Кінець впливу Росії та шанс для Євразії. Як змінюється пострадянський простір

Зазнаючи невдачі за невдачею в спробах відновити російський імперський вплив на Україну, Москва стрімко зводить нанівець свою роль у всій Євразії, включаючи колишні радянські країни Південного Кавказу та Центральної Азії. Відчувши тендітність російської влади, уряди країн регіону почали створювати на місцях прецеденти, яких давно не допускала постімперська влада Росії.

Із початку "спеціальної військової операції" проти України стурбовані сусіди, такі як Казахстан, демонстративно відкидають Росію. Останні кілька тижнів у Євразії відновилися й конфлікти, які можуть бути провісниками майбутньої нестабільності. Регіональні держави, особливо Китай і Туреччина, відкритіше виступають проти російського впливу. До того ж мобілізація в Росії викликала потік міграції в інші євразійські держави — особливо у Вірменію, Грузію та Казахстан. Це обертає назад давню тенденцію міграції з цих країн у Росію та залишає багатьох простих росіян віч-на-віч із невдоволенням, яке досі відчувається в багатьох постколоніальних суспільствах.

Фокус переклав аналітичний матеріал Джеффрі Макоффа про те, як змінюється вплив РФ на Євразійському просторі через "спецоперацію" проти України.

Ці події — перші ознаки того, що, ймовірно, стане одним із найдовгостроковіших результатів війни: зменшення впливу Росії на всьому просторі пострадянської Євразії та поява більш динамічного, хоч і складнішого регіонального порядку. Іншими словами, цей результат точно протилежний тому, якого Москва сподівалася досягти своїм вторгненням в Україну та фактичною окупацією Білорусі.

Як показує відновлення бойових дій на Південному Кавказі та в Центральній Азії, зниження російського впливу може призвести до відновлення гарячих фаз старих конфліктів, які принесуть нові страждання людям у регіоні. Однак у довгостроковій перспективі це може сприяти появі сильніших і ефективніших держав — особливо якщо Сполучені Штати і їхні європейські союзники зможуть забезпечити ліберальнішу альтернативу зростанню впливу Китаю і Туреччини.

Пострадянський простір: нові конфлікти, старі проблеми

Висвітлення військових невдач і нещодавньої мобілізації в Росії залишило в тіні важливі події в інших регіонах на периферії старої радянської імперії. Відновлення бойових дій між Вірменією та Азербайджаном, а також між Киргизстаном і Таджикистаном свідчить про те, що, спливаючи кров'ю в Україні, Москва втрачає здатність маніпулювати іншими постімперськими конфліктами, якими усіяні її прикордонні території.

Справді, Росія змушена була вивести війська з цих регіонів, щоб поповнити свої втрати в Україні. Це дозволило іншим регіональним державам скористатися проблемами Росії задля досягнення своїх власних цілей у самопроголошеній сфері "особливих інтересів" Москви.

Коли російські війська були вибиті з-під Харкова, почалися бої на кордоні між Вірменією та Азербайджаном — країнами, які з 1980-х років борються за спірний регіон Нагірного Карабаху. Незабаром після цього таджицькі війська почали обстріл Киргизстану, підвищивши ставки в конфлікті, який уже кілька років тліє на їхньому звивистому кордоні. Хоча основний тягар бойових дій несуть місцеві жителі, репутація Росії як регіонального гегемона, здатного підтримувати чи нав'язувати лад на своїй периферії, також постраждала.

Росія відіграла важливу роль у забезпеченні припинення вогню між Вірменією та Азербайджаном, яке поклало край Другій нагірно-карабахській війні наприкінці 2020 року, і направила свої сили як миротворців для моніторингу та реалізації угоди. Примітно, що Москва виступила посередником у припиненні вогню після того, як азербайджанські війська завдали удару за межами Нагірного Карабаху та в самій Вірменії, яка, за твердженням Кремля, перебуває під парасолькою безпеки ОДКБ.

Цього разу, коли Азербайджан відновив наступ, заклики Єревана до підтримки ОДКБ, яку очолює Росія, залишилися без відповіді. Зазнавши невдачі в Україні, Москва в березні вивела з Вірменії близько 800 військовослужбовців, а також численних миротворців.

Порівняно з 2020 роком, зараз Росія обережніше ставиться до провокування напруженості у відносинах із союзником Азербайджану Туреччиною, враховуючи роль Анкари як посередника російської торгівлі й інвестицій в умовах західних санкцій. Якщо Азербайджан дійшов висновку, що він може діяти без урахування думки Росії, то Вірменії залишається усвідомити, що гарантія безпеки, якою вона номінально користується в межах Договору колективної безпеки, має невелику цінність. Водночас Сполучені Штати і Європейський Союз взяли на себе ініціативу щодо проведення переговорів щодо укладання міцної мирної угоди між Баку та Єреваном.

Як і Вірменія, Киргизстан і Таджикистан є членами ОДКБ і вже давно розміщують у себе значні контингенти російських військ. Російська присутність у Центральній Азії була в основному спрямована на боротьбу з поширенням нестабільності, джихадизму, наркоторгівлі й інших міжнародних викликів, водночас допомагаючи стримувати територіальні суперечки, що виникли внаслідок безладного розподілу Ферганської долини між Киргизстаном, Таджикистаном і Узбекистаном. Наприклад, коли у квітні 2021 року загострилися сутички на киргизько-таджицькому кордоні, Росія відіграла в основному конструктивну роль, заохочуючи обидві сторони до дотримання режиму припинення вогню.

Проте киргизько-таджицькі бойові дії відновилися у вересні 2022 року. Внаслідок бойових дій, які велися націоналістично налаштованими політиками з обох боків, загинули понад 100 осіб, а десятки тисяч були змушені тікати. Оскільки президент Таджикистану Емомалі Рахмон — один із небагатьох пострадянських лідерів, які не заперечують щодо вторгнення Росії в Україну, Москва, схоже, схиляється в бік Таджикистану на шкоду своїй ролі посередника. На початку жовтня Киргизстан скасував заплановані навчання ОДКБ на своїй території, а Бішкек і Душанбе проігнорували посередницькі зусилля організації.

Ще однією ознакою послаблення впливу Росії стало припущення киргизьких чиновників щодо того, що в наступі на Таджикистан брали участь іноземні бойовики з Афганістану, яких Москва тривалий час прагнула витіснити з Азії. Як і на Південному Кавказі, лідери обох країн визнають, що Росія не в змозі нав'язати будь-яке врегулювання, оскільки їй уже довелося передислокувати понад 1500 військовослужбовців, щоб поповнити втрати в Україні.

Геополітична конкуренція повертається в Євразію

Місцеві гравці на Південному Кавказі та в Центральній Азії — не єдині, кого надихають труднощі Росії. Інші регіональні держави також користувалися відволіканням і деморалізацією Росії для просування своїх планів. Найбільшу активність виявили Китай і Туреччина — два колишні партнери РФ з давніми інтересами в Євразії.

Спочатку ні Анкара, ні Пекін були повністю згодні з вторгненням Росії в Україну. Союзник НАТО Туреччина надає Україні військову допомогу, зокрема, постачаючи безпілотники Bayraktar TB2. У недавньому інтерв'ю Службі громадського мовлення президент Реджеп Тайїп Ердоган підтвердив, що Туреччина не визнає жодних територіальних змін і закликав Росію припинити війну, повторивши пропозицію про посередництво Туреччини. Хоча Китай в особі Сі Цзіньпіна риторично підтримав Росію, звинувативши НАТО у розв'язанні війни, він відмовився надати військову допомогу чи допомогти Росії обійти західні санкції. На саміті Шанхайської організації співробітництва в Ташкенті в середині вересня Сі висловив "питання та занепокоєння" з приводу війни в Україні.

Поряд із іншими гравцями, такими як Індія, Об'єднані Арабські Емірати та Європейський Союз, Китай і Туреччина значно розширили свою присутність у пострадянській Євразії. Хоча Туреччина продовжує підтримувати Азербайджан, вона прагне відкрити свій кордон і нормалізувати відносини з Вірменією. Це може бути складніше, ніж сподівається Ердоган, але Анкара бачить тут можливість змінити економічну географію регіону.

Підключення Вірменії до транзитних коридорів зі сходу на захід через Кавказ сприятиме розширенню зв'язків із Центральною Азією та одночасно знизить залежність Єревана від Росії (та Ірану). Водночас Туреччина також активізує свою взаємодію з державами Центральної Азії, домагаючись реорганізації та зміцнення Організації тюркських держав, прагнучи до членства в Шанхайській організації співробітництва та підписуючи нові угоди про економічне та військове співробітництво з такими потенційними союзниками Росії як Казахстан і Киргизстан.

Розширення впливу Китаю було ще стрімкішим. Хоча китайська торгівля та інвестиції, особливо в Центральній Азії, зростали задовго до початку повномасштабного вторгнення Росії, санкції та спад російської економіки, що триває, прискорять економічний поворот Євразії в бік Китаю.

Оскільки іноземні компанії тікають із Росії через санкції, Китай також дедалі частіше звертається до транзитних маршрутів через Центральну Азію та Кавказ, щоб вийти на ринки Європи.

За прогнозами однієї з регіональних торгових асоціацій, обсяг транзиту товарів через Центральну Азію та Кавказ цього року в 6 разів перевищить обсяг перевезень через регіон у 2021 році. Уряди країн Центральної Азії також усе частіше звертаються до Китаю за допомогою у сфері безпеки, включаючи зброю, військову освіту й спільні навчання. Питання про наявність і ефективність російських військ у регіоні лише посилять цю тенденцію. Водночас Китай користується потеплінням відносин, щоб змусити уряди країн Центральної Азії змиритися з його жорстокими репресіями проти уйгурів у сусідньому Сіньцзяні.

Росія та СНД. Близького зарубіжжя більше немає?

Росія довгий час була головним гарантом безпеки на Південному Кавказі та в Центральній Азії, намагаючись маніпулювати суперництвом між своїми дрібнішими сусідами для забезпечення власного впливу й одночасно стримуючи регіональні суперечки.

Із моменту розпаду СРСР еліти здебільшого пострадянської Євразії вважали Росію непохитною силою. Вони розраховували на те, що Москва розбере їхні внутрішні суперечки та забезпечить парасольку безпеки як через двосторонні угоди, так і через багатосторонню Організацію Договору про колективну безпеку. Зі свого боку російські офіційні особи та сторонні спостерігачі розглядали пострадянські держави Східної Європи (включаючи Україну), Південного Кавказу та Центральної Азії як частину того, що Дмитро Тренін одного разу назвав російською "сферою інтересів". Після катастрофічної війни Росії в Україні ця ідея стає дедалі неспроможнішою.

Конфлікти Вірменії з Азербайджаном і Киргизстану з Таджикистаном показують, як ерозія російського впливу може принести ще більше насильства та страждань на Південному Кавказі та в Центральній Азії. Однак у довгостроковій перспективі зниження російського впливу може стати основою для появи сильніших і стабільніших держав у цих регіонах, оскільки регіональним елітам доведеться взяти на себе велику відповідальність за вирішення власних проблем. Геополітичний плюралізм, що виникає в регіоні, також дозволить дрібнішим євразійським державам стати самостійнішими, оскільки вони зможуть обирати між кількома зовнішніми партнерами. Вони виграють від можливості отримувати більшу частку доходів від торгівлі та транзиту, а також від майбутніх інвестицій у їхній енергетичний сектор.

Зростання впливу Китаю і Туреччини навряд чи буде особливо ліберальним, і саме собою воно мало допоможе вирішити численні проблеми лідерства в регіоні. Проте слабкість Росії дає шанс і ліберальнішим США та ЄС, особливо у міру відходу зі сцени пострадянського покоління еліт.

Навіть зараз, коли Сполучені Штати і їхні союзники зосереджені на допомозі Україні в боротьбі з російським вторгненням, їм час починати думати про те, як сприяти подальшому виходу невеликих євразійських держав із тіні Росії. Потік інвестицій, партнерство з громадянським суспільством і розвиток механізмів регіонального співробітництва — все це відіграє життєво важливу роль у тому, щоб Центральна Азія після поразки Росії стала демократичнішою та безпечнішою.

Про автора

Джеффрі Манкофф — заслужений науковий співробітник Інституту національних стратегічних досліджень при Національному університеті оборони та старший співробітник-нерезидент Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS). Його дослідження присвячені зовнішній політиці Росії, євразійській геополітиці, а також ролі історії та пам'яті в міжнародних відносинах.