Домовлятися, воювати, петляти. Як Україні відстояти свій інтерес між Сходом і Заходом
На тлі загострення глобального розлому між Сходом і Заходом, у нас немає жодної цілісної глобальної політики, не кажучи вже про наше бачення свого місця у світі, зокрема в контексті протистояння Китаю і США.
Переговори Макрона-Путіна, заяви Блінкена-Борреля та переговори Шольца-Байдена. Усе це можна звести до кількох ключових висновків, як це бачиться.
- Західні лідери остаточно узгодили між собою, що вони просуватимуть імплементацію Мінських угод як єдиний спосіб для деескалації та компромісу з РФ, найболісніший для них і з мінімальним ризиком для їхніх інтересів.
- У колективного Заходу немає поки що узгодженого плану дій щодо санкційного тиску на Росію. Олаф Шольц неохоче і розмито говорив про "Північний потік-2", а глава німецького МЗС Анналена Бербок узагалі скасувала зустріч із Зеленським. Якщо вірити ЗМІ, через розбіжності щодо ПП-2 та постачання озброєнь. Я думаю, що загальний санкційний пакет з'явиться, але він буде компромісним.
- У європейців, американців і росіян склалося загальне бачення набору питань, які має виконати Україна, щоб досягти компромісу — це амністія, автономізація Донбасу та (можливо) прямі переговори з ОРДЛО. Не помічати цього в їхніх публічних заявах — це ховати голову в пісок.
- У спробі посилити свої переговорні позиції в ЄС і зайняти місце європейського лідера, Макрон намагатиметься просувати компроміс з РФ як свою дипломатичну перемогу, і Україна йому потрібна для демонстрації "прогресу" в питанні, в якому навіть Ангела Меркель не змогла досягти успіху. Перед виборами у травні це саме те. Заодно можна вийти на домовленості з РФ з приводу їхньої військової присутності в Африці, де Париж має навіть більш чутливі інтереси.
- У німецькому істеблішменті не хочуть вступати у конфронтацію ні з РФ, ні з Китаєм, це вже ясно, як день. Це не подобається американцям, які чинять на них тиск. Шольц, по суті, зберігає курс Меркель на стратегічну автономізацію зовнішньої політики Німеччини від США, принаймні намагається.
Я вважаю, що реакція нашої влади на те, що відбувається, трохи неадекватна.
Мабуть, традиції 1990-х нікуди не поділися, і ми знову бінарно ділимо світ на "своїх" і "чужих", причому це стосується як малих держав, так і тих, від кого ми залежимо типу Німеччини або Франції.
Замість того, щоб вивести відносини із Заходом у прагматичне ділове русло, а самим розпочати диверсифікацію зовнішніх зв'язків через інші регіони, ми пішли у примітивну вузьколобу українсько-центричність у біполярному світі, де є зла, підла "Орда", у якої весь порядок денний зациклений завоюванням України, і є чудовий "Альянс", який цілими днями тільки й думає, як допомагати нам відбивати атаки орків.
Жодного відхилення в цьому сприйнятті спочатку не закладалося. Тому історії про Китай, Індію, Туреччину чи те, що відбувається в Африці, для нас здавались далекими та несуттєвими.
Зрештою, ми самі загнали себе в смислову та логічну пастку. Спочатку ми відтнули від себе всі незахідні країни, які не робили того, що ми хотіли, під час голосування за марну резолюцію в ООН.
Потім назвали зрадниками Німеччину і Францію з ідіотськими фразами типу "фрау Ріббентроп" за те, що вони не хочуть вирішувати всі проблеми за нас і лише на нашу користь. Минулого року прийшло розчарування в США, що, втім, пов'язали з персоною Байдена, ніби чекаючи дива через 3 роки.
Потім кілька спритних і красивих рухів тіла створили нових героїв — Польщу та Британію, на яких тепер уся надія на порятунок, хоча їхні ресурси та можливості все ж таки обмежені.
Ось так, від одного інформаційно-медійного тотему до іншого, ми й продовжуємо петляти, і навіть називаємо це "стратегією малих альянсів", хоча про жодні альянси зараз не йдеться, надто рано і надто мало ресурсів у це вкладено.
На тлі загострення глобального розлому між Сходом і Заходом, у нас немає жодної цілісної глобальної політики, не кажучи вже про наше бачення свого місця у світі, зокрема в контексті протистояння Китаю та США. Олімпійська декларація РФ і КНР у цьому контексті ігнорується чи сприймається також крізь призму нашого сприйняття часів "холодної війни".
Тож із такого глухого кута є кілька виходів:
- компроміс на базі Мінська-2, а потім тривала боротьба з його наслідками;
- військова ескалація, яка, можливо, змінить баланс у гірший бік;
- петляти ще якийсь час, сподіваючись, що ситуація знову повисне в повітрі, й у нас буде перепочинок, який можна буде використовувати для зміцнення держави, або взагалі не використовувати, і продовжувати скочуватися на дно.