Приземлення дракона. Навіщо Китай свідомо гальмує темпи свого зростання
Темпи зростання китайського ВВП у % повільно, але неухильно знижуються — за 10 років він упав на третину. Пояснення цьому просте — Китай вийшов на межу швидкості зростання ВВП на людину на рік в абсолютних цифрах (приблизно 600 доларів) і зростання бази, звичайно, призводить до скорочення відсоткового розміру приросту.
За підсумками 2021 року ВВП Китаю має зрости на 7% — разом зі зростанням на 2.3% у 2020 році це дає середньорічне зростання у 4,6% — нижче за рівень 2019 року (6%). Загалом темп зростання китайського ВВП у % повільно, але неухильно знижується — за 10 років він упав на третину.
Пояснення цьому просте — Китай вийшов на межу швидкості зростання ВВП на людину на рік в абсолютних цифрах (приблизно 600 доларів) і зростання бази, звичайно, призводить до скорочення відсоткового розміру приросту. Прогноз МВФ каже, що швидкість зростання ВВП Китаю знизиться нижче за 5% до 2026 року.
Економіка Китаю, що виросла на задоволенні міжнародного попиту на промислові товари, досі має лише два драйвери ВВП — що не залежить від Китаю та загалом стагнує міжнародний попит на китайські товари та внутрішнє виробництво капітальних активів — об'єктів нерухомості й інфраструктури. Третій драйвер — зростання внутрішнього попиту — китайцям так і не вдається розвинути достатньою мірою.
Підстебнути зовнішній попит за рахунок випуску нових товарів і виходу на нові ринки Китай намагається, але принципово нові товари — це принципово нові технології; їхній розвиток йде, але повільно й ефект буде відчутним не завтра і не післязавтра.
Точніше — весь швидкий ефект вже отриманий у минулому десятилітті, Китай постачає тепер широку номенклатуру високотехнологічних товарів, складне промислове обладнання, а не тільки лампочки та тапочки — але це вже відбувається, і частка Китаю в цих сегментах значно зросла і тепер зростає вкрай повільно.
У плані інфраструктури та нерухомості Китай років 20 як підтримував зростання ВВП масивними вкладеннями і перевиробив і те й інше — тепер доводиться ламати цілі мікрорайони, а дороги та мости з нізвідки в нікуди самі стають непридатними.
Підсумком ситуації з внутрішнім попитом, що відстає, і високими доходами від експорту стає насамперед надмірне накопичення китайським середнім класом — сотням мільйонів китайців реально "нікуди подіти гроші". Прямий наслідок цього — перегрів ринку житлової нерухомості, що йде паралельно з її надвиробництвом.
Наслідок наступного порядку — величезний борг девелоперів, які збирають на ринку гроші "консервативніші", ніж прямі вкладення в житло. Найменша зміна кон'юнктури (як у 2020 році) та найбільші девелопери перетворюються на гарбуз, Евергранде лише найбільший (поки що) випадок.
З іншого боку соціальних ваг — 200 мільйонів трудових мігрантів, обмежених у можливостях заробляти під час ковіду. Втрата ними заробітку вже призвела до різкого зростання закредитованості, і ключовим агентом цього процесу стала система АліПей, яка дозволяє за хвилини взяти кредит в одному з регіональних банків — неважливо, що позичальник живе за тисячу кілометрів від місця реєстрації кредитора.
Відповіддю на зростання закредитованості мігрантів стала атака на Алібабу (можливо й справедлива, але побічні ефекти виявилися дуже неприємними), а разом із нею і взагалі на IT платформи.
Або ось була колись у Китаї програма "одна сім'я — одна дитина", яка регулює демографію. Років 10 тому населення Китаю перестало зростати і природним для країни, що швидко розвивається, стало старіти — постало питання соціального забезпечення, яке в Китаї далеко не так розвинене, як у Європі чи США. Довелося переходити на програму "одна сім'я — дві дитини".
Й ось нещодавно з'ясувалося, що перейти на нову програму вдалося, а дві дитини на сім'ю здебільшого не з'являється — зі зростанням добробуту китайці розхотіли народжувати вже самі; так і припадає на одну жінку 1,66 дитини, як і в 2000 році, і в 2015 році, коли програма "одна сім'я — одна дитина" була завершена.
Китайські керівники почали думати — а чому китайська жінка не хоче народжувати? І додумалися — бо дорого давати дітям освіту. А освіту дорого давати тому, що з'явилося багато платних освітніх платформ, які готують дітей до інститутів, а тим, хто не може платити, готуватись складніше. Яке рішення ухвалюють у цій ситуації китайські керівники, читачі, котрі стежать за ринками цінних паперів, вже знають — заборонити платну освіту.
На цьому фоні вирішення проблеми падіння швидкості зростання ВВП не виглядає екстравагантним: якщо китайці вже побудували надто багато інфраструктури, треба тепер її перебудувати знову — але, зрозуміло, в межах нових стандартів екології, енергозбереження та управління системами.
Це називається програма "Industry 4.0", масштаб її незрозумілий, і навіть план поточної п'ятирічки, в межах якої програма розпочата, опублікований лише загальними штрихами, на відміну від попередніх п'ятирічок.
Уявіть собі перекладання плитки на московських тротуарах із заміною її на плитку з вбудованими мікрочіпами, зроблену з титано-нікелевого сплаву; уявіть собі, що тротуарів у Москві в тисячу разів більше — ось якось так бачиться Industry 4.0.
Ну й звичайно важливою частиною цієї програми є перетворення Китаю на головного бенефіціара Великого Енергопереходу, за який так борються США та Європа. Китай збирається пройти пік споживання вугілля в 2025 році та до 2060 повністю відмовитися від вуглеводневого палива.
Ну а поки 2060 рік не настав, Китай на повну потужність качає газ із Росії, подвоївши закупівлі російського вугілля і взагалі експорт із Росії в Китай досягнув рівня 140 млрд доларів, цифра раніше небачена.
Щоправда, продається майже тільки сировина, і навіть агропродукція, яку Китай купує по всьому світу, з Росії йде в Китай з великим скрипом. Перспектива відносин із Китаєм лежить саме в площині постачання енергії — це він забиратиме у повному обсязі; решта — навряд чи братиме взагалі.
У 2022 році Китай продовжить боротьбу з ковідом своїми старими методами — тотальними карантинами та тестуваннями. Затори в морських портах Китаю продовжуються, ціни на перевезення піднялися на 30% і — поки є ковід — кінця цього не видно.
Власне в Китаї інфляція лише 2% — їм не потрібні порти для перевезення всередині країни, вони не мають браку робочої сили, та й пропозицію товарів регулює радше держава, ніж корпорації.
Китай серйозно намагається вступити в ТТП (не факт, що його туди приймуть за умов його нинішніх відносин з Австралією і "тайванського питання"), а це передбачає кілька дуже серйозних внутрішніх реформ — зокрема судочинства та держзакупівель.
Паралельно, здається, в Китаї триває дискусія навіть про конвертованість юаня і дозвіл вільно переміщувати гроші за кордон; якщо в 2022 році щось із цього реалізується, це може стати потужним драйвером і посилення Китаю у світовій економіці та зростання китайського ВВП.
Чи варто чекати на реалізацію таких реформ від нинішнього керівництва, чи вони залишаться деклараціями, а реальність складатиметься з вибухів нових кредитних бульбашок і шоків на ринку акцій — ми не знаємо.
Російський досвід учить нас, що не вартий — але Китай — не Росія.