Считайте, что Минздрав уже вступил в НАТО, — Александр Линчевский

2017-06-20 20:35:00

4186 0

Замминистра здравоохранения Александр Линчевский — о том, почему большинство тяжелораненых солдат не успевают довезти до врачей, об аптечках, на которых нельзя экономить, и о том, как Единый координационный центр силовых служб и Минздрав поможет в оказании более качественной помощи бойцам

На четвертому році війни тактична медицина в Україні майже впритул наближається до натівських стандартів, говорить заступник міністра охорони здоров’я України Олександр Лінчевський.

Олександр — один з небагатьох у нашій країні, хто знає про реальний стан речей у фронтовій медицині. Практикуючий хірург, медик-волонтер, заступник міністра — він може оцінювати ситуацію з трьох точок зору. Отже, наша з ним розмова про те, як станом на сьогодні вдалося зменшити кількість поранених, що помирають ще до зустрічі з лікарем. А помирає їх до крику багато — 90%.

Військові хірурги без війни

— Тільки давайте ви нічого не говоритимете мені про ту "золоту годину", протягом якої треба, мовляв, довезти бійця до кваліфікованої медичної допомоги, інакше він помре, — відразу визначає межі розмови Олександр Лінчевський. — Це все фейсбучні міфи, які так само далекі від реальності, як і люди, що їх поширюють. І не треба, будь ласка, розмірковувати на тему, як наша військова медицина, що мала досвід Афгану, миротворчих операцій і ще бог знає чого — аж до польової хірургії часів Другої світової, виявилася неадекватною ситуації.

Вихідні дані такі: військовий лікар автоматично не є фахівцем з вогнепального поранення. У нас до 2014 року військові лікарі оперували грижі або лікували нежить у солдатів. І наші госпіталі теж відповідної травми не бачили. Якщо лікарня приймає менше, ніж кількасот важкопоранених на рік, вона не є центром травми, і її фахівці не є фахівцями з травми. Наша військова медицина була так само занедбана й розкрадена, як і вся армія, без організаційного й логістичного досвіду, без досвіду порятунку життя поранених. То була фікція й симулякр. Я це часто говорив і повторюватиму, бо наші люди ніяк не можуть зрозуміти, чому ж ми маємо проблеми з медичною допомогою бійцям.

І от коли почалася війна, не просто там пересічні громадяни, а й фахівці подумали, що можна перенести медичні особливості цивільного світу на війну. А з’ясувалося — не можна! Бо допомога пораненим цивільним і пораненим бійцям — різна за природою від початку й до кінця. З’ясувалося, що пораненому на війні потрібен не госпіталь і не лікар у ньому, бо 90% поранених — за світовою статистикою, яка підтвердилася й в Україні, гине до зустрічі з лікарем. Бо за звичкою Другої світової наші польові госпіталі, оті-от, що в наметах, розміщувалися за 180–200 км від передової —це щоб ворожі снаряди не долітали. І це були наші вихідні дані. І з цього треба було починати вирулювати.

Що не боєць — то медик

Якщо пораненому бійцю потрібен не госпіталь, то хто ж? Взводний санінструктор? Чи лікар безпосередньо в окопі?

"Найчастіше в окопі солдат помирає від кровотечі, від втрати свідомості, від перекриття дихальних шляхів — язик западає і від поранення грудей. І от солдат вчився справлятися з цими проблемами"

— Забудьте про санінструктора з "медицинской сумкой общевойсковой", давайте залишимо її у Другій світовій! Що може один санінструктор на цілу роту бійців? Поки він допомагатиме одному, десяток помре від ран у сучасному бою. Але навіть якби в окопи посадити хірурга, то він там нічого не зможе зробити. Хірургу для якісної роботи, для суперкласної операції потрібен госпіталь. Виходить, що це питання не лікарське взагалі й не логістичне. Бо логістика починається там, де з’являються колеса. А 90% гине ще до коліс. Справа у медичній підготовці бійця.

Це та домедична допомога, про яку ви говорили ще медиком — волонтером ГО "Захист патріотів" у перші роки війни?

— Так, і тоді говорив, і зараз повторюю. 2014 року власне вся активність і волонтерська, і моя, зокрема як медичного директора "Захисту патріотів", була спрямована на те, щоб максимально забезпечити виживання цих 90%. Нагадаю, ми тоді разом з нинішнім в. о. охорони здоров’я Уляною Супрун пішли таким шляхом: у співпраці з британськими інструкторами почали проводити тренінги для підрозділів солдат з тактичної медицини. Найчастіше в окопі солдат помирає від кровотечі, втрати свідомості, перекриття дихальних шляхів — язик западає і від поранення грудей. І от солдат вчився справлятися з цими проблемами. Він отримував "натівську" аптечку і навики користування нею, щоб надати допомогу собі та своєму товаришу. Й у тій аптечці замість радянського непотребу від хімічної атаки, радіації та діареї були сучасні засоби зупинки кровотечі, допомоги у разі травми грудей і втрати свідомості. У цивілізованому війську такі тренінги— це 40-годинні курси двічі на рік. Через "Захист патріотів" з перших днів війни і до сьогодні пройшло біля 30 тисяч солдатів. Відповідні тренінги проводили й інші волонтерські організації. Тактична медицина в Україні почалася з волонтерів.

Фронда вітчизняного виробника

Але президент Порошенко вже давно подякував волонтерам за роботу і сказав, що держава може сама вирішувати відповідні проблеми. То як вона нині вирішує проблеми домедичної допомоги, наприклад, зусиллями вашого міністерства?

— Ну, по-перше, міністерство нині знає, в чому суть проблем і як їх вирішувати. Це важливо. По-друге, міністерство відмінило "совєцьку" аптечку і затвердило аптечку американського зразка — її вміст точно такий, як у американської армії. Цей наказ набрав чинності ще взимку і є обов’язковим до виконання. Далі. Спільно з групою реформ Міністерства оборони ми переглядаємо програму навчання військовослужбовців з тактичної медицини. Говоримо: щоб навчання нашого солдата не відрізнялося від навчання натовського вояка, ми повинні у військах впровадити таке й таке, стільки-то годин, такі-то навички, такі-то компетенції. Сьогодні вже створено відповідний навчальний центр у Десні, тільки-но починає працювати. Побачимо, як воно піде — опанування нових стандартів. Це вже від Міноборони залежить.

Ваше відомство щодо цього має якісь важелі впливу на Міноборони?

— Ні. Це суспільство повинне спонукати Міноборони скоріше повертатися. Міністерство охорони здоров’я може діяти тільки в межах своєї компетенції. Медичний департамент Міноборони впроваджує наші рекомендації щодо складу аптечки і стандартів навчання — такі у нас стосунки.

Визначено, у кого Міноборони має закупати аптечки чи складові її вмісту? У закордонного чи вітчизняного виробника?

"Українські виробники та посередники, на їх величезний сором, починають боротися за свої гроші, вони хочуть отримати військове замовлення, ігноруючи потреби українського солдата"

— У цій ситуації МОЗ каже: ось цей джгут типу турнікет, який можна, наприклад, накласти однією рукою, є ефективний і з медичної точки зору має застосовуватися на війні. Де його закупить Міноборони, це його справа. Але принципово це має бути не гума. Те саме стосується й інших складових. МОЗ затверджує сучасний стандарт, ми є експерти, а МО — закупівельник.

Але тут виникають сюрпризи. Бо українські виробники та посередники, на їх величезний сором, починають боротися за свої гроші, вони хочуть отримати військове замовлення, ігноруючи потреби українського солдата. Різні там "Київгуми" зі своїми допотопними джгутами Есмарха починають скликати якісь ради експертів, писати листи, скарги, позови до суду й на мене особисто, бо я їх, бачте, образив, сказав, що їхню продукцію на війні використовувати не можна. Але компромісів із життям бійців бути не може. І якщо продукція не потрібна на війні, МОЗ ніколи не піде проти бійця задля чийогось бізнесу. Отже, крім війни з росіянами, маємо ще війну з вітчизняним непорядним бізнесом.

Але дуже бентежать оті-от польові госпіталі за 180 км від окопів. Як все-таки наблизити хірурга до поранених?

— А ми вже наблизили. Госпіталі посунулися ближче — не казатиму, де і наскільки, бо тут важлива тенденція. Окрім госпіталів по периметру в цивільних лікарнях створено групи підсилення. Тобто хірурги наблизилися до окопу. Як вони навчені, це діло десяте. Погано навчені, але бодай якийсь хірург все одно краще, ніж ніякого. До того ж ми зараз маємо ще одну новацію. "Захист патріотів" за допомогою провідних американських експертів з хірургії травми почав проводити тижневі курси для хірургів, анестезіологів і травматологів. Щоб лікар, зустрівши отого бійця, котрий вижив, хірургічно теж був навчений. Це наш наступний крок з порятунку поранених. Курс проводиться на базі громадської організації, але його зміст затверджено Академією післядипломної освіти ім. Шупика і він проходить затвердження в МОЗ.

Його пройшли вже кількасот медиків, більшість з них — міноборонівці. Останній тренінг був у Бахмуті буквально на початку червня — в лікарні, що приймає поранених зі Світлодарської дуги. Ми хочемо навчити усіх лікарів, що працюють з пораненими. От я як хірург вам кажу: цей курс — чи не найкраще, що на сьогодні є з хірургії травми в Україні.

Тобто ми нині маємо стандарт нової аптечки, новий стандарт навчання бійця і маємо курс навчання хірурга. Це саме ті кроки, до яких зараз вдається міністерство.

Один кабінет на всіх

Чого ми ще не маємо?

— На стратегічному рівні йдеться ще про логістичну узгодженість. Нещодавно уряд ухвалив постанову про створення Єдиного координаційного центру, до якого увійшли представники Міноборони, СБУ, МВС, прикордонники і МОЗ. Робота всієї атошної медицини координуватиметься з одного кабінету, щоб медична допомога надавалася бійцям не за відомчою ознакою. Не кривіться, я знаю, що ви хочете сказати: четвертий рік війни, а тільки заговорили про необхідність координації. Так, четвертий рік війни, але цивільні не розуміють одного: є така річ, як наказ. І якщо досі накази зобов’язували усі відомства працювати окремо, то так усі й працювали. І будь-які спроби допомагати одне одному були порушенням існуючого наказу, і за це передбачалося покарання. Бо "нє положено". Відтепер все змінилося. З’явився єдиний центр керівництва, як у країнах НАТО. Побачимо, куди насамперед ресурси направити — від транспорту до лікарів. Тобто вважайте, що МОЗ вже майже в НАТО.

А автомобілі спеціалізовані й гелікоптери? Що з цього буде?

"Досі накази зобов’язували всі відомства працювати окремо, то так усі й працювали. Відтепер все змінилося. З’явився єдиний центр керівництва, як у країнах НАТО. Побачимо, куди насамперед ресурси направляти — від транспорту до лікарів"

— Це настільки дрібна деталь, на неї всі чомусь кидаються. Я б не зводив все до металевих цяцьок. Який гелікоптер? Там не можна літати, його зіб’ють. А їздити чим? Ми запхнемо туди класний реанімобіль, він по тій грязюці не пролізе.

Який туди потрібен транспорт?

— Не буду про це говорити. Бо все врешті-решт зведеться до того, що немає транспорту. Я вас запевняю: транспорт, доставка — не основна біда. Бо 90% гине до транспорту.

Скільки грошей потрібно на реалізацію всіх новацій?

— Якщо йдеться про аптечки, то Міноборони за свої гроші купує. Зараз готується нове оборонне замовлення, і я сподіваюся, що в ньому буде враховано всі рекомендації МОЗ. Мене в цій ситуації цікавить якість. Поки що американці роблять краще за нас. Американське дороге. Дуже хотілося б, щоб громадяни потихеньку починали розуміти: закупівля аптечки — це інвестиція в життя їхнього сина чи чоловіка. Тут не може бути економії.

І ще важливий момент, який поки що в нашому суспільстві зовсім не цінується, — якісне навчання. Ми не розуміємо, що якісне навчання насправді рятує життя. Не автомобіль і не класна штучка з аптечки: якщо не вміти нею користуватися — кінець. Лікарні можна напхати чим завгодно, але кінцевий результат залежить від навчання лікаря. Головна інвестиція — в навчання. І тут велике горе наше МОЗівське: люди не вловлюють важливості цього. Не знаю, як зрозуміють депутати. Не знаю, як планувати бюджет на наступний рік. Навчання бійців і хірургів має бути надто якісним, а значить, коштуватиме дорого. І навчання студента-медика має коштувати дорого. А воно сьогодні в рази менше, ніж навчання студента-юриста. І держава не може дати більше, тому що наш бюджет цього не передбачає. Не те, що розкрадається чи неправильно використовується, а навіть не передбачає. Бо на сьогодні бюджет розраховується по-радянському, за людино-години. Наша теперішня МОЗівська війна із "сусідами" (парламентарями. — Фокус) — це зміна системи фінансування. І зараз ми вперше рахуємо, скільки що коштує, виходячи з потреб. І студент, і хірург, і тренінги для бійців.

Якщо є статистика, то порівняйте, скільки гинуло на шляху до лікаря в 2014 році й зараз?

— Статистика дуже недосконала, відтак можуть бути маніпуляції цифрами. Але прогрес, безперечно, є. Ми ще не НАТО, не американське військо, але вже не радянське і не російське. В тактичній медицині ми зараз більш адекватні, ніж ще минулого року. Але завжди хочеться, щоб було краще, поки є поранені й загиблі — межі досконалості немає. Знаєте, що про нас говорять вороги? Тижневик російського Міноборони написав, що з усіх пострадянських країн лише українське військо долікарську допомогу надає на сучасному рівні. Думаю, що це визнання наших здобутків.

Loading...