Більше зброї. Якою буде підтримка України союзниками у довгостроковій війні

…Напередодні вторгнення Росії в Україну я сидів на конференції за одним столом із генерал-полковником Олександром Сирським, командувачем сухопутних військ України, в оточенні його помічників із розвідки та планування.

Розчарування його команди буквально витало у повітрі. Багато років вони розповідали своїм союзникам у США та Великій Британії про свої вразливості у боротьбі з Росією, а військова допомога залишалася обмеженою за масштабами. Коли ж вторгнення стало неминучим, військову допомогу відклали, оскільки західні столиці вважали, що вони не мають достатньо часу для навчання українських військових використанню нової зброї.

Фокус переклав новий текст Джека Вотлінга, присвячений підтримці України з боку її союзників у довгостроковій перспективі.

Танки, літаки та ракети. Підтримка України союзниками у довгостроковій війні

Як мінімум із 2019 року українські сухопутні війська звертаються до своїх союзників з одними й тими самими запитами: ППО середньої дальності, протитанкова зброя, контрбатарейні радари, контрснайперські системи, системи боротьби з безпілотниками та зброя для мобілізованих.

Як пояснив мені за кілька днів до початку війни генерал-лейтенант Руслан Хомчак, заступник голови Ради національної безпеки й оборони, Україна хоче вести мобільну оборону, маневруючи, щоб протистояти осям наступу противника, знищуючи російську бронетехніку та завдаючи ударів по російській артилерії з-за меж прямої видимості, а потім нав'язуючи бої на виснаження на пересіченій місцевості.

План українців виявився правильним, але нестача військової допомоги напередодні конфлікту їм дорого коштувала. Росія атакувала за декількома напрямками: великі бронетанкові сили наступали на південь із Білорусі, на південний захід із Бєлгорода, на північний захід із Ростова та на північ із Криму.

Після початку війни Україна не могла безпечно передислокувати свої сили під повітряною загрозою супротивника. У ЗСУ було достатньо протитанкових засобів, щоб стримати супротивника лише по одній осі, і було ухвалено рішення використати їх для захисту Києва.

Їм вдалося відстояти столицю, але вони втратили значні території на півдні та сході. Якщо Україна зможе стримати ще один наступ на Донбасі, то їй доведеться відновлювати свої сили для тривалої боротьби.

Оскільки військова допомога була надана надто пізно, західні столиці надали перевагу зброї, яку можна було негайно використати для стримування наступу Росії. Ця допомога відіграла вирішальну роль у запобіганні захопленню Києва. Проте, тепер, коли основні зусилля Росії перемістилися на Донбас, основні потреби України змінюються.

Міжнародні союзники обіцяють задовольнити ці вимоги, відправляючи танки Т-72, захищені мобільні засоби та нескінченний потік протитанкової зброї, переносних зенітно-ракетних комплексів і протипіхотних боєприпасів. Але оскільки ризик падіння Києва минув, у союзників України є можливість повернути ініціативу, надавши зброю, яка потребує більш тривалого навчання, і тим самим підготувавши Україну до загроз, що йдуть після майбутнього наступу.

Українці готуються до наступу на північ із Маріуполя і на південь з околиць Харкова. На них чекає важкий місяць боїв. Тепер російські частини розуміють, із чим вони зіткнулися. Зменшивши лінії постачання, вони напевно зможуть збільшити концентрацію авіації та артилерії. Їхня мета — оточити українські війська в зоні дій об'єднаних сил на Донбасі. Водночас, українські війська впевнені, що зможуть утриматися, хоч і з великими зусиллями. Українська армія тепер воює лише на одному фронті, де вона має чисельний паритет із російськими військами і де працюють найкращі з найкращих військових. Їм належить нав'язати своїм противникам виснажливі бої на виснаження.

Незалежно від того, чи утримає Україна Донбас до кінця місяця, Росія має ухвалити рішення. Україна не має стимулу погоджуватися на припинення вогню, яке рівносильне тому, щоб дозволити Росії поступово анексувати її територію. Але якщо російський уряд не досягне відчутного успіху, про який можна буде оголосити на параді на честь Дня Перемоги 9 травня, йому доведеться вирішити, чи перебуває він у стані війни. Москва спрямувала в Україну основну частину своїх боєздатних сил. Якщо потрібна передислокація підрозділів, їй доведеться мобілізувати резервістів і провести призов. Це може призвести до серйозних змін у риториці Москви та відкласти поновлення російського наступу мінімум на два місяці, до завершення підготовки й оснащення нових частин.

Українські збройні сили на той час також будуть виснажені. Питання в тому, чи зможе Захід вжити запобіжних заходів, щоб утримати Росію від ескалації літнього наступу, а в іншому випадку — забезпечити оснащення та підготовку українських підрозділів до наступного раунду бойових дій за межами Донбасу. Для цього знадобиться навчання роботі з новою зброєю та відновлення деяких українських підрозділів, а також заміна основного обладнання. Якщо союзники України не почнуть цей процес зараз, вони ризикують знову застрягти на півдорозі між тим, що потрібно Україні, і тим, що її збройні сили встигнуть освоїти.

Бої у повітрі: американські F-16 замість єгипетських МіГ-29?

Українські ВПС чинять доблесний опір, але їх поступово послаблюють та обмежують російські бойові повітряні патрулі, що розширюються, і системи ППО. Якщо Україна не отримає більше літаків, Росія вільно здійснюватиме нальоти вглиб України, завдаючи ударів по її логістичних вузлах і тренувальних базах. Проте заміна МіГ-29 у лавах українських ВПС пов'язана з низкою труднощів. Літаки західної розробки поставлятимуться непомірно повільно не лише через необхідність навчання пілотів, а й через інфраструктуру для технічного обслуговування та підготовки наземного екіпажу.

Ще одна складність полягає в тому, що на більшості сучасних західних літаків встановлено комунікаційне й інше чутливе обладнання, і потрібен час для демонтажу з літаків, призначених для України. Між іншим, це одна з основних перешкод для постачання Україні польських МІГ-29, які Варшава пропонувала на початку конфлікту. На цих літаках встановлено обладнання НАТО (насамперед засоби зв'язку й авіоніка), яке необхідно видалити, щоб запобігти компрометації. Самі ж корпуси літаків є старою і менш потужною моделлю, до того ж сильно зношені.

Проте є альтернативні варіанти. Нещодавно Єгипет закупив 46 найновіших російських літаків МіГ-29М разом із комплектом активних ракет Р-77 із радіолокаційним наведенням, про які неодноразово просила Україна. Єгипет також замовив літаки Су-35, але ті виявилися набагато гіршими за єгипетські Rafales французького збирання. Тому цілком імовірно, що єгипетські ВПС будуть раді заміні МіГ-29М на F-16 американського виробництва. Єгипет уже експлуатує безліч F-16 і має інфраструктуру для розширення їхнього парку.

Немає жодних побоювань, що американські технології будуть скомпрометовані під час передавання Єгипту сучасних F-16. Уряд США висловив готовність експортувати F-16 у Туреччину — незважаючи на наявність на турецькій землі С-400 російського виробництва, — а також на Тайвань.

У перший місяць війни в Україні було недостатньо часу для вивчення таких варіантів. Організація такої складної угоди потребує значної дипломатичної роботи, і мало хто очікував, що Україна витримає перший наступ. Проте тепер, коли конфлікт затягнувся, такі варіанти цілком життєздатні — ба більше, життєво необхідні. МіГ-29М, хоч й ефективно протистоїть ППО, не має достатньої дальності польоту, щоб боротися за панування в повітрі над Донбасом, особливо в умовах розширення російських ППО. Але він забезпечить захист західної України. Тим часом постачання боєприпасів Switchblade-600 має дати українським ЗС інструмент для протидії російських ППО, створюючи можливості для більш агресивних повітряних операцій усієї української авіації.

Оборона на землі: не надсилайте абищо

Хоча безперервне постачання протитанкових, переносних зенітно-ракетних комплексів та інших ракет ППО залишається нагальною необхідністю, українські сухопутні частини неминуче будуть ослаблені інтенсивністю вогневої сили противника, незалежно від низьких навичок та ефективності російських формувань у ближньому бою. Ймовірно, Україна перегляне свій підхід до ведення боїв, перейшовши до маневрених битв із метою знищення російських сил і захоплення ключових точок місцевості замість позиційної міської оборони, яка дозволила б протистояти Росії на початку наступу. Так вимальовуються три основні потреби: засоби ППО, бронетехніка й артилерійські боєприпаси.

Україна має системи ППО, але вони не зможуть забезпечити підтримку наземним силам без наведення на ціль за допомогою радарів. Росія успішно вивела з ладу багато радарів для пошуку, управління вогнем і захоплення цілей широкого радіусу дії, які допомагали зенітним батареям України. Зенітні ракети все ще становлять серйозну загрозу для російських літаків, але вони будуть менш ефективними у забезпеченні захисту мобільних українських сил поблизу російського кордону. Це посилюється тим, що деякі машини підтримки українських систем ППО не можуть використовуватися у своїй мобільній ролі через хронічну нестачу запчастин.

Україна вже кілька років чітко заявляє про необхідність відмовитись від радянської протиповітряної оборони. Принаймні з 2019 року Київ вимагає американсько-норвезьку National Advanced Surface-to-Air Missile System (національну перспективну зенітно-ракетну систему). Ця система середньої дальності менш відома, ніж Patriot, але вона широко використовується, зокрема, забезпечуючи прикриття Білого дому й інших найважливіших об'єктів у Вашингтоні. Саме ця система найкраще підійшла б для спільного використання НАТО.

Європейські члени НАТО самі відчувають недостачу засобів ППО, тому систему навряд чи передадуть у подарунок, але є можливості для її виробництва. Українських військових можна буде навчити роботі із системою за межами України.

Надання Україні тактичних мобільних систем ППО дозволить Україні маневрувати поблизу російського кордону та займати міста, здійснюючи нальоти на російські лінії постачання, як це успішно робилося у 2014 та 2015 роках. Українські сили повинні залишатися мобільними, щоб уникнути обстрілу артилерії із самої Росії. Крім того, мобільним силам необхідний захист, оскільки рухаючись на великій швидкості, такі групи ризикують потрапити в засідку.

Існує великий ризик, що країни НАТО витягнуть зі складів усі зношені бронемашини та почнуть переправляти їх в Україну. Від цього було б мало сенсу.

Це перевантажить матеріально-технічні можливості українських збройних сил, які вже перебувають на межі. Більше того, багато машин цієї категорії вже не виробляються, і тому запчастин для них не вистачатиме. Відповідно, навчання щодо використання цих систем недоцільне. Натомість союзники з НАТО повинні стандартизувати якнайменше типів бронетехніки, які все ще виробляються, і забезпечити достатню кількість таких машин. Конкретні моделі бронетехніки не такі важливі, як надійність та доступність запчастин. Зрештою, українським сухопутним військам потрібна артилерія. Насамперед їм знадобляться боєприпаси для "Градів" та 152-мм гаубиць, які НАТО може взяти зі старих радянських запасів.

Забезпечити Україну більшими обсягами нових типів бронетехніки та деякими точними системами озброєння набагато складніше, ніж просто поставити обладнання. Оскільки навчання військових має проводитися за межами України, швидше за все, потрібно буде навчати насамперед інструкторів. Для української сторони дуже важливо та дуже складно приховати маршрути доставки обладнання, а також місця його зберігання та видавання підрозділам. Точні деталі того, як це можна зробити, краще не обговорювати публічно.

Зауважу, що союзникам України варто розслабитися та не вникати у деталі управління організаційними процесами всередині України. Українські військові продемонстрували свою компетентність у плануванні та здатність реалізовувати ці плани. Міжнародні партнери можуть запропонувати консультації, але не варто оцінювати, що може і не може робити Україна всередині своїх кордонів.

Закрити море протикорабельними крилатими ракетами

Росія блокувала роботу порту Одеси, запускаючи безліч крилатих ракет зі своїх кораблів по цілях на півдні та заході України. Постійна загроза з моря не лише сковує українські сили, але й може стати серйозною проблемою, якщо Росія захопить Донбас, а потім перенесе основні удари на Одесу, замість того, щоб рухатися на північ до Києва. Протидія російському флоту має стати пріоритетним завданням.

Найкращий засіб для цього — постачання протикорабельних крилатих ракет. Великобританія вже заявила про такий намір, хоча система, яку вона збирається надати, ще офіційно не названа. Для використання збройових систем типу Harpoon будуть потрібні ретельні обговорення з українцями щодо ланцюжка ураження та пускової платформи.

Якщо українці здійснять запуск без даних про траєкторію, існує ризик, що ракета може вразити неросійські цілі у Чорному морі. З цієї причини партнери НАТО можуть вирішити, що системи меншої дальності є найкращим варіантом. Незалежно від можливості постачання ракет Harpoon, порівнянна система середньої дальності, здатна працювати в дозвуковому діапазоні, була б ідеальним варіантом для зриву російських військово-морських операцій. Хоча її дальність надто мала, щоб зірвати підкріплення для російських сил у Сирії чи по всьому Чорному морю, вона створить загрозу для російських кораблів біля узбережжя та значно ускладнить будь-яку блокаду Одеси.

Надання військової техніки Україні має бути зумовлене насамперед вирішенням практичних проблем. У доктрині НАТО все більше уваги приділяють глибоким операціям і плануванню кожного наступного бою, щоб забезпечити успіх у найближчій перспективі.

Тактична підготовка українських підрозділів Сполученими Штатами, Великою Британією і Канадою довела свою користь. Але пізні постачання зброї посилили проблеми, з якими Україна зіткнулася у ближньому бою. Готовність України боротися дала час і можливість не лише запобігти подальшому просуванню Росії на Донбасі, а й визначити перебіг битв за його межами.

Почавши діяти сьогодні, союзники України стримають або, принаймні, підготуються до літнього наступу. Якщо ж ця можливість вплинути на наступні раунди бойових дій буде втрачена, а союзники України залишаться зацикленими на ближніх битвах, то НАТО засипле Україну протитанковими керованими ракетами та переносними зенітно-ракетними комплексами, виснаживши власні запаси і не вирішивши спільних проблем, які заважають вести бої. Настав час повернути собі ініціативу.

Про автора

Доктор Джек Вотлінг — науковий співробітник із питань сухопутної війни Королівського інституту об'єднаних збройних сил.