Все статьиВсе новостиВсе мнения
Стиль жизни
Спецтемы
Красивая странаРейтинги фокуса

Люди и марионетки. Как шаровары и вышиванки заменили украинцам карнавал

Люди и марионетки. Как шаровары и вышиванки заменили украинцам карнавал

Режиссёр Киевского театра марионеток Михаил Яремчук рассказал Фокусу, почему марионетки не просто куклы, что мешает ему ставить те спектакли, которые хотелось бы, и о том, как он работал за границей

11430

Театр маріонеток з’явився у 1989 році. Він був задуманий як камерний театр. Режисеру хотілося бачити очі глядачів, спілкуватися з ними у невеликій залі на тихих довірливих нотах. Перша вистава «Жив-був дід» була створена на базі народних казок. Але мала не побутовий, а більш глибокий, філософський зміст. Вже ця перша вистава принесла театру величезний успіх: з нею колектив об’їздив чимало країн, побував на багатьох фестивалях, отримав безліч нагород і схвальних відгуків, навіть гран-прі на фестивалі у Мексиці — країні із зовсім іншим фольклором і культурою. Режисера запрошували ставити вистави і проводити майстер-класи у Франції, Іспанії, Польщі.

Театр отримав невелике приміщення у Києві на Подолі, по вулиці Сагайдачного — на 60 місць. Але влітку 2009 року міська влада відібрала приміщення і продала приватній організації. До кінця 2015 року колектив не мав нічого: ні приміщення, ні можливості працювати. Тепер театр маріонеток почав працювати у малій залі Державного театру ляльок.

Маріонетки: ляльки і люди

Ваш театр маріонеток — єдиний в Україні, чому?

— Взагалі, маріонетка — це лялька із західної культури. Найбільше вона поширена у Чехії, Італії. В українських традиціях немає такого театру, у нас був вертеп, інші обрядові дійства. Але наш театр — це не той традиційний театр маріонеток, де відкривається завіса чи дверцята, ходять ляльки-маріонетки і щось показують. Ми працюємо у так званому «третьому жанрі», коли на сцені грають і ляльки, і актори. Деколи, насамперед у дорослих виставах, лялька чи предмет може використовуватися просто як символ чи несе у собі якийсь філософський зміст.

У своїх виставах ми використовуємо саме таку ляльку — ляльку-маріонетку, на ниточках, зроблену руками. Але назва «театр маріонеток» має трохи інший зміст. Маріонетка — це ще й той, ким хтось керує. Люди також маріонетки у руках Долі чи Всевишнього, хто як це інтерпретує. Мені цікаве саме це значення слова «маріонетка», і воно закладене у назві театру.

Як ви зрозуміли своє покликання — стати режисером саме такого театру?

— Театр мені подобався ще з дитинства, відколи побачив його вперше. Уже в школі у мене був свій шкільний театр. Потім танцював, навіть закінчив училище як хореограф. Але театр ляльок мене приваблював більше, хотілося займатися ним. У 18 років я пішов вчитися у студію при Київському театрі ляльок. Була така студія, яка готувала акторів для цього театру. Далі — Ленінградський державний інститут театру, музики і кіно, закінчив його як режисер театру ляльок.

Для мене ляльки — це не гра чи забавка. Це мова, якою можна спілкуватися з глядачами на будь-які серйозні теми. І цим я займаюся вже 40 років.

Про вистави

Як ви обираєте теми або твори, які хотілося б поставити на сцені? І чи є теми, які актуальні сьогодні і не були актуальними, наприклад, 20 років тому?

— Актуальним може бути все. Якщо художник знає, про що він хоче говорити, він може говорити на базі будь-якого матеріалу. Я не люблю вистави «на злобу дня», це не мій напрям. А класика не може бути неактуальною. «Ромео і Джульєтта» буде завжди. Так, ми не ходимо в такому одязі, як ходили тоді, не носимо рапір, але всі почуття залишилися і вони будуть завжди. Інша справа — наскільки ми зуміємо прочитати цю виставу по-сучасному.

З другого боку, не завжди є можливість ставити ту виставу, яку хочеться. Для неї може не бути грошей чи відповідних акторів. Треба, щоб приходили глядачі, зароблялися гроші. Ніхто нас не змушує ставити ту чи іншу виставу, але життя диктує свої умови. Наприклад, хочеться ставити драму Шекспіра, але наближаються новорічні свята і ми маємо готуватися до них, бо для театру це можливість заробити гроші. Крім того, Шекспір — це інтелектуальне мистецтво, воно змушує задуматися, а людям тепер більше хочеться прийти в театр, посидіти і посміятися.

«Маріонетка — це ще і той, ким хтось керує. Люди також маріонетки у руках Долі чи Всевишнього, хто як це інтерпретує»

На Подолі у нас були серйозні вистави для дорослих: «Вишневий сад» Чехова, «Дім, який побудував Свіфт» Горіна, «Макбет» Шекспіра. Можливо, ці вистави не кожен може зрозуміти. Ми не просто ілюструємо п’єсу, а вкладаємо у неї своє бачення. Деколи глядачеві треба уміти читати символіку. Не розв’язувати якісь ребуси і головоломки, а просто дивитися «глибше». Люди звикли до більш простого, побутового театру, де, як у серіалі — усе зрозуміло, все на поверхні. А ці вистави для аудиторії думаючої, для тих, хто читає класику, цікавиться нею.

Відновлювати ці вистави тепер неможливо, але я сподіваюся, що у майбутньому ми знову почнемо створювати щось серйозне, мені так хотілося б... Тут, де ми почали працювати, поки що ставимо вистави для дітей з батьками, а згодом працюватимемо і для дорослих. У нас в постановці є Мрожек, починали робити «Енеїду».

Вам більше подобається ставити дорослі вистави — щось таке глибоке, філософське?

— Не обов’язково. Я дуже люблю працювати над виставами для дітей з батьками. Для мене важливо, щоб діти були в театрі, щоб батьки і діти сиділи на спектаклі поряд. Ми беремо такі теми, які зрозумілі дітям і цікаві для дорослих.

Як «Червона шапочка» — одна з найвідоміших ваших робіт?

— Так, у «Червоній шапочці» є доросле. Як і у виставі «Золоте курча», й у виставі «Котилася торба». Ми переплітаємо дитячу казку і дорослий підтекст — так, щоб було цікаво дивитися усім.

Наприклад, «Котилася торба» — це ніби дитяча казка про Івасика-Телесика і водночас філософська вистава, зроблена на древньому, глибокому шарі фольклору. У ній є уявлення наших предків про те, як виник світ: «Коли не було з нащада світу, то там було синє море, а серед моря явір зелений, на явороньку три голубоньки радоньку радять як світ сновати». І потім — щось сталося, і була земля, було небо, був собі дід, була баба, дітей у них не було...

Є там і біблейські мотиви, і символіка, яка закладена у нашій культурі. Але на цих моментах ми не акцентуємо, усе зроблено так, щоб можна було просто емоційно дивитися, легко і доступно. Зрештою, як і в усіх народних казках, піснях — ми ніби сприймаємо верхній шар, а та змістовна глибина більше іде в підсвідомість.

«Колись у нас теж були традиційні дійства, люди збиралися, стрибали через вогнище, виконували якісь ритуальні речі. Тепер ми забули, відмовилися від цієї культури. Залишили шаровари і вишиванки, а всю глибинну суть ігноруємо»

Виживати на фанатизмі

Для вас важливий відгук глядачів і щоб ваші задуми розуміли?

— Так, важливий. І глядачі розуміють, так не буває, щоб не розуміли. Інша справа, що у нас свій глядач. Зазвичай люди, які до нас приходять, стають нашими постійними глядачами. Ми намагаємося робити усе по-справжньому, невимушено і без фальші.

Але, окрім оцінки із зали, є ще й оцінка самих себе. Я сам знаю — це було добре чи ні. Зараз ми не в найкращому стані. Театр відроджується, у колектив прийшли нові актори. Ми маємо обмежені можливості. Доводиться бігати по секонд-хендах, щоб знайти тканину і пошити ляльку. Але і з цими покупками непросто, бо вони не проходять через бухгалтерію. Проблем дуже багато, на жаль. Виживаємо на фанатизмі.

У вас красиве художнє оформлення вистав. Кожну сцену можна фотографувати і робити листівки. Не віриться, що там щось зібрано із секонд-хендів.

— У цьому наша сила, щоб із нічого зробити щось. Шукаємо, збираємо, шиємо. Лялька уся зроблена руками. Треба розрахувати, щоб усе гнулося як треба, давало можливість робити усі рухи і щоб не було складок. До цього часу кожну ляльку я роблю сам.

Невже немає людей, які хотіли б цим займатися?

— Є люди, які із задоволенням шили б ляльки, але ця робота забирає дуже багато часу, а платять за неї мало. Над ляльками треба сидіти зранку до вечора. Деколи над однією деталлю доводиться працювати по кілька днів. Може вийти, може не вийти. Тому люди приходять, а потім ідуть. Із зарплатою у дві тисячі гривень ніхто цим займатися не хоче.

Театр і самопізнання

В одному з ваших інтерв’ю я читала, що для вас театр — це найкращий плацдарм для самопізнання. Як через театр можна пізнати самого себе?

— Кожна творчість — це можливість відкривати себе, а театр особливо. Він дає змогу проживати на сцені все що завгодно, занурюватися в різні ситуації, емоції. Якщо сьогодні ми граємо «Макбета», а завтра «Весілля Фігаро», ми проживаємо стільки життів... Де ще таке можливо? Люди ходять на роботу, приходять додому втомлені і не мають часу ні на що. А тут така можливість виходити на сцену, спілкуватися з публікою, занурюватися у п’єсу. Театр завжди був, у всі часи, навіть найскладніші. Щось є у ньому таке, що нас притягує.

На головній сторінці сайту театру маріонеток є вислів Антона Чехова: «Потрібні нові форми. Нові форми потрібні, а якщо їх немає, то краще нічого не потрібно». Чому пошуки нового настільки важливі для вас?

— А як може бути інакше? Не шукати нового — означає зупинитися. Мені скоро 60, але я не уявляю, як можна сказати, що я вже чогось досягнув і мені цього достатньо. Пошуки нового — це життя, рух, внутрішня молодість. Зрештою, це цікаво.

Зерно і піна

Я знаю, що на основі театру маріонеток ви хотіли створити мистецький клуб чи студію для творчих людей, але незабаром театр залишився без приміщення. Що тепер із цим проектом?

— Так, це дуже цікавий проект, але його хтось має організувати. Тепер я не зможу цим займатися. Була ідея створити місце, де б збиралися люди, могла би бути імпровізація, народжувалося б щось нове. Але не на рівні — вийшов на сцену і говориш, що спаде на думку, це я не вважаю творчістю. Мені хотілося, щоб люди мали можливість перевтілюватися, відкривати якісь почуття або брати в руки ляльку і щось виражати через неї. Дорослим часто здається, що ігри — це для дітей, вони у минулому й уже зовсім непотрібні. Але гра потрібна і дорослим.

Майже у кожній країні є традиційні карнавали, дійства. Десь кидаються помідорами, десь роблять скульптури і спалюють їх. Таким чином люди хоч раз на рік можуть дозволити собі розслабитися, побути у грі. Колись у нас теж були традиційні дійства, люди збиралися, стрибали через вогнище, виконували якісь ритуальні речі. Усе це відбувалося ще на язичницьких, дохристиянських підходах. Ті дійства були цікавими, й у них закладено наш культурний код. Тепер ми забули, відмовилися від цієї культури. Залишили шаровари і вишиванки, а глибинну суть ігноруємо. Звичайно, це не є добре.

«Для мене ляльки — це не гра чи забавка. Це мова, якою можна спілкуватися з глядачами на будь-які серйозні теми»

Колись для вистави мені потрібні були записи народних пісень і я брав їх у однієї жінки (на жаль, вже не пам’ятаю її імені), яка багато років їздила з фольклорними експедиціями усією Україною, записувала народний спів. У неї записи були просто неймовірні. Слухаєш і дивуєшся: настільки це чудово, глибинно, від душі. Для мультфільму «Жив-був пес» використовували ці записи, і я брав їх для своїх вистав. У неї була маленька кімната при радіостанції, вся заставлена цими записами. І ще тоді, в 90-ті роки, вона жалілася, що плівки розсипаються і нікому немає до того діла. Записи були ще на бабінній плівці, а вона розсихалася. Треба було переписувати, але не було можливості. Потім і з цієї кімнатки їх стали виганяти. Не знаю, чим усе це закінчилося, може, щось і вдалося переписати, але багато втраченого було вже тоді. Стільки пісень, які збиралися роками, десятиліттями... Ніхто не каже, що треба молитися на це все, але те, що можна, слід берегти і хоча б якось підтримувати.

Яким ви бачите майбутнє України й української культури?

— Складно сказати. Тоді, в 1991-му і пізніше, ми втратили такий шанс. І тепер втрачаємо. Насаджується багато неукраїнського. Силою ми нічого не зробимо, і Росія нас не відпустить. Треба щоб жила наша культура, щоб вона розвивалася. Ось що важливо. Потрібно бачити, що сіє таке зерно, з якого потім проросте щось вартісне, справжнє. У це варто вкладати і працю, і гроші. Тепер усе здебільшого вкладається туди, де є медійність, багато реклами, шуму і піни. Але там нічого не сіється, це не мистецтво.

Театр за кордоном

Театр маріонеток виступав у багатьох країнах світу. Ви працювали у Франції, Іспанії, Польщі, Німеччині. Вам подобалося працювати в Європі? І чи відрізняються ті глядачі від наших?

— У Європі дуже модерний театр. На ньому виросло багато поколінь, глядачі до нього звикли, такий театр сприймають і розуміють. У нас трохи по-іншому. За радянської влади у нас був лише традиційний театр, усе інакше вважалося формальним мистецтвом і було заборонено. Нас загнали в один формат і ми досі не можемо вийти з нього. З другого боку, там глядачі простіші. Вони можуть приїхати на фестиваль, сісти десь обіч на підлогу і дивитися виставу. Для них важлива вистава, а не зручні крісла. У нас часто буває навпаки.

В Європі цінують час і до роботи ставляться відповідально. Наприклад, ми грали «Вишневий сад» у Франції. Для нас підготували точно такий театральний майданчик, який був у нас на Подолі — стільки ж місць, такий амфітеатр, зробили усе таке саме. З нами працював перекладач Арно, для кожної фрази він мав кілька варіантів перекладу і намагався знайти серед них найбільш вдалий. Враховував менталітет, усі культурні особливості — що французи зрозуміють, а що ні. Це було справді професійно. Тоді у Франції ми мали великий успіх, грали 10 вистав і ще потрібні були додаткові квитки.

А як працювати з акторами там, за кордоном?

— Непросто, але цікаво. Там актори працюють дуже інтенсивно, у нас мало хто так уміє. У тій же Франції актор, який відраховує гроші у профспілку, має право на безкоштовні стажування. Для них ці стажування дуже важливі. Після закінчення кожен учасник отримує сертифікат і потім, коли актор наймається на роботу, ці сертифікати враховуються.

Ми виступали у Франції, нас побачили і запропонували мені провести таке стажування. У мене в групі було 12 людей. Ми мали навчитися робити маріонетку з нуля (тобто я мав урахувати, що люди ніколи цим не займалися), попрацювати над виставою Чехова і зробити показ. І на це все — шість тижнів. Був надто насичений графік. Працювали щодня з 9:00 до 18:00. Усі дні, крім вихідних, хвилина в хвилину. Була робота з голосом, тренінг з тілом, водіння ляльки, і кожен з учасників робив по дві ляльки. Вони вибирали фрагменти п’єси, які хотіли показати, і під кінець стажування ми мали зробити презентацію, показати свою роботу. Мені було з ними дуже цікаво. У групі працювали актори драматичного театру, співаки, танцюристи. Наймолодша учасниця мала 28 років, а найстарша — 58.

«У цьому наша сила, щоб із нічого зробити щось. Шукаємо, збираємо, шиємо. Треба розрахувати, щоб усе гнулося як треба, давало можливість робити усі рухи і щоб не було складок. До цього часу кожну ляльку я роблю сам»

Там залишитися ви не хотіли?

— Тоді, раніше, не хотів. Хотілося працювати тут, де моє коріння. А тепер деколи шкодую. Здається, якби я був молодшим, то поїхав би. Знаєте, це складно — працювати, прожити життя і нічого не досягти... Не те, щоб зовсім нічого, але там би я зміг більше, я це знаю точно. Навіть у тому плані, щоб бути почутим, бути потрібним. Я не хочу сказати, що там рай, ні, там є свої проблеми. 

Я дякую Михайлу Яремчуку за розмову, він вибачається за те, що у його кабінеті-майстерні холодно. Хоч кінець жовтня, опалення ще не включили. Ми виходимо у вузький коридор, по обидва боки якого двері й розгалуження. Я іду на півкроку попереду і сумніваюся, чи зумію знайти вихід із цього лабіринту коридорів. «Звичайно, знайдете, — каже мені Михайло Яремчук, — Ви помітили, що ідете на світло? Людина завжди іде в тому напрямку, звідки бачить світло». Я відчуваю, як мої кроки стають впевненішими, за хвилину ми опиняємося на вулиці, по-осінньому холодній, але залитій яскравим сонячним світлом.

117
Делятся
Google+
Загрузка...
Подписка на фокус

ФОКУС, 2008 – 2017.
Все права на материалы, опубликованные на данном ресурсе, принадлежат ООО "ФОКУС МЕДИА". Какое-либо использование материалов без письменного разрешения ООО "ФОКУС МЕДИА" - запрещено. При использовании материалов с данного ресурса гиперссылка www.focus.ua обязательна.

Данный ресурс — для пользователей возрастом от 18 лет и старше.

Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентство ИнА "Українські Новини", в каком-либо виде строго запрещены.

Все материалы, которые размещены на этом сайте со ссылкой на агентство "Интерфакс-Украина", не подлежат дальнейшему воспроизведению и/или распространению в любой форме, кроме как с письменного разрешения агентства.

Материалы с плашками "Р", "Новости партнеров", "Новости компаний", "Новости партий", "Инновации", "Позиция", "Спецпроект при поддержке" публикуются на коммерческой основе.