Бой под Крутами: мифы и факты. Как это было 100 лет назад

Cічень 1918-го. По залізничній лінії Курськ — Бахмач — Київ у напрямку української столиці просуваються загони більшовиків під орудою Муравйова — радянська Росія ще в грудні розпочала бойові дії проти УНР. У Бахмачі дислокувався український гарнізон — чотири сотні 1-ї Київської юнкерської школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня їхній командир Аверкій Гончаренко попросив у Києва допомоги. До Бахмача вирушив новостворений Студентський курінь, що складався з добровольців-студентів і гімназистів старших класів столичних навчальних закладів. Очолив курінь студент Українського народного університету сотник Андрій Омельченко. Гончаренко не втримав Бахмач, відступив. Із київською підмогою і чернігівськими добровольцями він вирішив дати більшовикам бій на станції Крути — 130 кілометрів від Києва.

29 січня бій тривав десь вісім годин, українська сторона мусіла відступити. Гончаренко вивів усіх бійців із зони бою та доправив до Києва. Українці розібрали за собою залізничне полотно, щоб перешкодити більшовицькому переслідуванню. Лише одна чота Студентського куреня після загибелі Омельченка втратила орієнтири й увійшла в Крути, зайняті вже більшовиками. Сімох українських поранених більшовики відправили у госпіталь в Харків — вони й уціліли. Решту бійців — десь до 30 чоловік — було показово розстріляно.

Століття бою під Крутами 29 січня відзначатиметься на державному рівні. Як і попередні його річниці починаючи з 2003 року. Українсько-радянська війна була багата на події. Чому ж саме бою під Крутами надається таке символічне значення? Чому саме ця подія ось уже сто років міфологізується, і навіть сьогодні міфотворчість триває?

Щоби з"ясувати ці питання, Фокус звернувся до доктора історичних наук Олени Любовець, котра у 2013 році була одним з упорядників наукового збірника "Бій під Крутами в національній пам"яті".

Міф для виховання

У спогадах багатьох учасників бою написано, що стратегічного значення Крути не мали. Вікіпедія ж стверджує, що бій затримав просування більшовиків на Київ, завдяки чому українська делегація підписала у Брест-Литовську мирний договір, і це стало визнанням української незалежності на міжнародному рівні. Скажіть, Київ ставив перед Омельченком і Гончаренком завдання затримати російських більшовиків до підписання договору? Чи це відбувається творення нового міфу, щоб надати події більшої масштабності?

— Ні, таке завдання не ставилося. Принаймні, ніяких документів на підтвердження цього немає. І у спогадах учасників бою про це теж не йдеться. Про це не говорять українські політики на засіданні Центральної Ради 9 березня 1918-го, де було прийняте рішення про урочисте перепоховання загиблих під Крутами. Не згадує про це і Грушевський у своєму виступі на траурному мітингу. Про це не написала жодна тогочасна газета.

Справа в іншому: через сильний український спротив більшовики справді не могли взяти Київ з нальоту. Крути відбулися 29 січня, Муравйов штурмував Київ з 5 по 8 лютого. Український уряд 7 лютого виїхав із Києва до Житомира. Брестський договір було підписано 9 лютого. Це хронологія подій. На мою думку, це справді формується новий міф, який буде додаватися до вже існуючих. До речі, важко знайти ще подію доби української революції й українсько-радянської війни, яка була б настільки міфологізована, як Крути.

Коли і хто почав цю міфологізацію?

— Вона почалася ще в березні 1918 року, коли Центральна Рада знову повернулася до Києва. Тоді батьки загиблих студентів і гімназистів поставили перед її керівництвом питання щодо причин загибелі їхніх дітей, зажадали перепоховання загиблих та покарання винних у їхній смерті. Історик і політик Грушевський знайшов вихід із непростої ситуації, запропонувавши вшанувати загиблих на державному рівні, перенісши таким чином акценти з трагедії на героїчну складову. Але, варто зауважити: так відбувається в будь-якій історії, в будь-якій країні влада завжди вишукує історичні події, за рахунок яких вона може позитивно вирішити якісь свої проблеми.

Які проблеми тоді вирішував Грушевський?

— На мою думку, він хотів піднести бойовий дух суспільства на прикладі крутян, адже війна тривала. Грушевський на похороні каже про щастя вмерти за свободу батьківщини, про героїчний порив юних українців, роблячи його взірцем для наслідування. І ще важливий момент: працюючи на свій позитивний імідж, Центральна Рада державним коштом проводить урочисте перепоховання загиблих на Аскольдовій могилі в Києві, родичам виплачується грошова допомога, громада збирає кошти на пам"ятник, газети на всю Україну пишуть про героїзм юних захисників і про звірства більшовиків, які проігнорували вимоги Женевської конвенції і розстріляли полонених. Горе окремих сімей стало горем суспільства. Держава показала, що вона шанує своїх героїв і допомагає їхнім рідним. А батьки компенсували своє горе тим, що їхніх дітей визнано героями на загальнодержавному рівні.

Гетьман Скоропадський, який був противником Петлюри й УНР, підтримав героїзацію крутян теж із політичних міркувань?

— Звичайно. Скоропадський прийшов до влади через півтора місяці після перепоховання, не всі питання допомоги родичам загиблих були до того часу вирішені. Гетьман не міг це проігнорувати, адже подія набула суспільного резонансу. Як гетьман, Скоропадський проголосив своєю метою створення української держави та українського війська. І заходи щодо вшанування героїв Крут цілком вписувалися в його політику.

Точні розрахунки неможливі

Павло Тичина у своєму знаменитому вірші пам"яті крутян написав про 30 мучеників. Микола Зеров порівняв їх із 300 спартанцями. Ця метафора стала сприйматися буквально і переросла у міф про 300 загиблих. Юнкерська школа повинна була мати списки. Студентський курінь теж складав списки — скільки ж їх насправді було?

— Розумієте, у чому проблема цього бою: ніяких документів про нього фактично немає. Списки юнкерів і Студентського куреня в повному обсязі до нас не дійшли. Спогади учасників тих подій інколи абсолютно суперечливі — щодо чисельності сторін, озброєння, перебігу бою тощо. Можна сказати, Грушевський не до кінця попрацював як історик: якби тоді, по гарячих слідах, була проведена найелементарніша дослідницька робота, ну хоча б вивірені прізвища тих, хто пішов і загинув. Але нічого не зробили, не до того було. Різні газети давали різні дані, самі прізвища по-різному писалися. І зараз немає відповідних документів, щоб це виправити.

300 — це справді поетична метафора, яку поширили публіцисти, і яку, на жаль, використовували довгий час і деякі історики. Аверкій Гончаренко у своїх спогадах зазначив, що втрати склали 240 чоловік разом із пораненими. Сьогодні можна казати, що саме під час бою загинуло приблизно 30 чоловік, без розстріляних більшовиками.

Часто можна почути, що у Студентському курені були хлопці, які взагалі не вміли стріляти, і саме їх найбільше загинуло під час хаотичного відступу.

— Усі студенти пройшли хоча б 4-5-денну підготовку. Тих, у кого підготовка була недостатня, їх було чоловік 30, не поставили у першу лінію. Вони залишалися в резерві, і фактично ніхто з них не постраждав. Твердження про безладний відступ теж не відповідає дійсності. Відступ студентів і юнкерів був чітко організований, саме під час відступу втрат було небагато. І чота студентська потрапила в полон, бо заблудилася та вийшла на більшовиків. Якби вони дійшли до своїх, усе було б добре. Їхній полон — збіг випадковостей. Але в кожному бою є такі випадковості, які призводять до загибелі частини людей.

Пафос юності

Крути були одним із багатьох боїв тієї війни. У самому Києві нараховувалося багато загиблих, лише тих, кого розстріляв Муравйов, було до 5 тисяч осіб. Чому стільки пафосу саме щодо цього бою?

— Справді, боїв було багато. Якщо взяти пресу тих часів, щодня друкувалися зведення з місць бойових дій. Скрізь більшовики, встановлюючи радянську владу, розстрілювали своїх противників. Чому Крути? Багато чинників цьому сприяло. По-перше, фактично до Крут російські більшовики просувалися достатньо швидко: їхнім агітаторам часто вдавалося схилити до нейтральності українізовані військові частини. А під Крутами їх зустрів сильний спротив, вони зазнали настільки серйозних втрат, що Муравйов вимушений був у своїх звітах брехати: мовляв, його загонам протистояв сам Петлюра. (До речі, ці звіти й подальші спогади Муравйова дуже сприяли міфологізації бою під Крутами — більшовикам теж хотілося стати героями.) Російські втрати й досі не з"ясовано, так само, як і кількість більшовицьких військ — у літературі наводять цифри від 2 до 10 тисяч. Зрозуміло тільки, що вони в кілька разів переважали наші сили. Історики сьогодні виділяють Крути саме тому, що цей бій показав: є сили, які можуть захищати Українську Народну Республіку. Ця подія набула розголосу й через близькість до Києва, і через реакцію на неї Центральної Ради, і через те, що образ крутянських юнаків став зразком для виховання нових поколінь борців за незалежну Україну.

Тобто якби під Крутами загинули не 16–20-річні студенти й гімназисти, а дорослі чоловіки, поетизація події не була б такою масштабною? Картина не була б такою жалісливою? Через це і акцент усі сто років робиться саме на Студентському куреневі, тоді як участь у бою брали і юнкери, і чернігівські добровольці?

— Думаю, якби загинули дорослі, емоцій справді було б менше. Але тут знову треба говорити про багато факторів. Юнкери — професійні військові, багато хто з них мав досвід першої світової. Загибель юнкерів, так би мовити, була їхнім професійним ризиком. Студенти — добровольці, які могли і не йти в бій. Друге: в полон до Муравйова потрапила саме студентська чота, і жорстоко розстріляли саме студентів. Перепоховали цих розстріляних студентів, юнкерів не перепоховали, їхні родичі навіть не ставили цього питання. І до преси у список загиблих потрапили саме студенти. І третій момент, дуже значущий: від 1926 року спочатку Пласт, згодом студентські осередки Західної України 29 січня для патріотичного виховання вшановували загиблих під Крутами як своїх побратимів. Від студентських осередків героїзація Крут перейшла до ОУН, потім до УПА, яке перетворило 29 січня у національне свято, поширилася на європейську й американську діаспору — так і дійшло до нашого часу.

Невже роль діаспори в глорифікації Крут була настільки важливою?

— На мою думку, вона була вирішальною: діаспора актуалізувала згадку про крутянський бій. Західні українські землі були відрізані від великої України. Отже, на прикладі Крут можливо було виховувати прагнення боротися за українську державність. Бій під Крутами цілком відповідав цьому завданню: тут були і героїчний порив молоді, і жорстокість російських більшовиків, і вдячність батьківщини.

Загалом, хочу сказати, що від початку, ще з 1918 року, акцент в інтерпретації Крут було зроблено саме на виховних аспектах події. Дослідницької роботи як такої не проводили. Це вже самі учасники бою, які вижили, у другій половині 30-х включилися у цей процес, бо вони бачили, що навколо крутянської історії багато пафосу і дуже мало фактів. І колишні крутянці почали активно публікувати свої спогади про перебіг бою, той саме Гончаренко, зокрема.

Коли ми впорядковували збірник "Бій під Крутами в національній пам"яті", з"ясували, що про подію написано дуже багато матеріалів. Але парадокс у тому, що здебільшого це не наукові розвідки, а публіцистика. У ній героїзм і жертовність крутян не просто оспівувався, а вмонтовувався у свідомість молоді, щоб вона була готова віддати життя за Україну. Адже йшлося про відродження української незалежності. Ця концепція була цілком реалізована в УПА.

На вашу думку, як досягти рівноваги між надмірним пафосом і щирим вшануванням, свідомим осмисленням тих подій?

— Досить просто: дотримуватися принципу об"єктивності й виваженості. Є історія як наука і політика, яка використовує історію. Існує об"єктивний історичний досвід, засвоєння якого є необхідним і корисним, а є маніпулятивні інтерпретації, яких влада не повинна допускати.

• Читайте также: Первая украинско-советская. Как 100 лет назад Россия объявила войну Украине

Що в Крутах справді було беззаперечно й однозначно цінного для українців? Якщо забрати усі метафори, котрими подія обросла з ідеологічних міркувань?

— Був справді добровільний порив молоді стати на захист Батьківщини. І була вірність присязі юнкерів, які не кинули зброю. Був справді героїзм нерівного бою. Плюс була абсолютно гуманна позиція керівників зведеного загону: зрозумівши, що підрозділам загрожує знищення, вони організували їх відхід, вони воліли зберегти людей, відкинули оте жорстке "перемога за будь-яку ціну". І було щире бажання великої частини киян вшанувати загиблих — тоді ніхто нікого не примушував нести вінки на похорон, збирати пожертви для сімей і на пам"ятник. Це був добровільний порив мирних жителів. Загалом, це був момент неабиякого єднання української громади.