Уроки Переса та Кеннеді. Чому шантаж Путіна не налякає, а зміцнить НАТО

Майкл Макфол, колишній посол у Росії, а нині професор Стенфордського університету, у газеті The Washington Post розцінив "проєкт договору" між РФ та США про гарантії безпеки, вивішений у грудні на сайті російського МЗС, саме як спробу "відтворити Ялтинську угоду 1945 року", але цього разу без участі Британії, назвавши такий підхід абсолютно неприйнятним. На його думку, сьогодні "нам потрібні "Гельсінкі 2.0", а не "Ялта 2.0", щоб європейські країни меншого розміру були впевнені, що Москва і Вашингтон не обговорюватимуть нічого, що їх стосується, без їхньої участі".

Досвід Кеннеді, очікування Путіна та "Гра в боягуза"

Чи розраховував Путін серйозно на те, що за Атлантикою підуть назустріч його вимогам? Навряд. Для Вашингтона схвально кивнути у бік Статті 4 "проєкту договору", що наказує відмовитися від прийому в НАТО держав, які раніше входили до СРСР, означало б посваритися з союзниками по Альянсу, а заразом зробити Київ і Тбілісі, які прагнуть членства в Організації, майже кабально залежними від Кремля і цим фактично втратити їх. Не треба бути пророком, щоб передбачити відповідь США. Такий "розподіл Європи" явно не в їхніх інтересах.

І все ж таки не можна сказати, що Путін, йдучи на загострення, діяв якось вже зовсім екзотично. Навпаки, озвучуючи свої претензії на тлі переміщення великої кількості військ біля кордону України, він вчиняв у дусі "Гри в боягуза", відомої з теорії ігор. Її в середині 1950-х зробили популярною фільми з машинами, що мчать назустріч одна одній, де обидва водії ризикують розбитися в місиво, якщо тільки один з них не поверне. Найкращий варіант для того, хто прагне стати сміливцем і перемогти, "стратегія безумця".

Ось як її описує доктор математики та філософ Хаїм Шапіра у своїй книзі "Гладіатори, пірати та ігри на довірі. Як нами править теорія ігор, стратегія та ймовірності": "Один з гравців прибуває на гру п'яним як чіп. Хоча всі і так це бачать, він ще й робить на цьому акцент, викидаючи порожні пляшки з вікна машини після приїзду на місце зустрічі, щоб висловити своє послання ще ясніше, він надягає дуже темні окуляри, і тепер зрозуміло, що він не бачить дороги. "Безумець" може навіть піти до кінця, відкрутити кермо і викинути його у вікно на повному ходу. Так, це буде найзрозуміліший сигнал".

Той, хто думає, що це чисто умоглядні побудови і в реальному житті, а тим паче у політиці такого не зустрінеш, помиляється. Найзнаменитіший приклад "Гри в боягуза", що наводиться майже в кожній книзі з теорії ігор, — Карибська криза. У жовтні 1962-го керівник СРСР Микита Хрущов оголосив про намір розмістити ракети з ядерними боєголовками на Кубі, менше ніж за 200 кілометрів від узбережжя США. Це був явний сигнал президентові Джону Кеннеді: "Я тут, в машині, я їду прямо на тебе. Я в темних окулярах, я трохи п'яний, і скоро я викину кермо. А ти що робитимеш?"

Кеннеді скликав команду радників, і ті надали йому список із п'яти варіантів:

1. Не робити нічого.
2. Скликати ООН та подати скаргу. (Це як варіант 1, тільки гірше, вважає Шапіра: ви розкриваєте те, що знаєте про те, що відбувається, і все ж не дієте.)
3. Влаштувати блокаду.
4. Висунути росіянам ультиматум: "Або прибирайте ракети, або США почне проти вас ядерну війну". (Це, на думку Шапіра, найдурніший варіант. Треба стріляти — не кажи, а стріляй!)
5. Розпочати ядерну війну проти СРСР.

Через тиждень після заяви Хрущова Кеннеді вибрав третій варіант: вирішив влаштувати блокаду Куби.

По суті, він теж дав сигнал про те, що п'яний, що в кишені темні окуляри і що він може втратити управління. Пізніше американський президент говорив про те, що сам оцінював можливість початку ядерної війни приблизно від 33 до 50% — досить високий відсоток, якщо врахувати, що попереду маячив кінець світу.

Ядерний апокаліпсис не відбувся. Хрущов відступив. Він погодився прибрати ракети з Куби, а США пообіцяли демонтувати свої, розміщені в Туреччині. Деякі приписують відступ радянського керівника від "стратегії божевільного" впливу англійського математика та філософа Бертрана Рассела. Той написав Хрущову листа, і він був доставлений. Рассел зрозумів, що, на відміну від класичної версії "Гри в боягуза", Карибська криза була асиметричною. Хрущов отримав можливість відступити без втрати гідності завдяки одній незаперечній "перевазі" — цензурі ЗМІ в Радянському Союзі. Підконтрольна преса дозволяла показати поразку як перемогу. Власне, про це після завершення кризи й трубили радянські газети. Хоч як це парадоксально, світ був врятований через відсутність свободи друку в одній із країн.

"Історик" з Кремля, що хронічно вимагає гарантій

Чи схожа нинішня ситуація на ту, що була майже 60 років тому? Певним чином.

Спонукальні мотиви для кроків Москви — як тоді, так і зараз — ракети, що розміщуються потенційним противником поблизу території СРСР/Росії. Замість загрозливих дій на Кубі сьогодні явно помітні загрозливі дії біля кордонів України. Кермо ще не "викинуте" у вікно, але в іншому "стратегія безумця" з Кремля проглядається. З вільною пресою в РФ якщо і не так, як у Радянському Союзі, то все ж таки її вплив набагато менший, ніж вплив головних пропагандистських каналів, завдяки яким у 2014-му став можливий так званий "Кримський консенсус". Так що навіть якщо Путін відступить, соловйови, кисельови, симоньяни та скабєєві обернуть це черговим "Путін всіх переграв".

Здавалося б, в епоху інтернету, який поки що не став у Росії "суверенним", це зробити дуже складно. Але це лише видимість. Люди влаштовані так, що здебільшого ними рухає упередженість підтвердження — тенденція шукати та інтерпретувати інформацію, яка узгоджується з їхньою точкою зору, переконанням чи гіпотезою. Не має значення, яким чином усе це було отримано. Конспірологія та успіх фейків саме тому здаються сьогодні безсмертними.

Якщо Путін сказав на пресконференції, що Україну створив Ленін, левова частка росіян не кинеться після цього читати якусь наукову працю з історії України, хоча зробити це не так вже й важко (щоправда, після того, як спалахнуло в Казахстані, мережі з'явився ще один мем, який пародіює "історика" з Кремля: на репродукції знаменитої картини "Ходаки у Леніна" тепер красується баббл, що тягнеться від голови вождя: "А одразу після України я створив Казахстан!"). Якщо Шойгу говорить про хімічну зброю в Авдіївці на Донеччині, навіщо це перевіряти через інші джерела? Якщо сказано, що Україна в НАТО — це загроза, то тому й бути.

По суті, якби Путін не підвищив ставки, нагнітаючи обстановку на українському кордоні (тобто не озброївся "стратегією безумця"), його ультиматум виглядав би лише продовженням того, що він говорить кілька років поспіль, починаючи з промови на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому 2007 року. Та давня ескапада була, звісно, його програмним висловом. Мантри, по суті, були ті самі, хіба що не оформлені в "проєкт договору".

15-річної давності закиди щодо США та Альянсу — "НАТО висуває свої передові загони до наших державних кордонів", "Що стало з тими запевненнями, які давали західні партнери після розпуску Варшавського договору?" і т.п. — повторюються сьогодні майже буквально.

"Жодного дюйма на схід, — сказали нам у 90-ті роки. Ну і що? Надули. Просто нахабно обдурили: п'ять хвиль розширення НАТО", — говорив Путін на пресконференції 23 грудня. І начхати, що насправді жодних подібних гарантій ніхто нікому ніколи не давав. Про це нещодавно сказав генсек Альянсу Єнс Столтенберг: "НАТО ніколи не давало обіцянок не розширюватися. Власне, в установчому договорі нашої організації йдеться, що будь-яка європейська країна може стати членом альянсу. По-друге, є документи, що стосуються 70-х і 90 років, –- Гельсінський Заключний акт, Паризька хартія, Установчий акт Росія-НАТО та багато інших договорів, які ясно дають зрозуміти, що країни мають право обирати свій власний шлях. Це основний принцип європейської безпеки, під яким підписалася і Росія. Це не те, що ми можемо змінити за допомогою цитат".

Загалом, схоже, що історія — це не той предмет, з якого Путін мав "відмінно", а той, який називають політикою, перекинутою в минуле. І якби не відхапаний Крим, не рукотворна пожежа на Донбасі і не зграя військ біля українського кордону, можна було б просто знизати плечима. Але Путін, який заявляє: "Ви вимагаєте від мене якихось гарантій. Ви повинні дати нам гарантії — ви! І негайно, зараз", і Путін, який наказує про вторгнення в Україну, може виявитися однією і тією ж людиною. Вчинок буде ірраціональним, плата за нього буде високою, але сказати, що це, в принципі, неможливо, не можна.

Як загнати фінів до НАТО

Напередодні знакових зустрічей (10 січня — переговори на тему України та контролю над озброєннями між США та Росією; 12-го — засідання Ради НАТО — Росія на рівні послів, перше за 2,5 роки; 13-го — зустріч у форматі РФ — Організація з безпеки та співробітництва в Європі) стало здаватися, що справжня мета путінського ультиматуму — отримання можливості сісти за стіл переговорів і щось для себе виторгувати, а не вплутатися у бійку із передбачувано тяжкими наслідками.

Чому так?

Тому що, по-перше, жодного НАТО господар Кремля насправді не боїться. Як висловився російський історик і політолог Андрій Зубов: якби інакше, його б "діти та онуки не народжувалися і не жили там, там би він не зберігав свої капітали, не будував затишні палаци, і його друзі та домочадці не чинили б подібним до нього чином". Крім того, вважає Зубов, "якщо в Кремлі не зовсім збожеволіли, то розуміють, що війна з Україною на 95% призведе до краху путінського режиму і на 100% позбавить його всіх солодких чудес особистого користування в країнах того ж таки Альянсу".

По-друге, Путін здатний зіграти в Сталіна і ГУЛАГ у себе в країні, проте не в змозі зіграти в Хрущова на світовій арені. Інший час, інші реалії. "Велика Росія" — це всього 1,8% світового ВВП (а аж ніяк не 13%, як це було в епоху СРСР). Вона майже фатально залежить від Заходу — починаючи від ліків і закінчуючи технологіями, необхідними для видобутку сировини. І це тоді, коли загалом країни НАТО — це половина світового ВВП.

Ймовірно, січневі зустрічі прояснять, чого ж домагається господар Кремля. У Москві бравують тим, що санкції з боку Заходу лише підштовхують Росію до розвитку, зокрема технологічного. Але поки що успіхи на цій ниві сумнівні. У день, коли на сайті російського МЗС з'явився "проєкт договору", на суднобудівному заводі "Північна верф" у Санкт-Петербурзі спалахнув корвет "Проворний". Згорів майже весь. За деякими оцінками, вартість корабля, який будували вісім років, може становити близько 20-30 млрд. рублів. Наприкінці грудня Росія з космодрому Плесецьк в Архангельській області запустила ракету в космос. Її розгінний блок "Персей" з макетом супутника не досягнув планової геосинхронної орбіти висотою 35 800 км. Про невдачу Космічних військ РФ повідомили в американській службі стеження за космічним простором NORAD. 5 січня кілька тонн металу впали у Тихому океані. І це лише два приклади за якихось пів місяця.

Вгадувати, чим закінчаться січневі переговори, безглуздо. Швидше за все, нічим. Надто вже на різних позиціях стоять колективний Захід і Путін. До того ж внесок останнього у згуртування НАТО стає, схоже, все вагомішим. Так що навіть у Фінляндії, яку Україні нерідко ставили за приклад (голова Мюнхенської міжнародної конференції з безпеки Вольфганг Ішингер був зачарований розсудливістю Гельсінкі: країна входить до ЄС, але не входить до Північноатлантичного альянсу), тепер заговорили про право будь-якої миті, не просячи ні в кого дозволу, подати заявку на вступ до НАТО. Про це після путінського ультиматуму заявила фінська прем'єр-міністрка Санна Марін. Прокремлівські пропагандисти відразу підняли на щит міфічну загрозу Санкт-Петербургу і повідомили, що "така риторика повертає Москву до вкрай важкої ситуації 1939 року [105-денна "зимова війна", в якій Радянський Союз втратив 127 тис. осіб і був виключений з Ліги націй як країна-агресор], але у новому геополітичному виконанні".

Крім внутрішньоросійської аудиторії подібні аргументи, здається, ніде у світі більше не сприймаються серйозно. Проте змушують згадати давні аргументи Сталіна. Вже після війни, у квітні 1940-го, він пояснював командирам Червоної армії: "Чи не можна було обійтися без війни? Мені здається, що не можна було. Неможливо було обійтися без війни. Війна була потрібна, оскільки мирні переговори з Фінляндією не дали результатів, А безпеку Ленінграда треба було забезпечити, безумовно, бо його безпека є безпека нашої Батьківщини!. До речі, саме після "зимової війни" Гітлер, який побачив прорахунки в організації радянських військ та бездарність командування, дійшов висновку, що вермахт з такою армією легко впорається.

Шимон Перес дає урок Путіну: "Ви інвестуєте у дурість"

У вересні 2016-го, вже після анексії Криму та крові на Донбасі, в англомовному ізраїльському журналі Tablet вийшло велике інтерв'ю експрезидента Ізраїлю Шимона Переса. Це сталося через день після його смерті. Досить великий його шматок присвячений його розмові з Путіним, яка відбулася роком раніше. Там було і про НАТО — господар Кремля передбачувано обурювався його розширенням. Але найцікавіше в іншому — у тому, наскільки проникливим був ізраїльський патріарх, лауреат (разом з Ясіром Арафатом та Іцхаком Рабином) Нобелівської премії миру 1994 року за зусилля досягнення миру на Близькому Сході, у погляді на путінську Росію.

"Я сказав йому: "Вам 63 роки — мені 93 роки. Скажіть, що ви хочете досягти протягом найближчих 30 років? За що ви боретеся? Ви сподіваєтесь напаскудити Америці?

Він каже: "Ні".

Америка хоче частину Росії? Ні. Ви маєте проблеми в переговорах з Обамою?

Він каже: "А як ви думаєте?"

І я сказав: Америка переможе, і неважливо, що ви робитимете.

"Чому?" — спитав він.

Тому що вони щасливі, а ви — ні.

Я розповів йому більше. Що бачить вранці американець, коли прокидається? На півдні — Мексика, і вони приймають мексиканців у своїй країні. На півночі — Канада, і вони найкращі у світі друзі. А праворуч і ліворуч — риба у воді.

Про що має турбуватися Обама? Ось ви: ви прокидаєтеся вранці, і що маєте? Японія, Китай, Афганістан? Боже мій! Вони знають, що у вас великі землі, а ви не даєте їм і п'яді. Ви маєте 20 відсотків прісної води — і нічого не даєте. Тому коли в Сибіру розтане сніг, перше, що ви побачите, будуть китайці. Тому що на сході багато китайців, але не так багато росіян.

Друге, що я сказав йому: у Америки найкраще співвідношення між площею земель та кількістю людей. А у вас — найгірше. Двадцять мільйонів квадратних кілометрів. Боже мій! А ось чого у вас нема — це людей. Ваші люди гинуть. Не обманюйте себе аплодисментами і тим, що кажуть люди. Вони не пробачать вас. Чому тривалість життя росіян — 62 роки, а американців — 82 роки?

А потім я сказав йому: Ви поводитесь, як цар. Я зараз дуже відвертий. Я сказав: Що царі робили? Вони розвивали два міста — Санкт-Петербург та Москву як вітрини. Там ви знайдете все, що захочете. А решта Росії — як Нігерія, занесена снігом. Люди у вас вмирають. Ви не даєте їм життя. Думаєте, вони пробачать вас?

Чому Америка — велика? — Запитав я його. Тому що вони — з тих, що віддають. Чому у Європі проблеми? Тому що вони — з тих, що беруть. Америка дає — і люди думають, це тому, що вона щедра. А я гадаю, що вона мудра. Віддаючи, ти твориш друзів. Найвигідніші інвестиції — заводити друзів.

Америка мала мужність прийняти план Маршалла, величезний шматок свого ВВП вони віддали Європі. І таким чином вони показали, що це найкраща інвестиція у світі.

Повірте мені, сказав я Путіну, вороги та ворожнеча — найбільша розтрата у житті. Ви інвестуєте в дурість.

Як люблять говорити рекламники, є речі, які є незмінними. Інвестиція у дурість — візитна картка Путіна. Він продовжуватиме це робити. І "паскудити" США, якщо скористатися висловом Шимона Переса, він теж намагатиметься (і від цього, на жаль, страждатиме Україна). Однак про те, до чого така поведінка слона в посудній лавці може призвести, можна судити з відповіді, яку було розміщено на сайті Білого дому в день путінської пресконференції.

"Наш підхід полягав у тому, щоб, по-перше, узгодити з нашими союзниками загальну оцінку дій та планів Росії, поділитися з ними якомога більшим обсягом інформації, — йшлося в документі, — по-друге, координувати з ними кроки, які ми зробимо у разі російського вторгнення в Україну, зокрема, масштабні санкції та силові коригування позицій у прифронтових державах-союзниках щодо НАТО, якщо Росія продовжить свою лінію, ми і наші союзники готові зазнати серйозних витрат, які завдадуть збитків економіці Росії і призведуть саме до того, чого, як вони заявляють, вони не хочуть: більше можливостей НАТО, а не менше; ближче до Росії, а не далі".

Цілком здоровий підхід, коли маєш справу з "парадоксом шантажиста" — ще однією конструкцією з теорії ігор. Хаїма Шапіра роздуми про неї підштовхнули, серед іншого, до таких висновків:

1. Грати раціонально проти ірраціонального супротивника — часто нераціонально.
2. Грати ірраціонально проти ірраціонального супротивника часто раціонально.

Схоже, у Вашингтоні і НАТО стали нарешті це розуміти.