Проміжні висновки. Чому "вторгнення" не почалося, але гра довкола України не закінчилася
Читати про "завтра війна" було тривожно, читати сьогодні про "а я ж говорив" — смішно, читати про "зраду" головнокомандувачів — соромно за авторів, вірити спринтерським постам про "перемогу" — небезпечно. Нічого не почалося, але й нічого не закінчилося.
Читати пости про "завтра війна" було тривожно, читати сьогодні пости "а я ж говорив" — смішно, читати пости про "зраду" головнокомандувачів — соромно за авторів, вірити спринтерським постам про "перемогу" — небезпечно.
Нічого не почалося, але нічого не закінчилося.
Напевно, мене сьогодні найбільше зачіпає нездатність деяких знайомих хоч на день очікування нападу припинити знущання з головнокомандувача.
Напевно, нам самим треба нарешті визначитися: відмовлятися від мінських угод чи наполягати на їхній безальтернативності. Я спробував би знайти альтернативу. Саме час.
Хотілося б розумної спокійної позиції щодо наших партнерів та союзників: щось середнє між осанною та прокльонами.
З точним розумінням, у чому наші інтереси збігаються, а в чому – ні. Де ми можемо розраховувати на підтримку, а де ні.
Хотілося б усвідомлення національних інтересів та їхньої відмінності від етнічних. Хотілося б перейти від побажань смерті тимчасовому Путіну створити умови для власного всебічного зростання. Щоб заробити гроші — багато грошей — на літаки та сучасну ППО. І на флот.
А головне — на гідне, різноманітне, спокійне життя поряд із неспокійними сусідами.