Воля чи смерть. Чому українці більше не хочуть жити у країні переможених

Коли я зустрічаюся зі здивуванням багатьох українців та європейців через те, що російська культура не змогла запобігти злочинам у Бучі та руйнуванню Маріуполя, дивуюся більше, ніж автори таких коментарів. Тому що нерозуміння того, що російська культура ніяк не могла вплинути на менталітет та цінності людей, які вторглися в Україну, пов'язане з системним нерозумінням процесів, що сталися у Росії після перемоги більшовицького перевороту у 1917 році.

Скажу відразу, що і раніше говорити про якусь систему запобіжників було б помилково. Російська культура була недоступна більшості російського народу, зважаючи на його практично тотальну неграмотність; усі ті знамениті романи, якими зачитуватиметься освічена Європа, у самій Росії видавалися в момент свого написання у сотнях, у кращому разі — в тисячах екземплярів. А зв'язок російського народу з Церквою було фактично перервано після реформ патріарха Никона. Відтоді для росіян релігія остаточно перетворюється на обряд і ще на розправу над тими, хто відстоює своє право на інший обряд — над колективною "бояринею Морозовою".

Але більшовицька революція та перемога зла у громадянській війні практично знищили той прошарок людей, який ще намагався дотримуватися моральних принципів у приреченій країні та цікавився цією самою культурою. Більшість просто вбили, решту видавили з Росії, а тих, хто залишився, — залякали і розбестили. Студентам я нерідко рекомендую просто почитати журнал "Огонек" до та після революції, щоби зрозуміти, як змінилося все — від мови до цінностей.

Радянська культура — це вже було не про цінності, а про виживання, про вміння вислужитися, а у кращому разі — показати дулю в кишені, але так, щоб її не помітили. Коли з архівів витягується черговий номер старої радянської газети, ми бачимо, як під черговим колективним листом із закликом розстріляти у 30-ті роки і посадити у 70-ті знаходяться підписи тих, кого у СРСР звикли вважати моральними авторитетами — але не за кількістю підписаних листів та доносів, а за кількістю того, що вдалося не підписати. Нова радянська поезія, якийсь Маяковський чи Багрицький — гімн людиноненависництва та невмілі спроби "старих поетів" написати щось про Сталіна та партію. Горький оспівує ГУЛАГ.

Наприкінці існування режиму на зміну кондовому більшовизму приходить старий звичний шовінізм.

Кого і від чого могла втримати така культура, якщо вона створювалася у країні переможців у громадянській війні, республіці шарікових, великій ДНР?

Можуть спитати, чим у такому разі Україна відрізняється від Росії, чому у нас інакше? Це не так важко пояснити.

• По-перше, і до революції зв'язок українського народу та Церкви не був таким, як зв'язок Церкви та росіян.

Тут не було реформ патріарха Никона, який на вимогу Константинополя мусив міняти старий російський обряд за грецьким зразком, що завжди був в Україні. З одного боку, це, звісно, ​​сприяло русифікації, з іншого ж дозволяло зберегти розуміння, що Бог — не про свічку і лобизання ікон, а й про заповіді. До того ж збереження зв'язку сприяло і збереженню системи церковно-парафіяльних шкіл.

• По-друге, російські більшовики перемогли у своїй власній країні, а ось Україну (як Білорусь, Грузію, Азербайджан, Вірменію) вони окупували.

Україна була країною переможених, а не країною переможців. Так, і в нашій країні вбивали та залякували. І все ж таки кількість тих, хто зберігав у собі розуміння, що живе у захопленій державі, було незрівнянно більшим, ніж у Росії. Для тих росіян, хто залишився у Радянському Союзі, він і став Росією — тому що іншої Росії у них не було і немає. А в Україні завжди були люди, які розуміли, що Радянський Союз — не Україна, а держава, яка справжню Україну захопила та поглинула.

• По-третє, про це мало хто думає, — система освіти.

Більшовики навіть після окупації України не мали практично жодної опори не лише у селі, а й у містах.

Для перемоги їм потрібно було вступити у коаліцію з двома національними комуністичними партіями — боротьбистами та єврейською компартією, чиї бойові загони не поступалися Червоній армії, а вплив на маси був неспівмірно більшим, ніж у більшовиків. Так, більшовики поглинули обидві ці партії, потім розстріляли їхніх лідерів та активістів. Проте за час співіснування колишні лідери боротьбистів змогли сформувати в УРСР систему освіти, яка відрізнялася від системи освіти в інших союзних республіках присутністю не лише українських шкіл, а й обов'язковим та об'ємним викладання української мови та літератури у програмах російських шкіл.

Для України з її перманентною русифікацією це мало величезне значення — адже на відміну від тієї ж Вірменії чи Грузії, де жителі розмовляли власними мовами і після більшовицької окупації, українці все більше переходили на російську мову, але продовжували знати українську.

• По-четверте, Сталін приєднав до радянської України західні землі, які ніколи раніше були частиною ні Радянського Союзу, ні Російської імперії, ні навіть Великого князівства Литовського.

Це, звичайно ж, була одна з вирішальних помилок вождя: почалася дифузія українців, які зберегли національні цінності й ніколи не були російськими рабами, з українцями, які зберегли свою національну самосвідомість за умов російського та радянського рабства. А до радянської Росії Сталін приєднав Туву, батьківщину Сергія Шойгу.

До краху Радянського Союзу Україна здавалася важливою та невід'ємною частиною "країни переможців", а радянські українці могли виглядати для зовнішнього спостерігача такими ж шаріковими-переможцями, як і самі росіяни. Але в тому й річ, що у країні переможців українці були переможеними, які пристосовувалися до імперії, але мали альтернативу у вигляді власної завойованої та зганьбленої держави — і, що найважливіше, цивілізаційного простору. І як тільки Радянський Союз розпався, почалося природне відторгнення переможених від переможців. Українцям вдалося повернути собі те, що росіяни відібрали у них після заміни Української держави Радянською Україною. Вдалося — багатьом у це хотілося наївно вірити — без війни.

Але "переможці" знову повернулися по свою перемогу. Не могли не повернутися. І знищена ними ж російська культура і моральність зупиняє їх приблизно так, як сто років тому — тобто ніяк. Все ті ж звірства, мародерства, та ж сама несусвітна дурість, що й у роки вторгнення в Україну армій Муравйова чи Будьонного.

І коли Путін каже, що це Ленін створив Україну, він насправді має на увазі зовсім інше. Це Ленін завоював Україну — і не вам, переможеним, вирішувати, як вам жити і чи зносити пам'ятники тиранам.

Відрізняється лише воля українців та підтримка цивілізованого світу. Українці більше не хочуть жити у країні переможених. Але наша країна переможців буде не країною, у якій мерзотники перемогли у громадянській війні тих, хто хотів жити по-людськи. Наша країна переможців стане країною тих, хто переміг у боротьбі за свободу та національну незалежність.

І цим наша країна переможців відрізнятиметься від сусідньої країни переможених. Бо якщо у твоїй власній країні вже понад сто років тріумфує зло, то, звичайно ж, ти ніякий не переможець.

Джерело.

Важливо

"Держава – це ми". Європа не розуміє, чому закупівлею бронежилетів займаються волонтери