Київ, Харків та Запоріжжя: як і чому переїжджала столиця України

Київ — найдавніше постійно існуюче місто на території сучасної України. Його корені сягають періоду раннього середньовіччя, коли Київ був столицею давньоруської держави. Після хрещення Русі став центром місцевого християнства. Майже увесь період писемної історії України він був найбільшим містом на українських землях (окрім перших століть після монгольської навали – тоді це місце зайняв Львів). В якому б формальному статусі не перебував Київ, він залишався сакральним центром для українців. Показовий момент – у кінці XVIII століття території, заселені українцями були розділені між різними імперіями. Уже століттями ніщо не об’єднувало усі ці території. Проте звичайні українці продовжували здійснювати прощі саме до Києва, відвідуючи місцеві святині. І там вони часто зустрічалися та ідентифікували себе разом з іншими такими ж прочанами як щось спільне, незалежно з якої б країни вони не приходили до Києва, який тоді формально був лише провінційним центром Російської імперії.

Харків — центр модерної України

Харків був заснований у середині XVII століття серед степових рівнин козаками, які охороняли прикордоння Московського царства. У Кремлі ніколи реально не контролювали цих територій, які заходили до населеного кочівниками степу. Тож у Москві радо передали їх спраглим до свободи козаками, які так цю територію і назвали – Слобожанщина.

Тож якщо Київ був заснований у незапам’ятні часи й історики досі не можуть чітко визначити ким саме, то Харків став саме козацьким містом. Перші понад сто років його історії – це історія козацького самоврядування на території, яка чітко називалася усіма Україною, Слобідською Україною.

Звідси розпочалося українське національне відродження у кінці XVIII століття, саме з цього регіону бере свій початок сучасна українська мова, але історія з першою столицею не про це.

Революційна столиця

На початку XX століття Київ став центром українського національного руху у тій частині сучасної України, яка була загарбана Російською імперією. Коли у самій імперії спалахнула революція саме тут українська інтелігенція утворила Центральну раду, яка восени 1917 року проголосила Українську народну республіку.

Але на жаль, за останні роки іноземного правління українці були фактично витіснені з великих міст. Від Львова до Харкова українські міста заселяли іноземці. Цей фактор став однією із причин поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Тому в Києві з сотень тисяч його мешканців захищати УНР у січні 1918 року зголосилися лише кілька сотень школярів та студентів. Але захищати від кого?

В Росії тоді зароджувалися паростки громадянської війни – країна була поділена на кілька військово-політичних утворень, які ненавиділи один одного настільки, що готові були піти (і згодом таки пішли) на пряме військове протистояння.

У жовтні (або листопаді – залежно від календаря) у Петрограді партія більшовиків (більша частина російської соціал-демократичної робітничої партії, які вже у 1918 році створили окрему Російську комуністичну партію) здійснила державний переворот, усунувши Тимчасовий уряд, який кількома місяцями раніше виник після усунення від влади імператора Миколи II. Через кілька тижнів подібну спробу більшовики здійснили й у Києві, проте вона провалилася. Тоді представники цієї партії захопили владу у Харкові, де проголосили клон УНР, назвавши свою версію України УНР рад (якщо точніше, то рад різних видів депутатів – більшовики любили довгі найменування).

Тобто формально в Україні теж відбувалася громадянська війна, а не агресія Росії проти нашої держави – інформаційно-пропагандистський прийом, яким у Кремлі користуються досі. Досить дієво, для людей, які далекі від політичних перипетій – війна двох Українських Народних республік – це не іноземне вторгнення. І байдуже, що бронепоїзд на Київ був споряджений та їхав з території Курщини.

Харків у перші роки більшовицької влади

Більшовики тоді таки взяли Київ, але протрималися в ньому лише кілька тижнів. Через рік відбулося історичне дежавю. Щоправда, у 1919 році більшовики відмовилися від повного політичного плагіату і назвали свою фейкову українську державу Українською Соціалістичною Радянською республікою (УСРР). Але в Києві їм знову не вдалося надовго закріпитися. Давню столицю України більшовики взяли під фактичний контроль аж у другій половині 1920 року і вже не поспішали переносити тоді столицю своєї УСРР.

Лідер більшовиків Володимир Ленін підозрював, що після кількох серій жорстокого червоного терору, який супроводжував попередні захоплення міста, кияни не дуже будуть раді більшовицькій владі у своєму місті. Тож за вкрай несприятливої та хиткої ситуації, в якій опинилися більшовики у 1920 році, столицю було вирішено залишити у Харкові. Принаймні, поки не настануть сприятливіші часи.

Харків ніколи не планували залишати столицею на постійно. Але при цьому аж ніяк не обов’язковим вважали перенесення столиці саме до Києва. У Кремлі планували збудувати цілковито нове суспільство і повернення до старих традицій таким намірам скоріш суперечило, тож у владних кабінетах більшовиків лунали ідеї щодо розташування нової столиці у новому місті, яке б символізувало бурхливий розвиток нової держави, наприклад Запоріжжя. Проте поки лунали дискусії столиця залишалася в Харкові, а, як відомо, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.

У 1922 році УСРР стала засновницею Союзу Радянських Соціалістичних республік. Більшовики продовжували розігрувати національну карту, яка досить ефективно себе проявила у попередні роки, ставши одним із факторів перемоги у війні проти «білого руху». Так у 1923 році було запроваджено політику коренізації, яка у радянській Україні увійшла під найменуванням «українізація». Також більшовики пішли на поступки в питаннях економіки, перейшовши, до Нової економічної політики: де-факто було відновлено дрібний та середній бізнес.

Країна українізовувалася після століть переслідувань усього українського. Цікаво, що за понад століття до того процеси Українського національного відродження на території Російської імперії були запущені саме на Слобожанщині. Саме в Харкові було відкрито перший класичний університет. А тепер через понад сто років саме Харкові як столиці України приймалися рішення щодо українізації республіки. Хоча ключові важелі впливу залишалися в Кремлі.

НЕП призвела до буму економічного розвитку. Країна розвивалася та розбудовувалася. Розбудовувалася і її столиця. За півтора десятиліття нового статусу населення Харкова зросло учетверо. Будувалися численні будівлі як адміністративного, так й культурного призначення. В Харкові було споруджено найбільшу у Європі площу, а також один із перших в СРСР хмарочосів – це будівля Держпрому на десятки поверхів та висотою понад 100 метрів. Також у місті було зведено гігантський (понад півтора десятка метрів у висоту) монумент Тарасові Шевченку. Щоправда, через затримку із конкурсом, його урочисто відкрили уже після перенесення столиці.

Планова еконмоіка, голодомор та Розстріляне відродження

З середини 1920-х Радянський Союз взяв курс на перехід до планової економіки. До кінця десятиліття усі економічні свободи були згорнуті. Країна переходила до монопольної державної та суспільної власності (що в умовах тоталітарного режиму були поняттями тотожними) на засоби виробництва.

Ці процеси супроводжувалися колективізацією землі в сільській місцевості. В Україні остання викликала різкий опір населення через що її доводилося проводити у кілька етапів, постійно відступаючи, коли ситуація загострювалася. Врешті все завершилося геноцидом українців, шляхом організації штучного голоду у 1932-1933 роках.

Увесь цей час Харків залишався столицею УСРР. Тут розвивалися різноманітні культурні заклади та організації. Але заснована ще в період правління гетьмана Павла Скоропадського Всеукраїнська академія наук продовжувала залишатися у Києві.

Натомість у Харкові в рамках проголошеного курсу на форсовану індустріалізацію активно споруджувалися різноманітні промислові об’єкти. Вслід за ними будувалася соціальна інфраструктура. Так навколо щойно спорудженого тракторного заводу, збудували ціле нове місто для його робітників.

В цей час на шпальтах української радянської преси активно точилася дискусія навколо різноманітних футуристичних теорій подальшого розвитку суспільства та зокрема й України. В Запоріжжі тоді будувалася найбільша у Європі гідроелектростанція – це мало стати містом майбутнього, територією штучного світла. Натомість Харків був містом реальної індустріалізації – мрії, яка стала сьогоденням.

Один із засновників української комуністичної партії Микола Скрипник бачив у Запоріжжі поєднання історичної спадщини козаків та більшовицьких візій майбутнього, базованого на технологічному прогресі. В Харкові ж в той час формувалася нова культурна еліта України. Там жили та творили видатні українські митці та науковці. Вони стали символом того відродження, яке пережила українська культура у 1920-ті роки. Відродження, яке згодом назвали «розстріляним».

Рішення Сталіна та перебудова столиці

Врешті долю майбутньої столиці та майбутнього України вирішили у Кремлі. Якщо точніше, вирішив одноосібно. Сталін. У січні 1934 року на партійному зібранні керівник Павло Постишев – один із керівників компартії в УСРР і за сумісництвом керівник Харківщини запропонував перенести столицю саме до Києва. Таким чином, більшовики мали вказати, що їхня влада остаточно закріпилася в Україні й вони більше не бояться Києва, звідки їх кілька разів виганяли майже півтора десятиліття до того. Але найважливіший аргумент перенесення столиці – це той факт, що рішення узгоджене із товаришем Сталіним. У системі влади, яка тоді формувалася в СРСР це означало, що рішення вже прийнято одноосібно самим керівником країни. А завдання усіх інших органів лише його юридично оформити та втілити в життя. Тих хто не розумів таких аргументів у наступні роки – період терору чекала сумна доля. Втім не оминула вона й тих, хто сліпо виконував усі побажання кремлівського тирана.

Офіційною причиною переїзду до Києва вказувалася близькість останнього до родючих областей Правобережжя. Ввечері 23 червня 1934 року поїзд із партійним керівництвом (ЦК КП(б)У) та урядом (РНК УСРР) вирушив із Харкова. Наступного дня його урочисто зустріли в Києві, який на той час виглядав провінційним містом.

Більшовики вирішили розбудувати Київ на свій манер. У нову інфраструктуру було вкладено близько півтора мільярда карбованців. Під новий урядовий квартал було вирішено розчистити територію в центрі міста від… пам’яток культури, деякі з яких сягали своїми коренями княжих часів. Найвідомішою є історія знищення Михайлівського Золотоверхого собору, який був споруджений ще на початку XII століття. Але він лише очолив список архітектурних пам’яток, які більшовики вирішили назавжди знищити. Друга п’ятирічка була оголошена «безбожною», і партійне керівництво України виконувало план, затверджений у Кремлі.

Натомість мали збудувати фактично нове місто у місті, вінцем якого мав стати стометровий пам’ятник Леніну, що мав стояти над Дніпром. Але не вийшло. Більшовикам банально забракло часу та ресурсів, а після Другої світової війни до колосальних надпроектів вирішили не повертатися – аби відбудувати те, що вже було.

Проте ключові сучасні урядові будівлі (Верховна рада, Будинок уряду та інші) були зведені таки у кінці 1930-х – після перенесення столиці до Києва. Проте працювати в них приїжджим з Харкова урядовцям не довелося – більшість з них були репресовані та розстріляні. А кабінети в нових будівлях зайняли нові знайдені Сталіним кадри.

Історія про перенесення столиць – це не просто про зміну прописки урядових установ. У державі, де абсолютну монополію на економіку, культуру, політику та взагалі усі сфери життя мав уряд (а точніше партія, яка його формувала) питання столиці – це питання концепції та укладу життя населення країни.

Спочатку влада більшовиків була нетривкою – тоді столицю перенесли до більш надійного Харкова. Далі в короткий період міжвладдя ентузіастам дали помріяти, тоді й зародилася ідея про Запоріжжя як своєрідний симбіоз славного минулого та фантастичного майбутнього. Але зрештою все вирішив своїм вольовим рішенням тиран, який повернув столицю туди, де вона й мала б бути, при цьому наповнивши її зовсім новим змістом, буквально знісши з лиця землі її древню історію, натомість збудувавши на її місці нову реальність.