Ай, Кочабамбо! Як почалася перша війна за воду у ХХІ столітті і чи є у ній переможці

Клімат у Латинській Америці дуже мінливий залежно від регіону. Тут протікає одна з найбільших річок світу — Амазонка, що формує гігантський водний басейн, з якого живляться "легені планети" — тропічні ліси Амазонії. Але на захід простягається пустельна гориста місцевість, що тягнеться з півночі на південь вздовж континенту. На цьому узгір'ї в Болівії давно живуть люди. Щоб забезпечити себе якісною питною водою, їм потрібно докладати певних зусиль, адже далеко не в кожній місцевості можна просто дійти до джерела та набрати з нього води. Водночас у Болівії за останні 15 років населення збільшилося на 30% і вдвічі за останні 30 років.

Щоб якісно забезпечити водою, в деяких регіонах країни необхідно зводити інженерну інфраструктуру. Це помпи, які качають воду зі свердловин, греблі, що утворюють водосховища, водопроводи, які переганяють воду з інших провінцій. Все це вимагає серйозної організації та, звичайно, грошей.

У попередніх статтях циклу "Війни за воду" ми розглядали проблеми вододілу між різними державами, адміністративними одиницями чи племенами. Суть проблеми зазвичай у тому, що водойми, які є основним джерелом води мільйонів жителів регіону, контролюють інші (зовнішні) адміністративні суб'єкти.

У Нігерії сучасні реалії, зокрема досягнення медицини, наклалися на традиційний середньовічний устрій, що вилилося в разючі темпи зростання населення. Та й загалом невідповідність сучасних реалій традиційному життєвому ладу тією чи іншою мірою проходила через усі раніше описані конфлікти.

Природа проблем у Болівійській провінції Кочабамба інша. Тут немає протистояння між різними племенами (як у Нігерії), немає конфлікту між державами, який може загрожувати всьому людству (як в Індостані) або підірвати регіональну безпеку (як у Ферганській долині). Однак філософія цього конфлікту може торкнутися кожного жителя планети Земля, оскільки проблеми, що спричинили водну кризу в багатому запасами нафти регіоні, стосуються саме сучасного світу і є основною проблемою "цивілізації золотого мільярда".

Перша в XXI столітті війна за воду вибухнула приблизно 20 років тому, і в її основі лежить класичний конфлікт між правими й лівими ідеями. По суті, він розпочався ще у XX столітті та тривав 5 років. А його наслідки є корисною інформацією для роздумів для всієї світової спільноти.

Все почалося з економічної кризи, яку пережила Болівія після повалення диктатури в 1982 році. Щоб подолати її наслідки, уряд звернувся за кредитом до Світового банку, а умовою отримання грошей стала максимальна лібералізація економіки. Це означало тотальну приватизацію, зокрема й водної інфраструктури.

У департаменті Кочабамби технічна інфраструктура істотно відставала від потреб населення (кількість домогосподарств протягом 1976-2001 рр. зросла майже втричі). Як наслідок, для 40% населення стала недоступною питна вода з крана — і вони мали купувати чисту воду в перекупників, які привозили її цистернами з інших регіонів, але продавали вдесятеро дорожче.

Зрештою, уряд прийняв рішення передати водні ресурси в концесію. Умови були настільки складними, що в конкурсі взяла участь лише одна компанія, яка мала побудувати дамбу в обмін на гарантований прибуток у розмірі 15% від обороту.

В результаті, щоб забезпечити компанію гарантованим прибутком, влада почала приймати закони, які заганяли людей у монополію. Зокрема, запровадили платне ліцензування на відбір будь-якої води. Заборонили навіть збирати дощову воду!

Водночас компанія-постачальник, користуючись монопольним становищем, підняла ціни на воду на 35%. Для більшості жителів Кочабамби такі тарифи означали, що за користування водою вони мали віддавати 20% свого місячного доходу.

Так для більшості населення департаменту питна вода стала важкодоступною розкішшю. Це призвело до протестів, які розтягнулися на кілька місяців та супроводжувалися зіткненнями з поліцією та жертвами серед протестувальників. Результатом стало припинення концесії.

Саме ці події ЗМІ та багато експертів назвали першою війною за воду у XXI столітті.

Проте крапку не поставили: процедура націоналізації інфраструктури затяглася, що призвело до нової хвилі протестів у 2005 році. Спалахнула так звана Друга війна за воду в Кочабамбі. Масові акції цього разу охопили всю країну — на тлі загального невдоволення станом справ у країні. Отже, водні протести в Кочабамбі стали лише гілкою всенародного невдоволення.

Результатом стала зміна влади в країні, причому президентом вперше обрали представника корінного населення Болівії. Уряд націоналізував нафто- та газовидобуток, а також водні ресурси країни.

Здавалося, всі конфлікти мали б завершитися, проте тут виявилася друга сторона медалі. На зміну агресивному ринку з його нестримним прагненням отримати максимальний прибуток за всяку ціну, прийшла бюрократія. Державні та муніципальні структури виявилися досить неповороткими. Через брак коштів будівництво водної інфраструктури затягувалося, а населення продовжувало зростати досить високими темпами. І коли у 2016-2017 роках на країну насунулася чергова посуха (що є звичним явищем у регіоні, проте цього разу вчені відзначили її особливу силу — як наслідок танення льодовиків в Андах – 40% від початку століття), виникла реальна загроза масової загибелі населення Болівії від спраги. Близько 3 млн людей залишилися без доступу до питної води. Тільки в режимі надзвичайної ситуації та за допомогою інших країн владі Болівії вдалося уникнути жахливого сценарію.

Станом на 2020 рік доступу до чистої води не мали 14% мешканців Болівії (5% городян та 22% мешканців сіл). Хоча їх кількість з 2005 року зменшилася, все ж таки слід констатувати факт, що будівництво інфраструктури "не встигає" за темпами зростання населення та негативними змінами клімату.

Наразі уряд Болівії будує плани щодо зведення в Кочабамбі масштабних водопроводів для перекачування води з інших, забезпеченіших цим ресурсом провінцій. А поки що більшість населення провінції продовжує споживати воду з цистерн, яку спритні торговці привозять вантажівками з інших провінцій і продають значно дорожче за ринкову вартість.

Так, на прикладі окремо взятого регіону ми можемо спостерігати, яку небезпеку можуть викликати крайності будь-якого підходу до основ розподілу ресурсів у сучасній цивілізації.

Болівійське суспільство практично викорінювало середньовічні засади (невелика частина індіанського населення лише додає культурний колорит та сприяє туристичній привабливості регіону). Жодна зовнішня країна не загрожує перекриттям води або іншим зловживанням водними ресурсами. Натомість у Кочабамбі ми спостерігаємо традиційний конфлікт сучасності – між багатими та бідними.

Питання про те, як гармонізувати темпи приросту населення, що постійно зростають, з обмеженістю природних ресурсів і темпами науково-технічного прогресу. Адже в регіоні одночасно зменшується кількість водних ресурсів та зростає їхнє споживання. Водночас державні служби нездатні досить швидко та якісно нарощувати водну інфраструктуру. Це могли б зробити потужні транснаціональні корпорації, однак за послуги вони вимагають високу ціну. Болівійське суспільство, ухваливши у 2009 році поправки до конституції, які проголосили право на вільний доступ до води, остаточно відкинули цей варіант на даному етапі історичного розвитку.

Історичний досвід вказує нам, що приватне господарювання завжди ефективніше за державне (українці заплатили ціну в мільйони життів за цей експеримент). Проте приватне господарювання теж має свої недоліки. Ті, хто з певних причин не витримує темпу, який задає вільний ринок, опиняються за бортом, позбавляючись благ цивілізації. У Кочабамбі це були люди, які не змогли сплачувати за водні тарифи 2000-го року. Проте обравши шлях рівного доступу до ресурсів, тобто державного господарювання, населення департаменту отримало парадоксальний результат. Значна частина жителів регіону все одно переплачує за воду, проте кошти осідають у кишенях перекупників без жодних перспектив на їхнє подальше вливання в інфраструктуру регіону — тобто вилітають у трубу.

Ймовірно, регіону треба відійти від крайнощів та знайти золоту середину. Якщо болівійці знайдуть спосіб розв'язати свої проблеми, вони стануть прикладом для всього світу. Якщо ні – то не факт, що вони переживуть наступну потужну посуху. А тим часом дорогами Болівії мчать автоцистерни, заповнені питною водою.

Важливо

Імперія води: як контроль над річками дарує Китаю необмежену владу