Паяци постмодерну. Чому Арестович не тягне на "українського Суркова"

У перший рік каденції чинного президента я написав текст "Зеленський як ринковий фундаменталіст", в якому доводив, що Зеленський не проросійський — він комерційний. Оскільки ринок російськомовного кінопродукту на кілька порядків більший ринку україномовного, власне ринкова логіка, а не проросійські сентименти спонукали главу студії "95 квартал" працювати в сегменті російськомовної попси.

Зрештою, якщо світ віддає перевагу мегатоннами споживати те, що англійською влучно називають junk food, то чому б талановитому хлопцеві з Кривого Рогу не виробляти гігабайти junk video? Попит народжує пропозицію, як вчили нас ще в школі.

Якщо розглядати Зеленського саме як космополіта і ринкового фундаменталіста, який вірить, що продається і купується все, тоді поява у нього в команді Олексія Арестович не виглядатиме випадковістю.

Тому що Арестович, відомий своїм талантом перевзуватися в повітрі й миттєво змінювати свої погляди на прямо протилежні, він є втіленням української версії постмодернізму.

Тому постмодернізм ґрунтується на основоположній передумові, що в світі немає об'єктивної істини, що в ньому відсутні абсолютні цінності, але зате людський всесвіт — це нескінченні інтерпретації, деконструкція, іронія та гра.

Арестович — ідеальне втілення ціннісної амеби: то він "український патріот", а то космополіт — "громадянин ноосфери", то він ревний "порохобот", а то не менш ревний "зеленофіл", який перехворів важкою формою хвороби створення з Петра Олексійовича кумира. То він "героїчний спецназівець", а то — провокатор із "Братства" Корчинського, якщо не актор жіночих ролей в треші.

Перефразовуючи відомий вислів, "яка країна, такий і Арестович..."

Але(!) нам, українцям, слід пам'ятати, що постмодернізм з його пафосом релятивізму вигадав не Радянський Союз і не путінська Росія — його основи сформулювали французькі інтелектуали Дерріда, Батай, Мішель Фуко та Жан-Франсуа Ліотар.

Дозволю собі цитату з Оксани Забужко: "Вплив постмодерністського когнітивного релятивізму, де, за Деррідом, "Ні істини поза контекстом висловлювання" (у практичному застосуванні — "кожен має право на свою точку зору", а значить — продовжуючи ланцюжок — немає ні ката, ні жертви, і навіть коли гора убитих, то не злочин, а є тільки висловлювання про злочин, який, знову-таки, залежить від мовця ...), взагалі вплив філософії постмодернізму на ціннісний фонд сучасної західної цивілізації є повним і всепроникним — і головну в цьому заслугу слід визнати таки насамперед за французькими умами. [...] постомодернізм — це вже відверто боягузлива спроба західної культури піти від відповідальності за скоєне — за зраду гуманізму. Тому не дивно, що в такому вигляді він виявився ідеальною ідеологією для диктатури цифрових і телекомунікацій: ту, де, кажучи слідом за Пітером Померанцевим, "ніщо не правда, і все можливо".

Незважаючи на зведену в абсолют етичну, ідеологічну та політичну "гнучкість" Арестовича, слід пам'ятати, що він — не оригінал, а лише тьмяне відображення світоглядного мейнстріму тієї Європи, куди ми так щиро прагнемо.

Утім, як і його шеф Зеленський. Їх обох можна дуже просто й точно охарактеризувати двома словами: світоглядні безхребетні.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.