На порозі нової ери повітряної війни. Як ППО України змінює військові доктрини Заходу

Успіх України у боротьбі за своє небо перевертає з ніг на голову парадигму повітряної могутності Заходу, пропонуючи альтернативу пануванню у повітрі — закрите небо. Незважаючи на наявність одних із найбільших і технологічно складних військово-повітряних сил у світі, Росії не вдалося встановити панування у повітряному просторі над Україною. Це здивувало та спантеличило багатьох західних аналітиків, що свідчить швидше про їхню короткозорість.

Фокус переклав новий текст Максиміліана К. Бремера та Келлі А. Грієко, присвячений ролі ППО у сучасній війні.

Заперечення заперечення: чому успіхи ППО України мають стривожити Захід

Західні військово-повітряні сили все ще дотримуються шляху, який вказали італійський генерал Джуліо Дуе, бригадний генерал ВПС армії США Біллі Мітчелл і маршал авіації Королівських ВПС Г'ю Тренчард. Ці отці-засновники теорії повітряної могутності виступали за перемогу та збереження "контролю над небом", яке в сучасній доктрині відоме як "перевага в повітрі". Дуе вважав, що "панувати у повітрі означає заважати ворогові літати, зберігаючи за таких умов можливість літати самому". Це розуміння було засноване на популярній концепції Альфреда Тайєра Мехена про панування над морем, де кінцевою метою є пошук і знищення флоту супротивника у вирішальній битві.

Через століття це бачення, як і раніше, міцно вкорінене в доктрині й етиці західних військово-повітряних сил. Але повітряна війна в Україні, де жодна зі сторін повністю не контролює небо, свідчить про те, що перешкоджання пануванню в повітрі іноді є більш розумною оперативною метою, ніж спроба його завоювання.

Керівники ВПС США й аналітики оборони визнають, що Сполучені Штати більше не можуть сприймати панування у повітрі як щось саме собою зрозуміле. Але їх рішення зводяться до пошуку технологічної альтернативи, яка так чи інакше зможе гарантувати його. Війна в Україні показує, що натомість цього ВПС мають зосередитися на закритті неба для супротивника.

Переосмислення Корбетта як теоретика повітряної могутності

Переглядаючи підхід США до повітряної потужності, експертам варто звернутися до сучасника Мехена, британського військово-морського теоретика сера Джуліана Корбетта. Він скептично ставився до повного панування над морем, стверджуючи, що "найпоширеніша ситуація у морській війні — це ситуація, коли жодна зі сторін не володіє пануванням". Корбетт виступав за відносне, а не абсолютне трактування панування над морем, закликаючи до "робочої переваги", обмеженої в часі або просторі — тобто контролю над морем у сучасному розумінні.

Аналогічно, абсолютне панування в небі, до якого закликав Дуе, залишається бажаним, але повітряні сили можуть обійтися обмеженішим контролем повітряного простору або тимчасовою і локалізованою перевагою в повітрі.

На думку Корбетта, наслідком контролю за морем стає закрите море. Якщо військово-морський флот недостатньо сильний, щоб отримати у своє розпорядження все море, він все одно може спробувати обмежити або позбавити інший бік можливості використовувати морський простір.

Корбетт називав цю концепцію "оспорюванням панування", пропонуючи два основні методи: "активний флот" і "дрібні контратаки".

За умов активної оборони невеликий флот може уникнути битви, водночас залишаючись ініціативним і маневреним. "Ідея полягає в тому, щоб заперечувати панування, переслідуючи противника в будь-якому місці й у будь-який [відповідний] момент ... і заважати противнику здійснювати панування, постійно відволікаючи його увагу". Крім того, невеликий флот може проводити незначні контратаки чи удари, щоб спробувати вивести з ладу незахищені кораблі.

Концепція Корбетта на практиці: майстер-клас України

Стратегія Корбетта застосовна й для авіації. Щоб підтримувати свою ППО в активному стані, Україна використовує мобільність і розосередження. Завдяки мобільним зенітно-ракетним комплексам радянського виробництва часів холодної війни українські захисники на землі тримають російські літаки на відстані та під постійною загрозою. Для цього вони використовують системи великої дальності С-300, середньої дальності ЗРК "Бук" і малої дальності ЗРК "Оса". Вдаючись до розосередження та мобільності, як радив Корбетт, українські захисники застосовують тактику "стріляй і тікай", випускаючи свої ракети й швидко віддаляючись від місця запуску.

"Українці дуже спритно використовують ППО як ближнього, так і далекого радіусу дії, — підсумував високопоставлений представник Пентагону. — Вони довели, що дуже ефективно переміщують ці засоби, щоб захистити їх".

Зенітно-ракетні комплекси України, встановлені на гусеничних машинах, є цілями, що легко вислизають. Враховуючи небезпеку польотів над Україною, Росія переважно використовує датчики дальньої дії для пошуку радіолокаційних цілей, а це збільшує час, необхідний для ураження мобільних систем України. Після обстрілу сторона, що обороняється, може вимкнути радар, зібратися і сховатися на місцевості — у лісах, будинках тощо. Під час війни в Перській затоці 1991 року коаліція на чолі зі США полювала за іракськими ракетами Scud, встановленими на вантажівках. Але навіть володіючи пануванням у повітрі, вона так і не досягла жодного підтвердженого ураження. У небі над Україною російські літаки стають не лише мисливцями, а й жертвами, що ще більше ускладнює їх завдання.

• Між російськими літаками та українськими ППО йде жорстока гра у "кішки-мишки". Розвідувальний сайт Oryx повідомляє, що з початку війни було знищено 96 російських літальних апаратів, враховуючи щонайменше дев'ять Су-34 та один Су-35 — аналоги американських F-15.
• Україна почала війну з 250 пускових установок С-300, але через 11 тижнів росіянам вдалося вивести з ладу лише 24 з них, як підтверджує Oryx за допомогою фото та відео.

З огляду на те, наскільки обережно українські офіційні особи діляться інформацією про свої втрати, складно робити висновки на основі нашої обмеженої інформації. Проте доступні цифри підтверджують, що росіянам вдалося знищити лише невелику й не таку важливу частину ППО. Найкращий доказ цього — поведінка власне Росії. Як заявив високопоставлений представник Пентагону: "Одна з причин, через яку ми знаємо… [що ППО України] працює, у тому, що ми продовжуємо спостерігати, як росіяни взагалі бояться заходити в повітряний простір України, а якщо й заходять, то ненадовго... Я думаю… це говорить багато про що…".

У поодиноких випадках, коли російські літаки та бомбардувальники залітають у повітряний простір України, вони зазвичай летять низько над землею, щоб уникнути виявлення радарами. Але вирішення однієї проблеми створює іншу — така тактика приводить російські літаки у зону досяжності зенітної артилерії України та тисяч переносних зенітних ракетних комплексів, враховуючи американські "Стінгери". Українські захисники користуються своїми перевагами — зокрема, хорошим знанням місцевості.

"Ми сховані на знайомій місцевості, а він відкритий на незнайомій, — писав Корбетт. — Ми можемо розставляти пастки і готувати сюрпризи, контратакуючи, коли він найбільш вразливий".

Україна описує свою стратегію ППО саме в таких термінах — заманювання російських літаків у пастки української ППО.

"Україна ефективно діє в небі, тому що ми діємо на своїй землі, — заявив Юрій Ігнат, прессекретар українських ВПС. — Ворог, який влітає у наш повітряний простір, потрапляє до зони дії наших систем ППО".

Навіть якщо Україна не може забезпечити собі панування у повітрі, вона не дає його досягти і росіянам. Поки Україна підтримуватиме протиповітряну оборону, вона постійно відволікатиме увагу Росії — однієї лише загрози наведення на ціль і завдання ударів достатньо, щоб позбавити російські літаки можливості використовувати повітряний простір.

Нова ера повітряної війни. Чому успіхи ППО України важливі для аналізу

Щодо цього повітряна війна в Україні є скоріше правилом, ніж винятком. Вона дає можливість зазирнути в майбутнє повітряної війни, в якій середні держави, не кажучи вже про великі держави, все частіше контролюватимуть і закриватимуть небо для американських та інших західних ВПС.

Глобальне поширення сучасних, високомобільних зенітних ракет великої дальності, переносних зенітно-ракетних комплексів і боєприпасів прихованого базування — разом із розвитком мережевих безпілотних систем, робототехніки подвійного призначення, сенсорів і сучасних матеріалів — призводить до того, що можливості, необхідні для оспарювання контролю над повітряним простором, опиняються у руках дедалі більшої кількості противників.

Наприклад, Іран успішно використовував бойові дрони, крилаті ракети наземного базування і високоточні балістичні ракети малої дальності проти ІДІЛ у Сирії, нафтових об'єктів Саудівської Аравії та авіабази США в Іраку. Аналогічно, в нагірно-карабахському конфлікті Азербайджан комбінував бойові дрони з баражувальними боєприпасами і високоточною артилерією для блокування вірменських сил і навіть використовував балістичну ракету LORA ізраїльського виробництва для ураження моста, що з'єднує Вірменію з Карабахом.

Малі та середні держави, які спостерігають за цими подіями, напевно звернули увагу на ці можливості й не проґавлять шансу також обзавестися ними. Все це веде нас в епоху роботизованих військово-повітряних сил із можливостями завдання точних ударів — ефективних і водночас менш дороговартісних, ніж традиційні пілотовані бойові літаки.

У минулому фінансові, організаційні, технологічні та наукові перешкоди обмежували розвиток і застосування авіації великими державами. Однак сьогодні демократизація технологій — зниження вартості обчислювальних потужностей і глобальне поширення інтернету, а також подвійне призначення багатьох старих і нових технологій — робить дешеві, але ефективні роботизовані повітряні сили доступними для широкого кола держав.

На жаль, Захід опинився по інший бік прогресу, розвиваючи дорогі та високотехнологічні винищувачі нового покоління і стелс-бомбардувальники для завдання ударів углиб території противника. Стратегія "пристрелити лучника" у стилі Дуе не витримала випробування часом.

Наступні покоління американських військових літаків здебільшого коштують у два з половиною рази дорожче, ніж попередники. F-22 Raptor коштує приблизно 250 мільйонів доларів за штуку, що набагато більше, ніж попередній F-15 Eagle вартістю 65 мільйонів доларів: подорожчання становило майже 400%.

Унаслідок американські військові літаки стали потужнішими, але загальний розмір флоту зменшився. Майже чотири десятиліття тому Норман Огастін, колишній заступник міністра армії, уїдливо зауважив: "У 2054 році всього оборонного бюджету вистачить на один-єдиний літак. Цей літак використовуватиметься ВПС і ВМС по три з половиною на тиждень, за винятком високосного року, коли він буде наданий у розпорядження морської піхоти на один додатковий день".

У конфлікті великих держав Сполученим Штатам не вистачить переваги в кількості (масі) літаків, щоб виграти довгу та руйнівну війну на виснаження.

У пошуках нової парадигми

Як зазначив Томас Кун у своїй класичній роботі "Структура наукових революцій", у міру зміни світу наявна парадигма — або набір основоположних переконань — може перестати відповідати реальності, що спостерігається. Коли це відбувається, під питанням опиняється власне парадигма і необхідно створити їй альтернативу. Західна парадигма повітряної потужності з її абсолютною вимогою контролювати повітряний простір за допомогою пілотованих літаків більше не відповідає дійсності. ВПС США мають терміново відреагувати на зміну парадигми.

Звичайно, вище керівництво ВПС уже багато років попереджає, що незаперечне панування в небі, яким Сполучені Штати насолоджувалися в епоху своєї переваги, добігає кінця.

"Мене дуже турбує ідея повного та постійного панування в повітрі, — сказав нещодавно генерал-лейтенант С. Клінтон Хінот, заступник начальника штабу зі стратегії, інтеграції та відповідності вимогам. — Я не вважаю [це] необхідністю, якої варто прагнути". Визнаючи, що панування в повітрі більш недосяжне у великомасштабних боях, ВПС натомість прагнуть "тимчасових вікон переваги", чи повітряному еквіваленту тимчасового та локального корбеттівського контролю над морем.

Для досягнення цієї мети ВПС хочуть збільшити інвестиції у програму винищувачів наступного покоління Air Dominance — інтегровану систему пілотованих літаків, безпілотників та інших передових можливостей. Кожен пілотований літак шостого покоління коштуватиме "кілька" сотень мільйонів доларів. Метою програми є здатність проникати через передові системи протиповітряної оборони супротивника та завдавати ударів по повітряних та наземних цілях у глибині ворожої території для досягнення панування у повітрі та полегшення безпосередньої повітряної підтримки наземних сил. Звичайно, Корбетт ніколи не порадив використовувати невеликий, дорогий і високотехнологічний флот для протидії переважній масі противника. Простіше кажучи, ВПС досі не повністю засвоїли вчення Корбетта.

Наявні оперативні концепції ВПС і пріоритети закупівель також не беруть до уваги те, як закриття повітряного простору може доповнити контроль над ним. Хінот визначає завдання ВПС так: "Ми прорвемося в ці суперечливі зони і створимо ефект панування в повітрі".

Але проникнення в повітряний простір, що оспорюється, — це тільки частина завдання, і, можливо, навіть не найважливіша. Інше завдання — позбавити супротивника аналогічних переваг. Як стверджують Гаррі Халем та Ейк Фрейманн, "без контролю над повітряним простором... Китай буде нездатний здійснити практично будь-який агресивний план проти Тайваню".

Замість того, щоб короткозоро прагнути прорвати "бульбашку" ворожої системи A2/AD, ВПС краще використовувати перевагу оборонної сторони в небі. Обравши стратегію закритого неба, ВПС повинні прагнути до того, щоб затруднити і зробити дорожчим для Китаю чи Росії швидке захоплення території. Це потребує зміни парадигми мислення американських ВПС.

Змінюватися або програти

ВПС США повинні змиритися з цією зміною парадигми, прийнявши дві ідеї.

По-перше, варто "відкрити діафрагму" стратегії та доктрини повітряних сил, щоб адекватно відреагувати на поширення роботизованих повітряних сил і можливостей завдання точних ударів. ВПС повинні поставити завдання "закритого неба" в один ряд із завданням панування у повітрі. Для цього потрібно прискорити перехід до безпілотних та автономних систем і тактики "рою" з тисячами дешевих маленьких безпілотників.

Настав час відмовитися від нечисленних і досконалих висококласних винищувачів і бомбардувальників, яким ВПС, як і раніше, віддають перевагу. Так, стратегія закритого неба вимагатиме масштабних змін у ВПС, які залишаються вірними культурі пілотів-винищувачів та уявленню про пілотовані літаки як основу будь-якої операції.

Замість невеликої кількості великих, вишуканих і важкозамінних пілотованих платформ, стратегія закритого неба вимагає поєднання пілотованих літаків і великої кількості менших, дешевших, безпілотних літаків і ракет.

Закриття повітряного простору передбачає використання досить великої кількості невеликих, дешевих і розподілених озброєнь, здатних витримати перші повітряні та ракетні удари супротивника та зберегти повітряний простір під контролем. Повернення кількісних показників стане можливим завдяки тому, що безпілотні системи коштують у рази менше за літаки, що пілотуються, а сучасне виробництво ще більше знизить вартість і швидкість їх виготовлення.

Міністр ВПС Френк Кендалл уже визнав цю реальність, заявивши: "Щоб отримати достатньо масові ВПС, ми маємо впровадити деякі дешеві платформи". Він пропонує об'єднати недорогі безпілотні платформи з дорожчими пілотованими літаками, а також доручити одному пілоту керувати кількома безпілотниками. Тепер ВПС США необхідно здійснити наступний крок, довіривши безпілотним системам завдання, що виходять за межі ролі вірних помічників висококласних пілотованих літаків.

Нарешті, прийняття нової парадигми вимагає перегляду Кі-уестської угоди про роль і місію ВПС. Зокрема, потрібно переглянути, які види військ мають відповідати за протиповітряну оборону, а також володіти ракетами Patriot і Terminal High Altitude Area Defense.

Частково причина, через яку ВПС продовжують віддавати пріоритет перевазі в повітрі та наступальним ударним місіям, полягає у бюрократії, адже основну відповідальність за протиповітряну оборону несуть інші види військ. Враховуючи ключову роль протиповітряної оборони та закриття повітряного простору, ВПС повинні зосередитися на захисті наземних сил, а не на закритті неба. Альтернатива полягає в тому, щоб ВПС продовжували купувати нечисленні та високотехнологічні засоби для проведення місій у глибині території противника, не звертаючи уваги на показники вартості й ефективності.

Хоч би як кому не хотілося залишитися вірним парадигмі Дуе, майбутнє повітряних воєн — це закрите небо.

Про авторів

Максиміліан К. Бремер — полковник ВПС США, директор відділу спеціальних програм Транспортного командування ВПС США.

Келлі А. Грієко — старший науковий співробітник-резидент New American Engagement Initiative. Центру стратегії та безпеки імені Скоукрофта Атлантичної ради.