Битва за Антарктиду. Чому вчені вважають, що на білому континенті може нагрянути Апокаліпсис

У червні минулого року Journal of the Royal Society of New Zealand опублікував роботу вчених з університету Отаго, яка доводить, що корінні мешканці Нової Зеландії, маорі, відкрили Антарктиду щонайменше за тисячу років до приходу туди європейців на початку ХІХ ст. Заради такого сенсаційного висновку новозеландські дослідники вивчили усні перекази аборигенів, а також всілякі документи і звіти, оприлюднені різними організаціями, які не мають спільних академічних або комерційних каналів. Виявляється, полінезійський вождь Хуей Те Рангіор разом із командою плавав до вод Антарктики ще у VII столітті і, можливо, був першою людиною, яка ступила на Білий континент.

Відкриття може здатися етнографічною забавою, додатковою деталлю в експозиції музею. Однак найкраще воно вписується у відому формулу: "Історія — це політика, перекинута в минуле". Як заявили вчені, "ми створюємо платформу, на якій можна буде вести набагато ширші розмови про відносини Нової Зеландії з Антарктидою". Чому? Тому що битва за Антарктиду — це те, що доведеться пережити людству в не надто віддаленому майбутньому. І в кожної з декількох десятків країн має знайтися для цього свій casus belli — привід до війни.

Лаври першовідкривачів: хто ж першим знайшов Антарктиду

Легенда про Ельдорадо навколо Південного полюса спокушала європейців, починаючи із сера Френсіса Дрейка. Першого дня 1739 року на похмурий, затягнутий туманами і скутий кригою берег — те, що згодом назвуть островом Буве, — поглядав французький капітан де Лозьє. Тоді він повернувся додому з описом величних айсбергів і чорно-білих пінгвінів, схожих на "великих качок, але з плавниками замість крил".

Майже за три десятиліття, у серпні 1769 року, Джеймс Кук на барці "Індевор" покинув Англію із секретним наказом зайнятися пошуками таємничого Південного континенту та відшукати його раніше за французьких мореплавців. Молочних рік і кисельних берегів він не знайшов. Якщо Південний континент й існував, то він, як довелося констатувати Кукові після своєї навколосвітньої подорожі, лежав у суворих краях за 40-ю паралеллю. Але Кук не вгамувався. Трохи згодом він здійснив ще одну експедицію. 30 січня 1774 року він досяг точки 71°10’, в 300 милях за Антарктичним колом. Льоди змусили його повернути назад.

Майже півстоліття минуло, перш ніж британський офіцер Едвард Брансфілд на початку 1820 року з торгового корабля "Вільямс" побачив південний край Землі Грема і висадився на берег. Лондон вважає саме цей факт відкриттям Антарктиди. Тоді як у Росії вважають, що трьома днями раніше, приблизно за півтори тисячі миль на схід від "Вільямса", подібний крок здійснив російський морський офіцер Фаддей Белінсгаузен. Він помітив щось, що нагадувало покритий льодом антарктичний мис, але не був певен, що побачив сушу. Неважко уявити, як ці розбіжності можуть використати в майбутніх суперечках про права на Антарктиду.

Історія перегонів до Південного полюса Роберта Скотта та Руаля Амундсена обросла легендами так, що сама майже перетворилася на легенду. Норвежець, поставивши на собак (як на те, чим можна їхати і що можна їсти) виграв, діставшись до заповітної мети 14 грудня 1911 року. Британець, який вирішив іти на поні, програв. Досягши полюса місяцем пізніше за суперника, він разом із членами своєї експедиції загинув зворотною дорогою від голоду, холоду та фізичного виснаження. У норвезькому фільмі "Амундсен" лорд Джордж Керзон на бенкеті на честь видатного норвезького полярника, який дали в Королівському географічному товаристві в Лондоні, виголосив тост за справжніх героїв експедиції Амундсена — собак (приблизно так описав цей епізод Амундсен у своїх скандальних мемуарах "Моє життя як дослідника").

Цю драму часто сприймають як суміш романтики та марнославства. Хоча тригером для неї стали причини цілком економічні. У 1908 році Великобританія висунула перші територіальні претензії, які пізніше, вже після загибелі Скотта, оформили відповідним королівським указом. Роль загиблого дослідника в цьому була досить помітною. Саме Скотт незадовго до своєї експедиції до Південного полюса стверджував, що в Антарктиді приховані нечувані запаси вугілля. І він не помилявся.

"Усе золото світу", Гітлер і Берд

За сучасними оцінками, у надрах Антарктиди міститься 150 млрд тонн вугілля. Геологічна служба США стверджує, що тутешні нафтові родовища перевершують ті, що зберігаються в "коморах" Саудівської Аравії, і сягають 7 млрд тонн. Газу теж надміру — понад 4 трлн куб м. Урану більше, ніж у Конго. Є поклади мідної руди, нікелю, молібдену, слюди, свинцю, графіту, цинку, алмазів і золота. Але, можливо, найголовніший ресурс в епоху зміни клімату на Землі — прісна вода. Тут зосереджено понад 80% її загальносвітових запасів.

Ці багатства настільки приголомшують уяву, що навколо них плетуться візерунки усіляких міфів. Мабуть, найвідоміший, який проходить за відомством конспірології, — про "Швабенленд", "землю обітовану", створену на Білому континенті за наказом і для потреб Адольфа Гітлера. У січні 1939 року фюрер відправив в Антарктиду експедицію, яка розпочала дослідження в районі Землі Королеви Мод. Але цим скромним науковим внеском, вважають прихильники теорій змови, справа не закінчилася. Нацисти, вважають вони, обладнали тут мережу підлідних бункерів і навіть проводили експерименти з виробництва літальних апаратів. Один з апокрифів свідчить, що в жовтні 1944 року головнокомандувач ВМФ Третього рейху грос-адмірал Карл Деніц, виступаючи перед кадетами військово-морського училища в Лабе, заявив: "Німецький підводний флот пишається тим, що далеко, на краю землі, він побудував для фюрера та Вітчизни справжній земний рай, неприступну фортецю". Загадковий "Швабенленд" — у межах цієї теорії, яка відгонить міфом про Вальгаллу, — і став притулком для фюрера. Він не застрелився, а благополучно помер там у 1971 році (за іншою версією, Гітлер курсував між Антарктидою, Колумбією та Аргентиною). І так, звісно, про це знали секретні служби двох супердержав — СРСР і США.

Про такий паралельний світ заговорили після того, як американська експедиція 1946 року Highjump ("Високий стрибок") під керівництвом адмірала Річарда Берда, до складу якої увійшли 13 військових кораблів і понад 4 тис. осіб, з яких лише кілька десятків справді були вченими, закінчилася без особливого тріумфу. Мета її полягала в тому, щоб навчити військовослужбовців і випробувати матеріали в умовах екстремального холоду для можливої війни в Антарктиці. На це давалося вісім місяців, але все закінчилося майже вдвічі швидше і з втратою трьох людей. А коли Берд повернувся додому, було поширено інформацію, що американців атакували якісь невідомі літальні апарати на кшталт літальних тарілок. Їм довелося відступити, хоча момент, щоб зробити Антарктиду своєю, був для цього, що називається, слушним.

Важливо

Імперія води: як контроль над річками дарує Китаю необмежену владу

Були заяви і про те, що успіху справи завадив СРСР. Відповідну заяву зробив Джордж Кеннан, якого Los Angeles Times пізніше називала "архітектором Холодної війни". Кеннан закликав до "швидшої організації відсічі непомірно підвищеним амбіціям Совєтів, які після успішного закінчення війни з Німеччиною та Японією поспішають скористатися своїми військовими та політичними перемогами для насадження шкідливих ідей комунізму не лише у Східній Європі та Китаї!"

Завіса секретності над операцією "Високий стрибок" існує й досі. Але підґрунтя всіх конфліктів навколо Білого континенту — все ж не "високотехнологічні" нацисти, які вижили, а його багатства.

Договір про Антарктику. Коли почнуть ділити ресурси Антарктиди

Потрібно було пережити кілька сутичок у цих суворих місцях (наприклад, аргентинців із британцями в 1952 році, за якою почалися судові позови), щоб стало зрозуміло: правове врегулювання тут — нагальна потреба. У грудні 1959-го у Вашингтоні уклали Договір про Антарктику, що набув чинності у 1961 році після того, як його підписали 12 держав, які протягом Міжнародного геофізичного року (МГР) 1957-1958 діяли в Антарктиці: Аргентина, Австралія, Бельгія, Чилі, Франція, Японія, Нова Зеландія, Норвегія, Південна Африка, Радянський Союз, Велика Британія та США. Ці країни створили 55 антарктичних станцій.

За останніми даними, до договору приєдналися 54 держави. 29 із них, включно з усіма первісними підписантами, мають право голосу. Україна, яка має в Антарктиді станцію "Академік Вернадський", — серед них.

Сам договір не заперечував і не підтримував національні претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці, але він забороняв усім сторонам створювати військові бази, проводити військові маневри, випробовувати будь-яку зброю (включно з ядерною) або утилізувати радіоактивні відходи в цьому районі. Він заохочував свободу наукових досліджень та обмін науковою інформацією та персоналом в Антарктиці. У 1991 році на додаток до договору підписали Мадридський протокол, який набув чинності в 1998 році. Угода, що забезпечує комплексний захист навколишнього середовища Антарктики та залежних і пов’язаних екосистем, забороняла розвідку корисних копалин і нафти на 50 років і враховувала правила щодо захисту навколишнього середовища Антарктики.

Головна ахіллесова п’ята протоколу — термін, після якого все в Антарктиді може змінитися. Цей час настане в 2048 році. Усі країни-учасники до нього готуються, і навряд чи тут обійдеться без бою. Принаймні дипломатичного. Способи для того, щоб після закінчення зазначеного терміну пред’явити свої права на частину антарктичних делікатесів, обираються різні.

Народитися в Антарктиді. Соціальні експерименти на Білому континенті

"Страхувальна лонжа" історії не в усіх така довга, як у новозеландських маорі. Або ж бодай як у Росії та Великої Британії. Тому часом доводиться вмикати інші механізми, щоб довести "право первородства". Можливо, найкращий рецепт вигадали в Аргентині — саме тоді, коли після смерті Хуана Перона в країні правила військова диктатура.

Наприкінці 1977-го громадянка цієї країни, яка перебувала на сьомому місяці вагітності, була доставлена літаком на антарктичну базу Есперанса, де 7 січня наступного року на світ з’явилося немовля на ім’я Еміліо Маркос Пальма, яке відразу стало героєм у себе на батьківщині. Йому, звісно, одразу ж надали аргентинське громадянство, а самого вписали в Книгу рекордів Гіннесса як першу людину в історії, яка народилася на цьому континенті (хоча до нього вже була норвежка Сольвейг Якобсен, вона з’явилася на світ у 1913 році на острові Південна Георгія, проте цю територію, на якій спочиває прах полярного дослідника сера Ернеста Шеклтона, не завжди додають до складу Антарктики).

Важливо

Уперше за 20 років: український криголам вирушив у наукову експедицію вивчати Антарктиду (відео)

Еміліо став козирем для майбутніх переговорів щодо приналежності того сектора Білого континенту, на який продовжує претендувати Буенос-Айрес.

Еміліо Маркос був не останнім аргентинцем, народженим на Есперансі, оскільки сама програма, запущена тодішнім урядом, виходила за межі цього поодинокого випадку. Під час правління хунти на базу доставили з десяток сімей — з тією ж біблійною метою: "Плодіться і розмножуйтеся". І вони також не підкачали. Більш того, досвід Аргентини підштовхнув на подібні дії Сантьяго, очевидного конкурента Буенос-Айреса в цьому сегменті Антарктиди.

Чилійці організували в 1984 році народження Хуана Пабло Камочо на своїй базі Фрей Монтальва на Південних Шетландських островах Антарктиди. Цивільне поселення пізніше назвали Вілья-лас-Естрельяс. Симон Ромеро, репортер The New York Times, який побував там, описав у січні 2016-го такі "пам’ятки", як школу, спортивні споруди та цвинтар. Він зазначав: "Менше 200 осіб живуть на цьому форпості, заснованому в 1984 році під час диктатури генерала Августо Піночета, коли Чилі прагнула підтримати свої територіальні претензії в Антарктиді. З того часу це крихітне селище опинилося в центрі одного з найчудовіших експериментів Антарктиди: піддавати цілі сім’ї ізоляції та екстремальним умовам у спробі досягти подоби нормального життя на дні планети".

Вдався експеримент чи ні, але контекст найбільше змушує думати про його правові аспекти.

Фактор 2048. Битва за ресурси та кліматична міграція в Антарктиду

Сьогодні держави, що бажають відкусити якомога більше від ласого снігового пирога, як спринтери, застигли на низькому старті. Ніхто не сприймає 2048 рік як щось нескінченно віддалене. Навпаки, всі обґрунтовано вважають, що битва вже розпочалася. І виграє той, хто не відставатиме від вимог часу.

У серпні 2011 року Австралійський інститут міжнародної політики Лоуі опублікував документ під назвою "Антарктика: оцінка та захист національних інтересів Австралії", у якому закликав Канберру почати готуватися до розмови про 2048 рік. Зрештою, Австралія — гравець із найбільшою часткою в Антарктиді, що вимагає 42% континенту. Його претензії на континентальний шельф в Антарктиці дорівнюють розміру всього Північного Льодовитого океану.

"Здається неминучим, що питання про мінеральні ресурси буде знову порушене в 2048 році, — йдеться у документі. — Це, ймовірно, спричинить відродження попередніх аргументів Індії та Малайзії про те, що Антарктика має бути збережена як загальна спадщина людства, а її ресурси мають бути розподілені на справедливій основі. Тому для Австралії було б розумним розпочати дипломатичні консультації з іншими державами-заявниками, щоб розробити єдину позицію у відповідь на очікуваний тиск у майбутньому з метою відмови від претензій".

Подібні погляди — не щось виняткове. Усі розуміють, що Договір про Антарктику — це не більше, ніж "відтермінування вироку". У нього, як написав журналіст Бі-бі-сі Меттью Теллер, який побував на Білому континенті, "немає зубів. Зіштовхнувшись з підвищеною конкуренцією за надлишок природних ресурсів, і непередбаченими можливостями збору розвідданих, усе, що він може робити — як мій пінгвін — це скрикувати і чалапати по снігу".

Головне питання не в тому, чи буде навала на Антарктиду в 2048-му, а в тому, чи можна знайти алгоритм, який спрямував би її в цивілізоване русло. Доаа Абдель-Мотаал, експертка з питань навколишнього середовища, яка подорожувала Арктикою та Антарктикою, у своїй книзі "Битва за сьомий континент" (2016) стверджує, що такі фактори, як глобальне озброєння, зростання кількості кліматичних біженців, якому світ ось-ось стане свідком, і дедалі критичніші пошуки енергоресурсів зроблять Антарктиду й Антарктику загалом дуже затребуваною ціллю. Суворий клімат незабаром припинить бути "охоронною грамотою" для цього краю (саме він, а не Договір, вважає вона, захищав Білий континент від масового вторгнення).

Чи є якась хороша новина? Є. Її назва — Шпіцберген. Саме модель, якою керується цей норвезький арктичний форпост, вважає Абдель-Мотаал, варто взяти за основу правового врегулювання.

"Встановлюючи суверенітет без виняткового володіння економічними ресурсами, ця модель створила новий підхід до територіального управління, — пише вона. — Це могло б вирішити багато проблем Антарктики, даючи територіальним претендентам реалізувати свої претензії, водночас дозволивши решті міжнародної спільноти поділити блага багатств континенту".

Важливо

Індія та Пакистан, всі проти всіх: чому в ХХІ столітті важливо бути вище за течією

Формула Абдель-Мотаал, яка говорить, що "політикам необхідно почати активно додавати Антарктику в рівняння кліматичних біженців", трохи лякає. Особливо, якщо згадати, що деякі норвезькі політики вже намагалися зав’язати розмову про житло для біженців на Шпіцбергені, хоч і безуспішно. Тим не менш, Абдель-Мотаал вважає, що міграція в Антарктиду — це те, що варто розглянути з усією серйозністю.

"Хоча ця ідея може здатися нелюдською, можливо, навіть політично некоректною через несприятливі умови на континенті, це зміниться, — пише вона. — Суворість клімату Антарктики можна подолати так само, як і в Гренландії, і навіть ця суворість може здатися не такою вже й поганою порівняно з альтернативами, які мають біженці".

Подібні перспективи віддають сюрреалізмом. 2048 рік. Війни немає. Натомість є два потоки, що йдуть назустріч одне одному. В Антарктиду — кораблі з біженцями. Звідти — судна, які буксирують айсберги до посушливих берегів.

Про ідею такого транспортування вперше заговорили майже двісті років тому. Але всерйоз за неї взялися в 1970-1980 роках два французькі вчені Поль-Еміль Віктор і Жорж Мужен за схвалення і підтримки Саудівської Аравії. У 2009-му вони відновили свої роботи з використанням комп’ютерного моделювання. За їхніми розрахунками, айсберг вагою 7 млн т можна доставити від берегів Ньюфаундленду до Канарських островів за 141 день, і це зможе цілий рік напувати цілющою вологою 35 тис. осіб. Незрозуміло, чому ніхто в Голлівуді досі не зняв на цю тему нову антиутопію з елементами трилера. Він би міг нарешті стати пророком.