"Держава – це ми". Європа не розуміє, чому закупівлею бронежилетів займаються волонтери

Німецька журналістка, яка приїхала до Ужгорода робити репортажі про життя переселенців та волонтерський рух, сказала: "Я в захваті від того, як у вас усе працює, як люди допомагають, скільки різних людей включено в процес! Єдине, чого не розумію: а чому ви маєте збирати гроші й купувати тепловізори, бронежилети, автомобілі? Це ж не гуманітарна допомога, таке мала б робити держава!"

Так, загалом вона має рацію, але пояснення дуже просте: ми — це і є держава. Держава — це не кабінети, не печатки та не ієрархія (хоча це теж). Держава — це ми, наш спосіб життя, думання, поведінки. Тому можна розбомбити Миколаївську ОДА, але держава в цій області далі функціонує та вбиває ворогів. І коли є якась потреба на фронті, якщо в когось є можливість допомогти — він не чекатиме два місяці, поки держава виграє тендер і направить необхідне на місце.

Це таке глибинне відчуття зв'язки, пов'язаності чи навіть власності: кожен українець вважає потреби фронту — власними потребами, й відповідно намагається їх закрити. Без наказу, процедури, нарад — просто максимально швидко та ефективно.

Ця держава наша, вона належить нам, тож якщо в неї є якісь проблеми — це наші проблеми.

Тому в Україні не спрацьовує диктатура, а наші революції перемагають: якщо якийсь політик намагається підтиснути державу під себе, ми це сприймаємо як удар особисто по нас. Адже держава — наша.

Можливо, це не до кінця правильно, це ж одна зі структурних проблем української державності, але в цій ситуації це плюс. Бо росіяни можуть розбомбити будівлі уряду, командні пункти чи об'єкти інфраструктури, але для бойового духу та бажання захищати свою землю це не має визначального значення.

Адже Українська Держава — це не стіни та не шкіряні крісла. Це — ми.

Джерело.