Білий континент. Євген Дикий про роботу та зарплату полярників і про те, як поділити Антарктиду

Наприкінці січня в свою першу експедицію до Антарктики під українським прапором вирушив криголам "Ноосфера", який Україна придбала у Великої Британії. Завдяки власному судну українська антарктична програма збільшиться вдвічі. Скільки ми платили за фрахт іноземних суден, яку зарплатню отримують українські полярники і хто намагається застовпити Антарктиду, Фокусу розповів Євген Дикий, директор Національного антарктичного центру.

Українці в Антарктиді: станція "Академік Вернадський", криголам "Ноосфера" та вікно можливостей для української науки

У Євгена Дикого весела, жвава вдача, під час усієї двогодинної розмови він постійно усміхається і жартує. Лише одного разу головний з Антарктики серйознішає — коли розмова заходить про самогубство на станції. Ми зустрічаємось у кабінеті директора в будівлі Міністерства освіти та науки України, в управлінні якого перебуває центр. За його спиною співрозмовника — велика мапа Антарктиди, поруч стоїть гарний дерев’яний глобус, на столі — маленькі фігурки пінгвінів.

До того, як стати директором Євген Дикий, морський біолог за фахом, працював у Національній академії наук, Українському науковому центрі екології моря, два роки очолював Протичумний інститут в Одесі. Він зізнається, що мріяв потрапити до антарктичної експедиції рядовим біологом. Уперше на конкурс подавався в 2007 році, потому ще чотири роки поспіль намагався пробитися, але не припав до душі своєму попереднику в цьому кріслі Валерію Литвинову, який керував станцією з 1999 по 2018 рік. Після спроби в ­2011-му Євген зрозумів, що пробити глуху стіну не вдасться, тому поставив крапку на цій історії. А наприкінці ­2017-го йому зателефонували з Міністерства освіти та науки й запропонували очолити Національний антарктичний центр.

Учений погодився відразу, бо, як каже, такі пропозиції роблять раз на життя.

За чотири роки в кріслі директора Євген Дикий зміг багато чого змінити на краще: набрати енергійну та віддану команду, прокласти безлімітний інтернет на станцію "Академік Вернадський" (до цього обсяг трафіку був 500 Мб, що дозволяло лише раз на тиждень надсилати електрон­ні листи в центр), купити криголам і підвищити виплати полярникам. Одним із перших рішень Дикого на посаді стало поновлення можливості для жінок працювати в експедиціях. Офіціальної заборони про їхню участь у роботі станції не було, але останні 20 років жінок просто не відбирали. У цьогорічному ­27-му зимувальному загоні вже працюватимуть три жінки: дві метеорологині та одна біологиня.

Найголовнішим своїм досягненням за цей час Дикий називає те, що "Вернадський" почав працювати не просто як точка присутності України в Антарктиді, а саме як наукова організація. Це дозволяє реалізовувати перспективні дослідження.

"Престиж України на міжнародному рівні дуже важливий, але ми не настільки багаті, щоб тримати станцію виключно заради цього, та просто застовпити територію на якесь далеке майбутнє", — підкреслює директор. Сьогодні "Вернадський" став повноцінним вікном можливостей для українських науковців.

Фрахтування як виклик

Як до "Ноосфери" відбувалася логістика на станцію?

— У перші роки в нас були українські судна. Це, власне, одна з причин, чому Велика Британія обрала нас для передавання своєї станції "Фарадей" [тепер — "Академік Вернадський"]. У нас був цілий пул українських науковців, які ще за радянських часів працювали в Антарктиді. Тому британці визнали, що нам, грубо кажучи, можна просто дати ключі від станції й сказати: "Колеги, працюйте".

Другим чинником був саме власний науковий флот, який на той час ще зберігся. У наші перші експедиції ми ходили на "Ернсті Кренкелі" — великому судні льодового класу, яке в 2006 році пішло на метал.

Ходило воно двічі, а потім почалась суто українська історія. Судно належало Міністерству захисту довкілля, і тодішнє керівництво Міносвіти, в управлінні якого ми перебуваємо, сполошилось: як це так, ми витрачаємо наші гроші на власність іншого міністерства! Тому після цього експедиція двічі ходила на судні Міносвіти "Горизонт". Тоді навіть ті, хто в Бога не вірить, свічки ставили, бо "Горизонт" не є судном льодового класу, він розрахований на роботу в Чорному морі. Але далі й він перестав ходити, тому наступні 20 років Україна фрахтувала іноземні судна.

Щоправда, у нас була одна постійна домовленість із Росією, українські експедиції добирались на їхньому судні. Але з 2014 року це стало неможливо, тому щороку центр займався пошуками нового судна.

Ринок логістичних послуг у Південному океані дуже обмежений, попит набагато перевищує пропозицію. Країн, які зараз хочуть зайти в Антарктику, із кожним роком все більше. А судна, які надаються для фрахту, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Крім того, усі вони не криголами, тобто працюють у межах антарктичного літа, отже треба вкластися в цей дуже короткий період.

Придбання "Ноосфери" повністю вирішує всі логістичні питання. Тепер ми не залежимо ані від фрахту, ані від антарктичного літа.

Але ж "Ноосфера" — це не тільки про логістику.

— Це насамперед не про логістику. Як би я не любив станцію "Вернадський", але навіть я вважаю, що придбати і, головне, далі експлуатувати цілий криголам тільки для логістики абсолютно нераціонально. Ми купили саме науково-дослідне судно. На момент побудови в 1990 році це взагалі був найкращий океанографічний корабель світу. Звісно, уже минуло 30 років, але він і зараз однозначно в двадцятці світових науково-дослідних суден. Уся антарктична спільнота дуже уважно слідкує за нашим першим рейсом. Якщо ми покажемо, що вправляємося з криголамом не гірше за британців, то вже з наступного року в нас буде валом пропозицій зі спільної експедиції. А також, гадаю, будуть комерційні замовлення на обслуговування інших станцій.

Тобто вже нас зможуть фрахтувати?

— Саме так.

Скільки ми до цього платили за фрахт?

— Щоразу по-різному. Приблизно $20–25–35 тис. за добу. Звісно, ми фрахтували кораблі на короткий період — на кілька тижнів, на місяць, а тепер відповідаємо за судно цілий рік, тобто сумарно зараз витрати збільшаться. Але на логістиці ми тепер економимо, тому що ті суднодні, які підуть саме на обслуговування станції, коштуватимуть суттєво дешевше. Так, додаються інші судно­дні, бо тепер ми працюватимемо й в океані. Завдяки "Ноосфері" обсяг антарктичної програми в нас подвоюється.

Раніше вся наша робота була зав’язана тільки на станції, а тепер перед нами відкривається увесь Південний океан.

Тест "Ноосфери". Український криголам

Скільки науковців буде на борту "Ноосфери" в першій експедиції?

— Загалом на судні 76 місць. Ми розраховуємо так: 26 членів екіпажу й 50 науковців, тобто це майже цілий плавучий інститут. Але перший рейс можна назвати пілотним. Нам хочеться спочатку обкатати нове й складне судно. Тому на борту під час перегону "Ноосфери" працюватиме шестеро науковців, ще десь 15–16 реалізовуватимуть морську програму вже, власне, в Антарктиці.

У першій експедиції під час переходу корабля буде два дослід­ження.

• Перше — це радіоокеанографія, тобто вивчення морських хвиль за допомогою радіохвиль.
• Друге — дослідження грозових фронтів і грозової активності, оскільки українські вчені давно вивчають планетарну грозову активність. Судно проходитиме саме в місці утворення найбільших гроз на планеті.
• Ще частина науковців сядуть на борт уже в Чилі й працюватимуть приблизно місяць в Антарктиці. Там теж кілька програм. Наприклад, геологічна: через спеціальні трубки — керни — учені візьмуть донні осади й зроблять їхній хімічний аналіз.

Ми живемо в цікаву епоху, коли океанське дно стає серйозним джерелом мінеральних ресурсів. З дня на день ми очікуємо революції на світовому ринку гаджетів, тому що Японія починає видобувати рідкоземельні метали з донних осадів на глибині 4 км у Тихому океані. Це повністю змінить світовий ринок гаджетів, бо зараз він жорстко зав’язаний усього на кількох родовищах рідкоземельних металів, 80% з яких контролює Китай. Тому нас теж дуже цікавить хімічний склад донних осадів.

Які дослідження робляться саме на станції "Академік Вернадський"?

— Насамперед це неперервні спостереження, деякі з яких почалися ще за британців. На станції "Фарадей" уже на той час були найдовші ряди кліматичних спостережень по всій Антарктиці, і ми їх, звісно, продовжуємо. Але до цих стандартних спостережень за кліматом додається ще один окремий експеримент. Зараз реалізується великий міжнародний проєкт Year of Polar Prediction, тобто "Рік полярного прогнозування", мета якого — значно покращити нашу здатність прогнозувати погоду в двох полярних регіонах — Арктиці й Антарктиці. У проєкті задіяно кілька десятків станцій в обох полярних регіонах, і ми теж беремо в цьому участь.

Ще дуже цікаво, як на склад експедиції впливають кліматичні зміни. Наприклад, спочатку на зимівлю їздив тільки один біолог, потім розширили до двох, й от уже другий рік поспіль ми відправляємо три людини. Чому так? Раніше взимку біолог практично байдикував — писав звіти, комусь допомагав тощо. Його робота починалась тільки навесні, коли танув сніг і в нього з’являвся матеріал для вивчення. Доволі скоро приїздив літній загін, у якому завжди було багато біологів і геологів. Але зараз весна змістилась: вона починається настільки рано, що сезонний загін ще не встигає приїхати, у зв’язку з чим все більше навантаження лягає саме на біолога-зимівника, тому ми вирішили збільшити їхню кількість.

В українських учених-дослідників Антарктиди є відкриття, якими можна пишатись?

— Є один із таких найяскравіших і достатньо свіжий приклад. Пригадуєте масштабні лісові пожежі в Австралії 2019–2020 років? Оця посуха є наслідком такого рідкісного явища, як потепління у верхній стратосфері. Тільки не плутатимемо з тим потеплінням, про яке ми весь час говоримо, це інше — воно формується на висоті 30 км. Взагалі там дуже холодно, але час від часу на кілька градусів теплішає, і це запускає каскад процесів. До 2021 року цей процес завжди був непередбачуваний. Саме українські фізики на чолі з Геннадієм Міліневським, який очолював першу українську антарктичну експедицію в 1996 році, за аналізом сорокарічних вимірювань на станції "Вернадський" зробили модель, яка дозволяє хоча б за пів року передбачити це аномальне потепління в стратосфері. Зупинити його неможливо, ми не впливаємо на процеси на висоті 30 км. Але уявіть собі, що якби Австралію попередили б за пів року, наскільки меншими були б втрати! Тепер ми це можемо.

Відсіяти романтиків

Яку зарплатню сьогодні отримує український полярник?

— Юридично зарплатня в нього відповідно до тарифної сітки така сама, як і вдома, якась смішна ставка. Але він отримує польове забезпечення за кожен день роботи на станції. І нам у 2020 році нарешті вдалося зробити ці виплати дійсно людськими. До того полярник отримував за курсом десь $700 на місяць. Може, в Києві це й зарплата, але теж не найвища, але ми ж говоримо про роботу в полярну ніч, про рік ізоляції від світу. Все одно з науковцями проблем не було, а от знайти за такі гроші гарного дизеліста або хорошого механіка — це реальний виклик. Проте у вересні 2020 року прем’єр Денис Шмигаль підписав постанову, за якою тепер це приблизно $2 тис. на місяць. Звісно, полярники отримують у гривнях, тобто чистими це 54 тис. грн. Це вже конкурентна зарплата, і ми одразу відчули це під час конкурсу. Проблема з пошуками нормального механіка чи дизеліста відразу відпала.

Як відбирається команда для експедиції?

— Нульовий етап відбору відбувається ще під час подавання письмових анкет. На цій стадії відсіюється рівно половина ­кандидатів. Це дуже хороші люди, романтики, яким хочеться в Антарктиду, але вони просто не мають тих професій, які нам потрібні. Коли ти ­шукаєш дизеліста, механіка, лікаря, а до тебе приходить блогер — ну, ­вибачте, так не працює, на жаль. Лишається приблизно половина людей дійсно заявлених професій. Вони проходять тривалу, складну співбесіду з тими, хто працював на таких же посадах у попередніх експедиціях. Так отримуємо короткий список претендентів. Усі, хто до нього потрапив, проходять медичну комісію, яка насамперед відсіює тих, у кого хронічні захворювання. Станція тривалий час ізольована, далеко не завжди є можливість евакуювати людину, тобто лікар на станції має впоратись з будь-якою проблемою сам в умовах непогано обладнаного, але все ж таки медкабінету. Може, на материку ці хронічні захворювання й не сильно заважають, але якщо вони загостряться на станції, це буде реальна проблема.

Залишається останній етап відбору — психологи. Психологія не є точною наукою, але все ж дозволяє відсіяти хоча б найбільші групи ризику. Психологічні навантаження на зимівлі значно більші за фізичні. Це маленький замкнений колектив, який упродовж майже року не бачить нікого іншого вживу. Це щастя, зараз хоч інтернет є, але все одно ти не бачиш нікого, крім цих 12–14 людей, а ось з ними маєш спілкуватися 24/7. Додамо ще сенсорну депривацію, якщо по простому — за вікном пів року темно. Були випадки, коли люди дуже непогано проходили професійний відбір, але отримували "бан" від психологів, які попереджали про високу імовірність, що людина зірветься.

У травні 2020-го на станції наклав на себе руки кухар. Після цього ви зробили якісь висновки, посилили психологічну підтримку?

— Ми дуже уважно вивчали той випадок, розслідували його. Чоловік, який, на жаль, так сумно пішов із життя, був уже на п’ятій зимівлі. Він до того відзимував чотири рази абсолютно бездоганно, з найкращими рекомендаціями від усіх, з ким був разом. І жодні психологи його не відсіяли. Це те, з чого я почав: психологія не є точною наукою. Так, можна вирахувати потенційного алкоголіка або потенційно конфлікт­ну людину. Але таку ситуацію ти в принципі не можеш передбачити.

Ми докладно розбирали ситуацію й зрозуміли, що міняти в наших підходах особливо нічого. Та історія не про Антарктиду. Це не було пов’язано з умовами експедиції чи з його роботою, тобто так само могло статись і вдома.

Якщо колектив на станції бачить, що з якоюсь людиною щось відбувається, і, як ви кажете, евакуювати її майже неможливо, то що можна зробити в такий ситуації?

— Зараз, коли є нормальний інтернет, у нас є можливість за необхідності організовувати конфіденційні онлайн-консультації у психолога.

І таке вже відбувається?

— Така можливість є, але ж тут ключовий момент — конфіденційність. Щиро кажучи, я не знаю, чи хтось з команди вже скористався цим, і я не маю цього знати. Це повинно залишатись між людиною і психологом. Наша справа була організувати таку можливість.

Ви ніколи не втручаєтесь в конфлікти на станції?

— Така опція є, але конфлікт має бути надто жорстким, щоб керівник зимівлі повідомив про це нам у центр і попросив про допомогу. Поки що в нас такого не було. Узагалі, коли люди повертаються після зимівлі, то вони вкрай рідко байдужі одне до одного. Це або сильна дружба, коли вони щороку збираються, підтримують зв’язок, або, навпаки, навіть не вітаються. Уже й на моїй практиці таке є, що дехто навіть за один стіл тепер не сідає.

Та що важливо: зимівлю вони не зірвали, свою роботу виконали. Але, на жаль, конфлікт із ними тепер лишився на все життя.

Застовпити шматок

Багато експертів пророкують, що в майбутньому Антарктиду ділитимуть. Як ви до цього ставитесь? За яких умов це можливо?

— Це опція, яку треба мати на увазі. І це одна з причин, чому там треба бути присутніми. Звичайно, як науковцю мені б хотілось, щоб назавжди зберігався статус-кво, який є зараз. Зрозуміло, що Договір про Антарктику виник не від хорошого життя. У 1957–1958 роках вже доходило до стрілянини. На щастя, ніхто не загинув, бо стріляли в повітря, але британці звинувачували аргентинців, а ті — британців у тому, що вони поставили станції на чужій суверенній землі.

Тоді свої територіальні претензії на Антарктиду заявили сім країн. Причому на мапі вони мають дуже кумедний вигляд, бо робили так: ставили дві точки на узбережжі й від них проводили прямі до Південного полюса, тобто це такі шматки, схожі на порізаний торт. Але ситуація загострювалась. І в 1959-му великі держави вирішили, що починати третю світову через Антарктиду вони не готові. Отак і виник цей чудовий договір про Антарктику, який демілітаризує її і робить абсолютно спільною територією для всього людства. Він безстроковий, тобто назавжди, хоча там і передбачена опція, що держави можуть його розірвати.

Але є ще інший документ, що діє до 2048 року.

— Це екологічний протокол до договору, підписаний у Мадриді, з терміном дії до 2048 року, який забороняє промисловий видобуток корисних копалин. А от біологічні ресурси видобувати можна, й Україна, до речі, одна з тих країн, яка цим правом активно користується. Минулого року наші рибалки в Антарктиді виловили риби й інших біо­ресурсів у півтора раза більше, ніж у Чорному, Азовському морях, а також у всіх внутрішніх водой­мах України разом.

Коли дія екологічного протоколу закінчиться, усі країни-учасники Договору про Антарктику повинні погодитись подовжити його на наступні 50 років. Не факт, що які-небудь Китай чи Росія не відмовляться від цього. Тоді він автоматично втратить свою силу.

Це означає, що війна за ресурси в Антарктиці можлива, особливо за питну воду?

— Оце окрема історія. Найцінніший, на мою думку, ресурс Антарктиди — це крига, бо це чиста питна вода. Наскільки я можу судити, на воду Мадридський протокол не поширюється. Тому насправді країни вже можуть видобувати її. Людина чи компанія, яка перша створить технологію транспортування айсбергів до берегів Африки або Австралії, заробить міль­ярди.

Спроби це реалізувати були в минулому столітті й продовжуються зараз, але з'ясувалося, що поки ми технологічно до цього не готові. Просто не здатні транспортувати об’єкт, який під час цього дуже сильно міняє свою масу та форму, бо коли його тягнуть, айсберг тане, може розділитись на декілька, може перевертатися тощо.

Але якщо хочете знати, наскільки серйозно над цим зараз працюють, то я наведу лише один приклад. Є така французька компанія Dassault Aviation, яка виготовляє винищувачі Mirage. Іншими словами, це одна з найбагатших і найтехнологічніших авіакосмічних компаній, і вона замовила комп’ютерне моделювання поведінки айсберга під час транспортування. Тобто їх однозначно цікавить ця тема, хоч далі комп’ютерних моделей вони поки що не пішли.

Чи якісь країни вже намагаються застовпити територію Антарктиди?

— Звичайно. Найяскравіший приклад — це Китай. У нього чотири станції, він подав заявку на п’яту, велику, на 120 осіб персоналу. На питання інших країн, що вони там збираються досліджувати, Китай відповідає: "Усе". І жодної конкретики. Тобто зрозуміло, що вони намагаються саме застовпити, обнести стовпчиками Антарктиду.

Якщо країна хоче побудувати станцію, вона подає заявку?

— У принципі, заборонити цього ніхто не може, бо територія належить усім. Але є оцей Мадридський протокол, тобто якщо хочеш, то будуй, але з дотриманням усіх екологічних норм. Звісно, можна нахабно припертись і просто поставити свою станцію, механізму санкцій за це немає. Але тоді з тобою жодна інша антарктична програма не співпрацюватиме, нічий корабель ти не зафрахтуєш. Якщо ж хочеш бути в "клубі", то дотримуйся правил.

Як це відбувається правильно: країна робить оцінку впливу будівництва на довкілля, подає її на розгляд інших країн. Фактично відмовити після цього не можуть. Але якщо є бажання сильно затримати процес, то можна ставити безкінечну низку додаткових питань. От Китай так і стримують. Їм зараз прилетіла купа питань про нову станцію, на які вони поступово відповідають.