У темному бункері. Куди приведе нас параноя Путіна

Протягом трьох тижнів жорстокої війни Росії в Україні справи йдуть очевидно не за кремлівським планом. За винятком Херсона та Мелітополя, російські військові не захопили жодного великого українського міста. Просування Росії на Київ уповільнюється через збої в логістиці та проблеми з поповненням запасів, а велика кількість втрат позначається на моральному дусі російських військ.

Зі свого боку військово-повітряні сили Росії не змогли встановити панування в повітрі над Україною, що є шоковою помилкою, яка залишає російські сухопутні війська вразливими до повітряних атак і підриває здатність Росії вести повітряну розвідку та бомбардувати українські сили. До того ж Москва очевидно програє глобальну інформаційну війну, оскільки образи героїчних бійців українського опору та зневірених українських біженців підживлюють симпатію до України по всьому світу.

Фокус переклав новий текст Дмитра Альперовича, присвячений президенту РФ Володимиру Путіну, його параної та його нещодавнім політичним рішенням.

Коли довкола одні вороги. Параноя Путіна, як провідник ескалації

Мало хто очікував, що вторгнення розвиватиметься так — навіть його архітектори в Москві. Минулого тижня українські військові знайшли документи тактичного підрозділу Чорноморського флоту Росії, з яких випливає, що Москва мала намір досягти своїх військових цілей протягом 12 днів, тобто до 6 березня. Якщо ці плани справжні (а дані свідчать саме про це), то можна з упевненістю сказати, що заплановане вторгнення Росії провалилося.

Невдачі Москви пояснюються кількома чинниками. Російські лідери переоцінили можливості своїх збройних сил, на які вплинули розгул корупції та безгосподарність, і недооцінили майстерність та відданість українських військових, а також готовність українського цивільного населення боротися, захищаючи свою країну. Ймовірно, вони припускали, що президентові України Володимиру Зеленському, популярність якого напередодні вторгнення падала, буде важко знайти підтримку у воєнний час і багато українців вітатимуть російські війська як визволителів. Усі ці припущення виявилися помилковими, що посилило тактичні помилки російських військових і посилило український спротив.

Проте, за словами моїх джерел, близьких до Міністерства оборони Росії, головною причиною провалу вторгнення Росії в Україну є те, що президент Росії Володимир Путін, схоже, до останнього моменту приховував свої воєнні плани навіть від своїх найближчих радників. Будучи і без того надзвичайно параноїдальним лідером, Путін був настільки одержимий прагненням зберегти свої наміри в таємниці, що тримав багатьох військових чиновників і членів своєї Ради національної безпеки у невіданні щодо термінів і масштабів вторгнення. (Доповідь одного добре обізнаного російського журналіста малює схожу картину секретності Путіна напередодні вторгнення). Воєнні кампанії без чіткої мети важко планувати і тепер чиновники російської системи національної безпеки грають у квача.

На жаль, ті ж якості, які змусили Путіна приховувати свої бойові плани від найвищого керівництва свого кабінету, роблять його схильним до ескалації конфлікту, що не йде за його сценарієм. Змушуючи Путіна відступити, Сполучені Штати та їхні союзники входять на незвідану територію. Якщо Росія почне кібератаки проти критичної інфраструктури США, подальші економічні санкції і навіть кіберудари у відповідь можуть виявитися необхідними. Але Вашингтон не повинен забувати, що Росією править параноїк, який усе більше ізолюється від світу й уже здійснив низку дорогих прорахунків.

Страх зради й ізоляція. Причини параної Путіна

У тижні, що передували вторгненню, західні ЗМІ глузували з фото соціально дистанційованих зустрічей Путіна із західними лідерами та дипломатами, а також з його власними високопосадовцями, на яких російський лідер сидить на самоті за далеким кінцем комічно довгих столів, щоб не заразитися вірусом COVID-19. Однак за всієї своєї здається абсурдності, ці зображення точно відображали політичну позицію Путіна в Кремлі: страх зради, скептичне ставлення до своїх співрозмовників та ізоляція навіть від найнадійніших союзників і радників.

Путін завжди був обережним і недовірливим. Будучи вихідцем із спецслужб, а точніше з конспірологічного відділу контррозвідки КДБ, він уже давно бачить за кожним кутом прихованих ворогів і зрадників. Січневі та лютневі спроби Вашингтона утримати Путіна від вторгнення в Україну могли посилити його вроджену параною. У той час, як російські війська накопичувалися на кордоні України, американська розвідка провела неймовірно успішну кампанію впливу, розкривши деталі воєнних планів Росії та публічно викривши дезінформацію, яку Кремль планував використати для створення приводу для вторгнення. Це, напевно, зміцнило підозри Путіна в тому, що деякі члени його оточення працюють на підрив його авторитету, вплинувши на його рішення приховати найважливішу інформацію про свої плани щодо України від військових і співробітників національної безпеки, які найбільше її потребували.

Крайня прихованість Путіна пояснює деякі з найзагадковіших аспектів війни.

Наприклад, через це російська влада виявилася не готовою до хвилі економічних санкцій, що послідували за вторгненням. У день, коли перші російські війська перетнули кордон України, центральний банк Росії все ще тримав більше половини своїх активів на зарубіжних рахунках, де їх можна було легко заморозити. Це стало серйозним стратегічним упущенням, яке спантеличило іноземних спостерігачів і зробило російську економіку набагато вразливішою для західних санкцій. Якби російська економічна влада знала, що Кремль збирається розпочати повномасштабне вторгнення, вони, безперечно, зробили б більше для захисту російських активів від економічної відплати.

За винятком порушеного доступу до супутникового зв'язку в Україні в перший день війни, не було ані руйнівних атак на енергосистему чи військову інфраструктуру України, ані великих атак шкідливих програм. У сукупності ці факти говорять про те, що або більша частина складного та добре фінансованого російського кіберкорпусу не була присвячена деталі вторгнення, або Путін був настільки впевнений у своїй швидкій перемозі за допомогою звичайних військових засобів, що не потрудився додати в свою кампанію масштабні кібероперації.

Також можливо, що Кремль прагнув зберегти переважну більшість цифрової інфраструктури України напередодні встановлення контролю над країною, або, розпочавши вторгнення, він очікував, що зможе досягти своїх цілей традиційними воєнними засобами. Зрештою, легше вивести з ладу комп'ютерну мережу, підірвавши будівлю, в якій знаходяться сервери, ніж здійснити складну кібератаку.

Нічого втрачати. Чим може відповісти Росія на санкції Заходу

Ізоляція і параноя Путіна не лише пояснюють, чому Росія не демонструє високих результатів на полі бою; вони також говорять про те, що російський лідер може віддати перевагу ескалації конфлікту замість того, щоб закінчити його шляхом переговорів — навіть у той час, коли процес врегулювання набирає обертів. Майже 70-річний російський лідер розглядав війну як можливість поновити домінування Росії на світовій арені. Тепер, коли війна призвела до зворотного результату, він як ніколи відчайдушно прагне рішучої перемоги. Тому, намагаючись покарати і стримати Росію, Сполучені Штати та їхні союзники мають бути обережними, щоб не розпалити ескалацію за принципом "око за око", яка в найгіршому разі може призвести до гарячої війни між найбільшими ядерними державами світу.

У відповідь на агресію Росії Сполучені Штати та їхні союзники запровадили один із найжорсткіших пакетів санкцій, будь-коли застосованих проти європейської країни. Хоча ці санкції виправдані обурливим характером дій Москви, вони позбавлені ризиків. Один з основних ризиків полягає в тому, що Росія, опинившись у воєнному безвиході, може вжити відповідних економічних заходів проти Заходу.

Наприклад, Росія може агресивно обмежити експорт ключових товарів у західні країни — зерна, титану, паладію, алюмінію, нікелю, деревини, нафти та газу, як вона вже зробила з експортом добрив. Оскільки Росія є життєво важливим постачальником багатьох цих ресурсів і найбільшим світовим експортером сільськогосподарських добрив, такі обмеження можуть викликати ударну хвилю по всій світовій економіці, дестабілізуючи економічні системи західних країн і схиляючи населення на користь більш агресивного підходу до завершення конфлікту.

Існує також ризик, що, відчувши себе загнаною в кут, Росія здійснить кібератаки проти цілей у США та Європі.

Те, що Москва досі мало використовувала свої кіберможливості, не означає, що вона не робитиме цього надалі. Зіткнувшись з практично повною дипломатичною ізоляцією і можливістю економічного краху, Росія спробує використати свій кіберарсенал, щоб змусити західні країни послабити санкції. Такі кібератаки можуть набувати різних форм. Наприклад, Москва здатна зірвати операції американських банків і фінансових установ, посіявши паніку серед американських інвесторів. Або вона може атакувати постачальників критично важливої інфраструктури, наприклад, європейські електроенергетичні компанії, викликаючи перебої у подаванні електрики чи енергії, щоб розсварити союзників із НАТО.

У цій точці конфлікту західні країни увійдуть до незвіданих вод. Президент США Джо Байден заявив, що його адміністрація не ініціюватиме кібероперації проти Росії, якщо Москва не націлюватиметься на американські компанії або критично важливу інфраструктуру. Однак наприкінці лютого генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що велика кібератака на одну з країн НАТО може привести в дію статтю 5 установчого договору альянсу, яка зобов'язує всіх його членів розглядати напад на одного з них як напад на всіх. Поки не зовсім зрозуміло, що застосування статті 5 у кіберсфері — можливо, країни НАТО просто розгорнуть оборонні групи кібербезпеки для відновлення та очищення заражених мереж, — існує ризик, що кібервідплата може призвести до фізичної ескалації.

Навіть без офіційного застосування статті 5 НАТО у США та їхніх союзників може не залишитися іншого вибору, окрім як відповісти на російські кібератаки власними кібератаками, особливо якщо вони вже вичерпають усі можливості економічних санкцій. Неможливо точно сказати, як розвиватиметься така модель кіберударів у відповідь, враховуючи безпрецедентний характер такого роду ескалації. Але вона цілком може вилитися у традиційні воєнні дії, що суттєво підвищить ризик великого збройного конфлікту.

Ці ризики наголошують на необхідності проявляти крайню обережність у процесі вибору реакції на російські кібератаки. Перш ніж кидатися з головою у потенційно небезпечну спіраль кіберескалації, Сполученим Штатам та їхнім союзникам варто спочатку використовувати всі економічні інструменти, що є в їхньому розпорядженні. Наприклад, Сполучені Штати мають запровадити додаткові санкції проти окремих членів російського військового та силового істеблішменту, що викличе внутрішній розкол російського режиму та послабить хватку Путіна. Вашингтон також має продовжувати застосовувати вторинні санкції проти організацій, які ведуть бізнес з особами чи організаціями, які перебувають під санкціями США — наприклад, проти іноземних банків, які ведуть бізнес із російськими олігархами.

Сполучені Штати та їхні союзники мають рацію, накладаючи на Москву важкі санкції за її неправомірне вторгнення в Україну, але вони повинні усвідомлювати ймовірність заходів у відповідь, які можуть незабаром наслідувати з боку Росії. Зрештою, урядам доведеться визнати, що кіберзагрози є продовженням ширших геополітичних викликів та, отже, вимагають дипломатичних рішень. Однак було б сумно і вкрай небезпечно, якби це усвідомлення сталося під загрозою війни між ядерними наддержавами. Щоб уникнути такого небезпечного результату, Сполучені Штати та їхні союзники повинні зробити все можливе, щоб не розкручувати спіраль кіберескалації, яка може вийти за межі цифрової реальності.

Про автора

Дмитро Альперович — співзасновник і голова Silverado Policy Accelerator, а також співзасновник і колишній директор із технологій компанії CrowdStrike, який займається кібербезпекою.