Покличте їх додому. Чому владі варто вже сьогодні придумати, як повернути українців із Європи

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) дає регулярно статистику щодо кількості українських біженців (або військових мігрантів) у країнах Європи. Згідно з останніми липневими даними, у різних країнах Європи перебуває понад 5,8 млн українців. Причому з початку війни 24 лютого перетнули кордон із ЄС 9,17 млн. осіб. За даними управління, 1,2 млн українців живуть у Польщі, майже 900 тисяч — у Німеччині, близько 400 тисяч — у Чехії, 145 тисяч — в Італії та ще стільки ж поза Європою — у Туреччині.

У перші місяці воєнних дій спостерігався величезний потік переселенців, які втекли від війни та воєнних загроз. Трохи пізніше намітилася інша тенденція — виїжджати активно почали ті, хто побачив можливості в тому, щоб організувати своє життя і в безпечній, і водночас у багатій країні. Наприклад, за тією ж статистикою ООН, лише за червень і половину липня кордон із ЄС на в'їзд перетнуло 2,3 млн українців. Можливо, статистика враховує і тих, хто їздив "у гості" додому, а потім повернувся назад у ЄС, але ключова тенденція очевидна: не так воєнні загрози, як обвал ринку праці та рівня зарплат змушують багатьох українців мігрувати в ЄС. І хоча соціологи називають сьогодні всіх біженців "воєнними мігрантами", логічнішим є термін "воєнно-трудові мігранти".

Багато українських соціологів вважають, що чим довше йтиме гаряча фаза війни в країні, тим менші шанси на повернення великої кількості українців із воєнної еміграції. Але натомість намітилося ще одне питання — чим довше йдуть активні бойові дії, тим більше українців готові залишити Україну з метою знайти і безпечне життя, і хорошу роботу. Крім того, звичайно, багато батьків ставлять своєю метою високий рівень освіти, який, як вони вважають, можливий тільки в Євросоюзі або Великобританії, що вже залишила ЄС. Що, звичайно, є додатковим стимулом не повертатися в Україну ні зараз, ні через час, наприклад, через рік, навіть якщо припустити, що на той час жодних бойових дій у країні не буде.

Скажімо відверто, Україна, хоч і в серцях українців, багатьом зараз незручна та нецікава — ні як місце для кар'єри, ні як місце для виховання дітей. Для цього є очевидне пояснення "в країні йде війна", а є й менш очевидне — "там простіше". Не в тому сенсі, що там довкола "рожеві поні", а гроші падають прямо з неба замість дощу, а в тому, що справді простіше реалізувати певні цілі, серед яких — не лише безпека, хоча цей фактор і вкрай важливий, а й ті ж стабільність і порядок, зрозумілі правила, норми, розуміння майбутнього — все те, що завжди приваблювало в Європі групу українців, які думають. Тільки раніше вони помічали це, мандруючи, а зараз отримали шанс пожити "як у Європі", але лише насправді в Європі.

Чимало українців, у тому числі самі біженці, зараз запитують — що ж далі? І хтось уже відповів собі на це питання подумки, а хтось лише збирається відповісти. У цій відповіді, якщо вона чесна, буде визнання, що "ми залишаємося, щоб жити — працювати, відпочивати, будувати майбутнє, і щоб діти отримали все те, що здобувають європейці, — соціальне забезпечення, освіту, медицину".

Поспілкувавшись із деякими столичними жителями, які зараз живуть у різних країнах ЄС і які в Україні вважалися відмінними фахівцями — лікарями, вчителями, ветеринарами, інженерами, будівельниками, музикантами та художниками, мимоволі приходиш до досить сумних висновків.

Серед них і такий висновок як майбутні величезні труднощі в поствоєнному відновленні економіки України. Тому що економіка — це не абстрактні цифри, це люди, які живуть, заробляють, витрачають, щодня творять, створюють, роблять щось своє, що потім і складається у "внутрішній валовий продукт".

Зруйновані заводи та склади, торгові центри, адмінбудівлі та школи будуть відбудовані. Повернеться до українців загублене почуття безпеки, через що багатьох змушує сьогодні здригатися звук грози або (у випадку з мігрантами за кордоном) шум літака, що пролітає… Питання в іншому — чи з'явиться і, якщо так, то коли, у країни такий рівень привабливості економічної, соціальної, юридичної, щоб конкурувати з Німеччиною, Францією та Британією за українських вчителів, лікарів, ветеринарів та інженерів. Так чи інакше, про це варто думати вже зараз, навіть якщо війну не завершено, і ніхто вже (і правильно) не будує прогнозів. Є Україна, є економіка, і їй для сьогодення і тим паче для майбутнього дуже потрібні свої люди.