-ті"). Більшість війн короткі. Відповідно до статті Д. Скотта Беннета та Аллана К. Стема III, опублікованій у 1996 році, середня (середньостатистична) війна між 1816 та 1985 роками тривала всього 15 місяців. Більше половини воєн у їхній вибірці (60%) тривали менше шести місяців, а майже чверть (23%) — менше двох. Менше чверті воєн (19%) тривали понад два роки. Таким чином, велика ймовірність, що війна в Україні закінчиться відносно скоро.

Враховуючи, що Росія важко досягає навіть обмежених перемог в Україні, Путін навряд піде на ескалацію, яка призведе до масштабнішого конфлікту. Тому припинення вогню ймовірно, скажімо, через п'ять тижнів (на початку травня), бо на той час росіяни або досягнуть оточення українських сил на Донбасі, або зазнають невдачі.

У будь-якому разі російським треба буде дати своїм солдатам перепочинок. Процес призову та підготовки резервістів триває повним ходом, але мине багато місяців, перш ніж нові війська будуть готові до бою.

Однак повернення до мирного життя займе набагато більше часу. З кожним днем українського опору позиції стають все жорсткішими, особливо з територіальних питань (майбутній статус не лише Донецька та Луганська, а й Криму). Я легко можу уявити порушення припинення вогню і спроби нових проривів, що ведуть до бойових дій — і все це триватиме набагато довше очікуваного. Це означає збереження, якщо не посилення санкцій проти Росії.

Великий масив літератури про тривалість воєн підтверджує такий висновок. "Коли можливості противників близькі до паритету, — стверджував Браніслав Сланчев у 2004 році, — стимули до відтермінування угоди є найбільш сильними, і війни, як правило, будуть тривалішими". У важливій статті 2011 року Скотт Вулфорд, Ден Райтер і Кліффорд Дж. Каррубба сформулювали три кілька контрінтуїтивних правил:

1. Вирішення невизначеності за допомогою бойових дій може вести до продовження, а не до припинення війни.
2. Що довше тривають війни, то далі вони від завершення.
3. У відповідь вирішення невизначеності воєнні цілі з часом можуть збільшуватися, а не зменшуватися.

Що може запобігти такому затяжному "світу без миру", який буде надто жорстоким, щоб кваліфікуватися як "заморожений конфлікт", за прикладом Молдови та Грузії?

Можливо, Байдену пощастить, і Путіна скинуть незадоволені представники російської політичної еліти та голодні москвичі. Але я на це не ставив би. (До того ж чи буде російська революція удачею для нас чи для Китаю? Для кого було успіхом повалення Саддама Хусейна — для США чи Ірану?)

Падіння Путіна, безперечно, підвищить ймовірність міцного миру в Україні. Алекс Вайсігер з Пенсільванського університету стверджує, що "у менш демократичних країнах… заміна чинного лідера може бути частиною процесу, у процесі якого уроки з поля бою втілюються в політичних змінах… Зміна лідерів пов'язана з врегулюванням [війн] і… прихід чистих керівників, які охочіше йдуть на поступки, необхідні для завершення війни, найімовірніший, коли війна йде невдало”.

Чудово! Проблема в тому, що така зміна лідерів — виняток, а не правило. За даними Сари Кроко з Університету Меріленда, із 355 лідерів у великій вибірці міждержавних війн, лише 96 було замінено до закінчення війни. 51 з них змінили "чисті" лідери, тобто люди, які не входили до уряду на початку війни.

Іншими словами, більшість війн закінчують ті самі лідери, які їх розпочали. Зміна режиму відбувається менш ніж у чверті воєн, а "чисті" лідери з'являються лише у 14% конфліктів.

Сподіваюся, я програю своє парі Стівену Пінкеру. Я сподіваюся, що війна в Україні скоро закінчиться. Я сподіваюся, що Путін скоро піде. Я сподіваюся, що не станеться каскаду конфліктів, коли за війною у Східній Європі піде війна на Близькому Сході та війна у Східній Азії. Насамперед, я сподіваюся, що в жодній із гарячих точок світового конфлікту не буде застосовано ядерну зброю.

Але є вагомі причини не бути надто оптимістичними. Історія та політологія вказують на затяжний конфлікт в Україні, навіть якщо наступного місяця буде досягнуто згоди про припинення вогню. Вони підтверджують малу ймовірність падіння Путіна та високу ймовірність періоду глобальної стагфляції та нестабільності. І вони нагадують нам про відсутність гарантій, що ядерна війна ніколи не станеться.

Якщо прямо називати Путіна воєнним злочинцем та вимагати його усунення від влади, це значно підвищує ризик застосування хімічної чи ядерної зброї в Україні. Оскільки ядерна зброя вже була використана один раз у 21 столітті, я боюся, що її буде використано знову. Очевидним наслідком війни в Україні стане активізація зусиль створення ядерної зброї державами по всьому світу. Адже ніщо так яскраво не ілюструє цінності такої зброї, як доля України, яка віддала її 1994 року в обмін на марні гарантії. Епоха нерозповсюдження закінчилася.

Повторюю, мені дуже хочеться програти це парі. Але я змушений нагадати читачам про інше парі з Пінкером. У 2002 році астрофізик з Кембриджу Мартін Ріс публічно посперечався, що "до 2020 біотероризм або біологічна помилка призведуть до одного мільйона жертв одноразово". У 2017 році Пінкер прийняв інший бік суперечки, стверджуючи, що матеріальні "досягнення зробили людство стійкішим до природних та антропогенних загроз: спалахи захворювань не переростають у пандемії".

Як я вже сказав: розглянемо найгірший сценарій.

Про автора

Ніл Фергюсон — старший науковий співробітник у Гуверівському інституті Стенфордського університету та оглядач Bloomberg Opinion. Раніше викладав історію у Гарварді, Нью-Йоркському університеті та Оксфорді. Засновник та керівний директор нью-йоркської консультаційної фірми Greenmantle LLC. Його остання книга — "Doom: The Politics of Catastrophe".