Повітряні битви війни з Росією: поради та висновки військових експертів

Небесна Сомма: уроки повітряних битв України та Росії

Небо над Україною нагадує повітряну версію битви на Соммі часів Першої світової війни. На відміну від перших шалених днів боїв за Київ, більше жодна зі сторін не намагається проникнути глибоко в повітряний простір противника.

Подібно до зенітних кулеметів у французьких і німецьких окопах, безліч ракет класу "земля-повітря" і винищувачів зробили б таку спробу самогубною. Це спричинило появу нічийного повітряного простору. Обидві сторони обмінюються ударами, використовуючи видаткові БПЛА та боєприпаси, обидві сторони обстрілюють одна одну вздовж лінії фронту з гранично малих висот, але жодна зі сторін не може створити вирішальну бойову міць у повітрі.

Але це не означає, що вони не намагаються. Безвихідна ситуація в повітрі підтримується продовжуваними наполегливими діями, як Росії, так і України. Українські війська продовжують вимагати західну авіацію, а Росія створила нові парки іранських безпілотників. Системи ППО посідають чільне місце у нещодавніх пакетах допомоги Києву, тоді як Росія спирається на свої великі запаси зброї дальньої дії. Одним словом відсутність динаміки демонструє значення повітряного простору для обох сторін, оскільки на будь-яке нове зусилля швидко реагує противник.

Фокус переклав новий текст Майкла Стефановича, Роберта "Чак" Норріса, Крістофа П'юбені та Дейва Блер, присвячений урокам повітряних битв України та Росії.

Повітряні битви війни з Росією: висновки та поради військових експертів

Уявіть собі наслідки прориву однієї зі сторін у повітряному просторі. Найважливіша західна допомога Києву надходить по автомобільних дорогах і залізницях зі Східної Європи. Якщо російська авіація зможе перехопити ці конвої, українським сухопутним військам важко буде утримати свої позиції, не кажучи вже про проведення наступальних операцій. А якби Росія здобула перевагу в повітрі, вона могла б використати свій майже нескінченний запас некерованої зброї для руйнування українських міст, як це зробили російські бомбардувальники в Алеппо.

І навпаки, якщо українські штурмовики зможуть перетворити російські лінії постачання на "дороги смерті", російська артилерія та бронетанкові війська посипляться без палива та боєприпасів. Через ці високі ставки українські ППО щодня йдуть на жахливі ризики, незважаючи на кількісне співвідношення 10:1 та технологічне відставання від ворога. Жодна зі сторін не може перемогти у повітряних боях, але жодна зі сторін не може дозволити собі програти.

Нерозумно робити категоричні твердження про технології чи тактику на основі неповної інформації у незавершеному конфлікті, але минулий рік бойових дій вказує на кілька ключових принципів, які можуть лягти в основу майбутніх західних концепцій та інвестицій.

• По-перше, безвихідь ситуації вказує на її надзвичайну важливість. Підтримка українських ППО залишається необхідною умовою успіхів на землі.
• По-друге, війна у повітрі не обмежується повітряним простором — вона має охоплювати всі сфери.

Щоб виграти наступну війну, сили США та союзників повинні інвестувати не тільки в міжпросторові канали передавання даних та оперативну сумісність, а й у спільні навчання, щоб міждоменна взаємодія стала повсякденною. Зрештою, повітряна міць не обов'язково призначена для наступу — динаміка оборони також може мати вирішальне значення. Для цього може бути достатньо стратегії заперечення повітряного простору, і недорогі платформи меншої дальності — хороший засіб для досягнення цієї мети.

Глухий кут як показник стратегічної важливості

Із самого початку Україна агресивно використовувала широкий спектр засобів, щоб позбавити Росію можливості використати свій повітряний простір. Зниження наступального потенціалу російської повітряної могутності було необхідною умовою зміни ситуації навколо Києва, утримання лінії фронту на Сході, харківського прориву та херсонського наступу. Збереження цієї патової ситуації — дорогий захід, що потребує великої хоробрості та самопожертви від українських військ, а також великих зусиль та ресурсів від партнерів українського народу.

Якщо повернутись до битви на Соммі, то жоден серйозний аналітик Першої світової війни не ототожнюватиме статичні лінії окопів із відсутністю стратегічної важливості. Проблема прориву оборонних мереж була, мабуть, головною особливістю тієї війни. Безвихідна ситуація створила безліч інновацій на полі бою: французи та британці збудували танки, а німці розробили тактику штурмовиків, які відіграли важливу роль у Другій світовій війні. Аналогічно Україна розробила дуже розумну тактику та співпрацювала з міжнародними партнерами над створенням нових комбінацій можливостей, таких як високошвидкісний протирадіолокаційний МіГ-29, що стріляє ракетами. Росія відповіла взаємністю, глибше зазирнувши у свої запаси сучасної зброї та перепрофілювавши стару спадщину.

Мистецтво планування операцій полягає у тому, щоб знати, де вам необхідно перемогти, а де ви повинні просто не допустити перемоги супротивника. В епоху повітряного глухого кута Сполучені Штати та їх союзники не зможуть розраховувати на таку ж виняткову перевагу, якою вони користувалися в нещодавніх війнах. Тому Сполучені Штати повинні навчитися грати обидві колоди — навчитися закривати противнику доступ у повітряний простір, коли вони самі не можуть його контролювати, і водночас знаходити способи повернути контроль у вирішальні моменти. У майбутніх конфліктах союзним ВПС не обов'язково утримувати повітряний простір — їм просто необхідно забезпечити перевагу в повітрі у потрібний час і в потрібному місці, щоб підтримати рішучі дії об'єднаних сил.

Повітряна кампанія — це не лише повітряний простір

Після перемоги у Перл-Гарборі японські стратеги виявили, що їхні сили заражені "хворобою переможців". Успіх на ранніх етапах боротьби призвів до надмірної самовпевненості, яка, зі свого боку, змусила стратегів воювати так, як їм хотілося, а не так, як потрібно. Після десятиліть незаперечного панування союзників США у повітрі їм також легко прийняти повітряне панування як належне.

Дійсно, в інституційній пам'яті американських збройних сил їх потужність у повітряній сфері завжди була достатньою для того, щоб в односторонньому порядку здобути перемогу в повітряній кампанії, а потім швидко перейти до просування інших спільних кампаній. Але це небезпечні припущення, коли маєш справу з ВПС противника, які володіють якщо не перевагою, то, принаймні, паритетом. Військово-повітряні сили союзників повинні подвоїти зусилля у повітряній сфері, оскільки наші об'єднані сили побудовані на припущенні про їх успіх, але до спільної повітряної кампанії необхідно додати й інші сили.

Суть успішної повітряної кампанії полягає в її здатності долати обмеження сухопутного бою і завдавати глибоких ударів у серце військової могутності противника. Однак це дорого коштує і потребує обачності від льотчиків. Тому льотчики уявляють собі супротивника як систему, визначають ключові вузли і впливають на них, щоб вивести систему з ладу — чи це склади палива у Другій світовій війні, чи мости у В'єтнамі, чи мережі саморобних вибухових пристроїв у пізніших конфліктах. Така дія може і повинна здійснюватися з різних просторів. Ізраїльські ВПС подають відмінний приклад, запускаючи протирадіолокаційні ракети з вантажівок на основі даних цілевказування, отриманих від БПЛА та льотчиків на полі бою.

Українські війська проводять майстерну повітряну кампанію, комбінуючи можливості різних просторів. Вони виявляють ключові вузли противника, такі як склади постачання та майданчики зенітних ракет, використовуючи повітряні, космічні та кібернетичні засоби, а потім застосовують поєднання повітряного та наземного вогню для нейтралізації цих вузлів. Без стратегії націлювання, яка орієнтована на ключові вузли системи, величезний масштаб російської артилерії значно погіршив би шанси українських сухопутних військ. Аналогічно поєднання вогню з повітря та суші становить оборонну місію ППО української повітряної кампанії. Навіть морська сфера відіграла свою роль: обсяг обстрілів крилатими ракетами був би набагато більшим, якби Росія зберегла можливість здійснювати вилазки свого флоту біля українського узбережжя. Застосовуючи міжпросторовий підхід до повітряної кампанії, Україна компенсувала свої недоліки у повітряній сфері та домоглася заперечення доступу до повітряного простору, що є великим досягненням.

Спільний загальновійськовий підхід до повітряної могутності має серйозні історичні прецеденти. Під час північноафриканської кампанії Другої світової війни Королівські ВПС опинилися у скрутному становищі порівняно з технологічною та чисельною міццю Люфтваффе. Щоб нівелювати силу противника у повітрі, прабатьки Особливої повітряної служби проводили таємні рейди на ворожі авіабази у районі Середземного моря. Чи знищено літак у повітряній сутичці, чи в пожежі на землі, не має особливого значення. Факт залишається фактом — він більше не є фактором боротьби. Коли німецькі наземні радари завдавали тяжких втрат союзним бомбардувальникам, британські спецназівці захопили і вивезли радар Freya під час зухвалого рейду до Бруневаль у 1941 році. Їх успіх зрештою призвів до створення ефективних контрзаходів у вигляді дипольних відбивачів, що врятувало життя безлічі екіпажів бомбардувальників. Ті ж принципи працювали й через шість десятиліть, коли коаліційні сили спеціальних операцій надавали дані про цілевказування екіпажам B-52 під час кампанії проти Талібану.

Ключовий урок для планувальників США та союзників полягає в тому, щоб активно добиватися оперативної сумісності — як на технічному фронті за допомогою технологій спільного вседоменного командування та управління, так і на тактичному фронті за допомогою навчань. Як сказав начальник штабу ВПС США генерал Браун, американські сили мають бути "концептуально інтегровані" у всіх доменах та альянсах. Ба більше, відомства союзників повинні посилювати свої ВПС, щоб переважати в повітряній кампанії, тим самим допомагаючи сухопутним і морським силам запобігти нарощуванню супротивником бойової могутності в оперативній глибині.

Повітряна міць не зводиться лише до нападу

Протягом більшої частини американської історії повітряна міць була грою на вибуття, що допомагає пояснити культову цитату генерала "Хепа" Арнольда: " напад — суть повітряної міці". Однак це не завжди справедливо для союзників і партнерів Америки, і США буде несолодко, якщо їхні повітряні служби не зможуть ефективно проводити оборонні повітряні кампанії. Україна прийняла переважно оборонний підхід до своєї повітряної кампанії через необхідність.

Якби українці спробували завдати масових ударів по аеродромах і центральних вузлах мережі ППО Росії, вони зазнали б неприйнятних втрат. Натомість вони використовували "стратегію корозії", викликаючи тертя та опір за будь-якої спроби Росії захопити панування в повітрі. Тим самим вони не дозволили Росії застосувати свою жорстоку, але трагічно ефективну сирійську стратегію килимових бомбардувань цивільної інфраструктури некерованими тупими бомбами. Оперативні та гуманітарні наслідки цієї тактики були б катастрофічними. Росія продовжує чинити обурливі порушення законів війни за допомогою своєї зброї, але проблема крилатих ракет усе ж таки не така гостра, як проблема тупих бомб. Тому оборонну стратегію України варто визнати успішною, особливо з огляду на співвідношення сил.

Тут також є показові історичні прецеденти. Під час Битви за Британію Королівські ВПС проявили величезну дисципліну в знищенні противника й уникненні вирішальних зіткнень. За допомогою радарної системи Chain Home британські "Спітфайри" і "Харрікейни" набирали висоту, робили один пікіруючий захід на наступальні німецькі з'єднання, а потім йшли вбік. Німеччина була змушена перейти від знищення Королівських ВПС до ураження цивільного населення. Ця вирішальна помилка дозволила Британії продовжити стратегію корозії. Повторюючи цю тактику день за днем, тиждень за тижнем, Королівські ВПС послабили Люфтваффе настільки, що вони більше не могли продовжувати операції.

Загрози, з якими Вашингтон і його союзники стикаються на Атлантичному та Тихоокеанському театрах, добре підходять для оборонних кампаній. У випадку Тайваню та Прибалтики невеликі країни-союзники або партнери стикаються з ризиком вторгнення з боку більшого сусіда. Якщо сторона, яка нападає, така як Китай чи Росія, отримає контроль над повітряним простором однієї з цих країн, ця країна все одно зможе спробувати використовувати, оскаржувати або контролювати повітряний простір нижче 3 тисяч метрів із великою результативністю. Невеликі безпілотники, такі як українська "Аеровозвідка", успішно наводять артилерію на ціль та скидають некеровані боєприпаси, що було б цінно для уповільнення чи відволікання атакувальної сторони. Ба більше, у цій ситуації інтегровані системи ППО, сили спеціальних операцій і традиційні переносні ракетні установки також можна використовувати для протидії противнику на низьких висотах.

Насамкінець варто зазначити, що повітряна кампанія була невід'ємним аспектом українського успіху на сьогодні. Союзні військові планувальники і стратеги повинні отримати правильні уроки, не плутаючи відсутність динаміки в повітряному просторі з його недостатньою важливістю. Здатність українських ВПС та сил ППО задіяти всі сфери у повітряній кампанії демонструє цінність патової ситуації. Проведення зразкової оборонної повітряної кампанії надає безліч прикладів, особливо для тих союзників і партнерів, які опинилися у невигідному становищі з погляду повітряного панування.

Про авторів

• Майкл Стефанович — полковник, інженер ВПС США та технік зі знешкодження вибухових речовин. Випускник програми Blue Horizons Innovation, керував групами зі знешкодження вибухонебезпечних предметів в Іраку і зараз є керівником Групи стратегічних досліджень начальника штабу ВПС.
• Роберт "Чак" Норріс — капітан, офіцер з обміну Королівських ВПС у Групі стратегічних досліджень начальника штабу ВПС. Пілот вертольота та інструктор із 4 500 льотними годинами, він також має великий досвід роботи в командуванні Об'єднаного штабу Великої Британії, Міністерстві оборони Великої Британії та штаб-квартирі НАТО.
• Крістоф П'юбені — полковник, офіцер з обміну з Повітряно-космічних сил Франції у Групі стратегічних досліджень начальника штабу ВПС. Пілот та інструктор A400M, котрий має понад 4 000 льотних годин і 100 бойових вильотів, має великий оперативний і командний досвід, а також досвід роботи в штабі із закупівель та розвитку потенціалу. Він є керівником Групи стратегічних досліджень зі штучного інтелекту та випускником Об'єднаного штабного коледжу Великої Британії та Слоунівського інституту Массачусетського технологічного інституту. Також має ступінь магістра в галузі вивчення війни у Королівському коледжі.
• Дейв Блер — підполковник, керівник відділу інновацій у Групі стратегічних досліджень начальника штабу ВПС. Льотчик-експерт, котрий налітав понад 2 000 годин на літаках MQ-1/9 і AC-130. Випускник Академії ВПС США та Гарвардської школи Кеннеді, він отримав ступінь доктора в галузі міжнародних відносин у Джорджтаунському університеті, де викладає як ад'юнкт-професор із питань політики оборонних інновацій.

Усі автори є членами Тристоронньої стратегічної ініціативи, створеної 10 років тому для підвищення оперативної ефективності шляхом заохочення постійної співпраці та обмінів між Королівськими ВПС, ВПС США та Повітряно-космічними силами Франції. Висловлені думки належать авторам і не відображають офіційних позицій уряду США, Міністерства оборони, ВПС США чи Космічних сил США.