Як ми здавали Південь: свідчення з-за поребрика

Ця війна ще не осмислена, не описана, не відрефлексована. І це природно: наразі вона кровоточить і болить, наче відкрита рана. І тут Сергій Гайдай наводить мене на повноформатний текст-свідчення про російський напад — "ZOV" авторства російського десантника-десидента Павла Филатьєва, який після його оприлюднення емігрував із Росії та попросив політичного притулку у Франції.

Як витвір художньої літератури текст сирий-сирий. Він настільки неоковирний, що його навіть важко назвати літературою. У голові автора дивна суміш, здавалося б, несумісних сентенцій, здобрених банальностями роспропаганди. Але як свідчення очевидця та учасника російської агресії, цей текст безцінний. Саме алітературність спогадів-свідчень Филатьєва додає їм неабиякої автентичності.

Цей текст дозволяє подивитися очима очевидця, що ж робилося на українському Півдні у перші дні та тижні великої війни. І перший висновок, який напрошується після прочитання тексту Филатьєва — нашим найбільшим союзником у цій війні є навіть не Америка чи колективний Захід, а бардак та показуха в російській армії, корупція, окозамилювання, непотизм та сервілізм — типові хвороби будь-якої тиранії.

І Филатьєв, який описує, як "друга армія світу" хаотично атакувала Україну без чіткого плану операції, з виснаженим особовим складом на стародавніх УАЗах і "Уралах" без гальм, лише підтверджує цей здогад: "Росія, що піднялася з колін", насправді виявилася симулякром.

Але тоді постає питання, як цей голий король, цей симулякр сучасної армії зумів захопити 20% української території? Якщо вірити авторові (а не вірити його опису, що не залишає каменю на камені від міфу про "другу армію світу", у мене немає підстав) непідготовленість і непрофесіоналізм росіян, які хлинули в Україну з Криму, робив їх ідеальною мішенню для ЗСУ, якби у нас на півдні було чим зустріти ворога. За словами агресора: "Наскільки ж хе*ови повинні бути справи у ЗСУ, що вони досі не в**бали по нас. Ця величезна колона, що повільно повзе по трасі вздовж Херсона, була ідеальною мішенню для авіації та артилерії". І таких пасажів на 150 сторінках спогадів російського ексдесантника безліч…

З того, що сили оборони України героїчно захищали, але змушені були здати через надто кричущий дисбаланс сил, можна назвати лише Маріуполь та агломерацію Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ. Все. Херсонщина, частина Харківщини, Запорізької, Донецької та Миколаївської областей опинились у руках загарбників фактично без бою. Принаймні без серйозного підготовленого опору.

Там, де їх почали по-дорослому "зустрічати", там росіяни зупинилися. І Филатьєв у своїх нелітературних спогадах підтверджує це на контрасті опису наступів росіян на Херсон та Миколаїв. Сподіваюся, його неоковирні мемуари колись залучать як свідчення на майбутньому процесі, який підбиватиме підсумки цієї війни.

Бо кляті питання:

• чому ми виявилися не готові до повномасштабного наступу з трьох напрямів одночасно?
• чому не провели своєчасну приховану мобілізацію та сформували територіальну оборону?
• чому навіть така погано організована, непрофесійна та непідготовлена орда, як її описує Филатьєв у своїх свідченнях-спогадах, змогла зайняти такий суттєвий шматок української території, яку ми буквально вигризаємо назад ціною надзусиль?

Ці питання колись потрібно буде поставити на повний голос. І дуже хочеться почути щиру та переконливу відповідь влади, чому сталося так, як сталося. Тому, що тепер, після оприлюднення "мемуарів" російського десантника, ми, напевно, знаємо: не такий був страшний (і могутній) російський чорт, як його малювала російська пропаганда. І фактично скрізь, де ми його зустрічали, ми зупинили його. Чому тоді зустрічали не скрізь?..

Джерело

Важливо

Втрати Росії – 50 тисяч. Скільки ще потрібно для розгрому окупаційних військ