Страшний сон Шойгу. Коли до Росії прилетить чорний лебідь у вигляді чергового армійського бунту

Перспективи колапсу Росії: короткостроковий ракурс.

Спершу давайте проговоримо дві речі:

1. Результат війни вирішується на полі бою. Тому війну Україна може виграти і виграє завдяки воїнам сил оборони, зброї і допомозі тилу.
2. Розвал і колапс російської армії та режиму, перетворення Росії на країну варлордів — це те, що може зробити нашу перемогу швидшою. А може статися вже після того, як Україна повернеться на кордони 1991.

А тепер давайте про тенденції та очікування.

Бунт Пригожина показав, як шкідлива відсутність зворотного зв'язку. І — одночасно з цим — законсервував цей стан: Путін та його оточення переконались, що треба спиратися виключно на 100% лояльних.

Подальша історія з відстороненням генерала Попова, який командував 58 армією і критикував Герасімова за недбалість, довів, що рівень фрустрації військового керівництва РФ досяг такого рівня, що конфлікти почали випливати назовні. Нема причин вважати, що російські вищі офіцери мають якісь виразні антивоєнні настрої чи значна їх частина співчуває Україні, але їх невдоволення діями вищого військового та політичного керівництва зростає.

Путін, Шойгу і Герасимов будуть цьому жорстко протидіяти. Бо бояться розмивання влади і контролю. Це — звісно — матиме зворотній ефект, формуючи все більше невдоволення. Наразі невдоволених очолюють "радикали", які вимагають вести війну в умовах "тотальної мобілізації ресурсів країни" в стилі СРСР. Саме тому риторика Пригожина знаходила таку підтримку. Але якщо ще більше "закрутити гайки" — ефект буде зворотнім. Тому ніякого "сталінізму" Путін не ініціює.

Останні 2 місяці також виявили пасивність двох ключових спецслужб РФ — ФСО і ФСБ. Під час історії Пригожина у Ростовській області ФСБ просто закрились у своїх офісах-фортецях і не виявляли активності, доки бунт не було врегульовано. Так само себе поводило і КДБ 1991 року. Пасивність демонструє і байдужість, і розгубленість.

А ось життя "своїх" росіян не бентежить. Так, армія РФ пригнічує ініціативу і орієнтована на виконання будь-яких наказів, навіть божевільних, це накладається на традиції дідовщини і насильства в армії. Що і формує зневагу до життя солдатів. Це робить армію РФ менш професійною та більш пасивною, ніж ЗСУ, але збільшує толерантність до втрат. Такий стиль веде до поступової демотивації солдатів через банальне бажання вижити. Але навряд буде приводом для чогось більшого, ніж локальні бунти чи протести.

Російське суспільство теж байдуже до втрат, бо вкрай деполітизоване. Їм каже Путін "війна треба" — "ок". Скаже "треба мир і віддати Крим" — "ок". Замість Путіна буде інший — "Ок". Над цим Путін і Ко довго працювали. Бо фрагментоване, пасивне суспільство, що занурилось в ескапізм — це ідеал для диктатури. Так, в Росії є ідейні прихильники (багато) і супротивники (мало) війни. Але вони всі разом — в меншості. Більшості взагалі начхати, скільки людей загине з обох боків. Бо вони делегували політику нагору. (Так, історія з пілотом, що потонув — дуже показова).

Загалом.

Армія РФ, режим та еліти існують в стані емоційних гойдалок від "ганебна поразка" до "ну може, якось пропетляємо", але до гниття і розпаду трохи не вистачає.

Очікувати, що генерали ЗС РФ чи ФСБ складуть якийсь дієвий заколот — передчасно. У них немає досвіду утворення горизонтальних альянсів, бо це суперечить самій природі подібних диктатур. Але коли з'явиться новий бунтівник, багато людей ситуативно цілком може підтримати його рух. Ну або ініціюють свій власний.

Факторами, які дотиснуть, можуть бути результати на полі бою. Саме з розуміння цього, я думаю, і виходить намагання перевести війну в позиційну, Вони бояться, що кілька значних поразок виведуть систему з рівноваги, і чекають на "диво" зовні.

Поразки прискорять і масштабують, конфлікти в армії, в елітах та в ядрі режиму. При пасивності суспільства. Процес вже йде. І поява нового "чорного лебедя" — це питання часу. Щоб він швидше прилетів до росіян — нам треба більше зброї і не робити дурні.

Працюємо над цим.

Джерело

Важливо

ПВК "Вагнер" перемогла: Як Пригожин обіграв Шойгу й допоміг Україні