Війна за воду. Річки Ферганської долини як контрольний пакет для управління Середньою Азією

Ми живемо у світі, де "Золотий мільярд" захоплений гонитвою за більш якісним забезпеченням побуту та дозвілля. У той самий час решта населення Землі продовжує боротися за задоволення ключових біологічних потреб, головною з яких є потреба у питній воді.

Саме так: у ХХІ столітті більшість населення планети стурбована зовсім не передовими технологіями на зразок VR та метавсесвітів, і не перспективами туристичних польотів на Марс. Мільйони людей щодня переживають, чи вдасться їм отримати чисту воду для потреб власного будинку.

Здавна цивілізації формувалися навколо води. Стародавній Єгипет, Китай, Месопотамія, Індія — це річкові цивілізації. Римська імперія — Середземноморська цивілізація. А вже нинішня Західна цивілізація сама себе називає Північноатлантичною. Змінювалися масштаби, проте вода залишалася константою. Вода — це джерело життя на планеті. Людина та планета на 2/3 складаються з води і тому не дивно, що й найвищий витвір людини — цивілізація — базується на водних обсягах.

Не завжди вода є невід'ємним елементом ландшафту. Значну частину суші займають пустелі, степи, прерії, тундри. Там доступ до питної і навіть просто води є винятком із правил. Тому місця, де вода пробивалася на поверхню, одразу як магнітом притягували до себе людей. Так у пустелях виникали оазиси — слово, яке стало метафоричним визначенням набутого щастя та достовірних надій.

Може скластися враження, що весь цей "водоцентризм" — рудимент далекого минулого, а оазис — архаїзм, який зустрічається лише в казках і поетичних творах. Проте насправді людство й досі продовжує залежати від води. Наша фізіологія за мільйони років еволюції не змінилася: ми, як і раніше, потребуємо цілющої вологи. Щодня.

Технічні можливості перенесли проблему водопостачання з рук обивателів у кабінети чиновників. Але це не змінило основну сутність. Вода залишається ключовим ресурсом. Це без нафти людина може прожити все життя, без води не протягне й двох днів. Звичайно, зараз людина може жити далеко від природних джерел води та платити за її доставку (зокрема, оплачуючи інфраструктуру, необхідну для видобутку води, концентрації та транспортування трубопроводами). І ціни на воду, які в різних куточках світу дуже відрізняються, вказують нам, наскільки потрібно попрацювати у кожній локації, щоб забезпечити їх мешканців водою.

Нікуди не зникли й оази. Просто тепер це не квітучі сади в пустелі, а цілі заселені регіони. Одним із таких є Ферганська долина, розташована в Середній Азії. Це стародавній оазис, який з волі радянських вождів зараз опинився на території трьох незалежних держав — Узбекистану, Таджикистану та Киргизстану.

Більшість територій цих держав займають пустелі та гори. Тому багата родючими ґрунтами та доступними водними ресурсами Ферганська долина є головним скарбом для кожної країни. І тим, хто втратить доступ до неї, залишиться лише сподіватися на волю переможця.

Про Ферганську долину знали ще з часів Олександра Македонського. Вона лежала на перетині елліністичної та китайської цивілізацій. Зараз Ферганська долина є оточеним горами еліпсом довжиною 300 км і шириною майже 170, що становить 5% площі Середньої Азії. Проте на її території проживає 20% населення регіону — приблизно 15 млн осіб.

Водні ресурси долини формують річки Амудар'я та Сирдар'я, що стікають з вершин Тянь-Шаню. За радянських часів уздовж їхнього русла звели численні меліоративні споруди, протягом течій — греблі та гідроелектростанції. Взаємовиключні параграфи. Ці річки стали артеріями регіону, де 90% населення займається сільським господарством, і навіть джерелом дешевої енергії. Однак після розпаду СРСР розподіл цих ресурсів не став рівномірним.

За часів СРСР уся Ферганська рівнина була об'єднана у межах однієї країни. Проте з ослабленням радянської влади стали дедалі частіше спалахувати міжетнічні конфлікти: з 1989 року їх сталося кілька десятків (різних масштабів). І на основі більшості цих зіткнень лежала боротьба за право використання спільних водних ресурсів.

Саме розподіл контролю за водними ресурсами — це бомба уповільненої дії, вибух якої може спричинити масштабний військовий конфлікт, до якого залучиться вся Середня Азія. Адже одна річ, коли два села конфліктують за водонапірну вежу, а інша — коли від режиму роботи дамб, які контролює одна держава, залежить економіка і доступ до води мільйонів жителів іншого.

Фактичний контроль за водними ресурсами у Ферганській долині опинився в руках Киргизстану та Таджикистану: через їхні території річки Амудар'я та Сирдар'я течуть в Узбекистан, чия економіка базується на експорті бавовни, тому країна постійно потребує води для зрошення полів. 90% електроенергії Таджикистан і Киргизстан отримують від гідроелектростанцій, які живляться енергією саме цих річок. Взимку, коли рівень вод в Амудар'ї та Сирдар'ї падає, у Таджикистані та Киргизстані відбувається систематичне відключення електроенергії, що ніяк не сприяє розвитку економіки. Тому Таджикистан і Киргизстан продовжують будівництво гребель. Експерти вважають, що енергетичний потенціал згаданих річок розкритий лише на 10%. Тобто, кількість гребель можна збільшити у дев'ять разів. При цьому останніми роками наповнюваність Сирдар'ї зменшилася на 30%.

То чи залишиться взагалі вода для Узбекистану, якщо таджики та киргизи вирішать повністю реалізувати свій потенціал у виробництві гідроенергетики? Адже виходить, що від рішень влади Киргизстану та Таджикистану залежить економіка, добробут і навіть власне фізичніше виживання жителів Узбекистану. Чи можна уявити вибухонебезпечнішу ситуацію?

А якщо припустити, що через корупцію і недбалість киргизьких (або таджицьких — в обох країнах із цим великі проблеми) чиновників на греблі станеться технічна поломка? Хто тоді відповість за життя узбеків?

Не віриться, що в ХХІ ст. люди можуть загинути за воду? Це вже трапляється. Навесні 2021 року у Ферганській долині внаслідок прикордонної сутички між таджиками та киргизами загинули 55 людей. Сотні отримали поранення. Тисячі стали біженцями. Одна з версій конфлікту — сварки через розподіл меліоративних вод. Ось і мініверсія великої війни через дамбу.

Ось так парадоксально виглядає наша планета в ХХІ столітті: здавалося б, досягнення людського розуму дозволяють ось-ось зазирнути за краї Сонячної системи, а в пустелях Середньої Азії — тієї самої, де знаходиться перший і найбільший у світі космодром і звідки людина вперше вирушила до космос — люди вбивають одне одного за можливість оросити поля та пасовища.

У ХХ столітті чорним золотом називали нафту. У ХХІ — після тисячоліть боротьби за золото справжнє, чорне та зелені папірці — людство може повернутися до боротьби за те, що йому справді життєво необхідне — воду. Але навряд це можна назвати злетом людської думки.