Для них немає обміну: Як звільнити українських цивільних з тюрем в Росії

За час повномасштабного вторгнення Російська Федерація затримала тисячі цивільних громадян, велику кількість вивезла на свою територію. Підстави затримання більшості з них невідомі. Хтось не пройшов так звану фільтрацію, адже мав патріотичні татуювання, хтось — був звинувачений у "протидії спеціальній військовій операції" за те, що публічно писав про окупацію, когось закрили у СІЗО через підозру у диверсійній діяльності. Більшість таких українців наразі перебувають у слідчих ізоляторах та колоніях без звинувачень, слідчих дій, судів та перспектив звільнення. Бо на відміну від військовополонених, яких обмінюють регулярно, щодо цивільних не існує ніяких механізмів чи алгоритмів, аби повернутися додому.

Журналістська історія

Дмитро Хилюк, український журналіст агентства УНІАН, на момент повномасштабного вторгнення перебував у своєму будинку в селі Козаровичі Вишгородського району на Київщині. Там він мешкає зі своїми батьками.

Козаровичі — населений пункт на березі Київського моря. Село було окуповано на третій день повномасштабного вторгнення Росії в Україну — 26 лютого 2022 року.

"Ворожа колона з близько сто одиниць бронетехніки рухається до столиці через Вишгородський район Київщини. На бортах техніки біла літера V, на рукавах загарбників білий скотч", — так написав Хилюк у той день. Пізніше ще повідомив, що на дамбі через річку Ірпінь підірвано шлюзи: вода затоплює долину річки.

Тим часом російські армійці розставляли на дорогах блокпости. Спочатку — для перевірки документів, а потім — аби виявляти тих, кого вони називали корегувальниками та навідниками. Ходили з перевірками по будинках. Бо ж по російським силам, які були навколо Козаровичів, постійно прилітала українська артилерія.

Вперше обшук у будинку Дмитра Хилюка окупанти влаштували 1 березня 2022 року. Батько Дмитра Василь згадує, що прийшли люди у формі, шукали телефони — забрали його та дружини, Дмитра не знайшли.

Ще за день будинок журналіста було частково зруйновано. Родина перейшла жити до сусідів. Але в один з днів, 3 березня, батько та син вирішили піти за речами. Їх зупинили та затримали.

Спочатку Дмитра та Василя утримували на складах на території Козаровичів. Потім перевезли до сусіднього населеного пункту — Димер. Як згодом з'ясувалося, на територію одного з місцевих підприємств. "Там, у приміщенні з компресором, вже були люди. Зачинили двері. Навколо було темно, холодно та брудно", — згадує Василь Хилюк.

Як зрозуміло нині, Димер був для російських військових центром, куди звозили затриманих цивільних з навколишніх населених пунктів.

11 березня Дмитра вивели з того приміщення. Батько запитав, коли його повернуть додому, та почув у відповідь: після закінчення війни. Російські військові вже знали, що Дмитро — журналіст.

Хилюка-молодшого забрали, а батька відпустили.

Ймовірно, у той момент російські військові ще вірили, що їм все-таки вдасться захопити Київ, тож заручники знадобляться для того, аби згодом вести перемовини про звільнення своїх. Саме тому вони партіями почали вивозити цивільних з місць утримання в Україні до РФ. Як кажуть звільнені з часом свідки, Дмитра, ймовірно, повезли до Гостомеля, який також був окупований, а далі — через Білорусь — до Росії, у Новозибків Брянської області. Саме там у місцевому СІЗО РФ тривалий час утримували як військових, захоплених у полон у Київській області, зокрема на Чорнобильській атомній станції, так і цивільних.

У серпні 2022 року представники Міжнародного комітету Червоного хреста передали батькам Дмитра Хилюка лист. На конверті був штамп "почта России". У листі було лише одне речення: "Дорогі мої мама, тато, я живий, здоровий, у мене все хорошо" та дата — 14 квітня. Більше звісток від Дмитра не надходило. Нечисленні звільнені цивільні говорили, що не бачили Дмитра у Новозибкові, а лише чули його голос, а також знали, що десь поряд у камері утримують журналіста. І лише один нацгвардієць з ЧАЕС Юрій, звільнений ще у другій половині 2023 року, підтвердив, що був з Дмитром у сусідніх камерах, а у травні 2023 року і його, і Дмитра вивезли до Володимирської області. Потім їх шляхи розійшлися — Юрія перевезли до Мордовії, Дмитро, ймовірно, залишився у виправній колонії № 7 неподалік від Коврова.

Невизначена статистика та складний пошук

Точну кількість цивільних заручників, яких утримує РФ, назвати ніхто не береться — окупація триває досі, а це значить — у будь-який момент може відбуватися затримання.

Омбудсмен Дмитро Лубінець називає цифру: 28 тисяч осіб. Він говорить, що саме стільки вважаються зниклими безвісти за особливих обставин та незаконно позбавленими особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ проти України. Проте, очевидно, що ця цифра є надто великою. Йдеться про те, що уповноважений порахував усіх громадян, чиї родичі звернулися до правоохоронних органів України та заявили про зникнення від початку повномасштабного вторгнення. Проте у такому списку є точно ті, хто добровільно або вимушено виїхали на територію РФ, залишаються на окупованій території, втративши зв'язок, та ті, хто, на жаль, загинув у результаті воєнних дій. Лише кілька тисяч, за різними оцінками — від 4 до 7, перебувають у місцях несвободи, де таких як Дмитро Хилюк приховує російська система.

За даними українських правозахисних організацій, можна вважати верифікованими приблизно півтори тисячі цивільних, яких від початку повномасштабного вторгнення російські військові, а також представники федеральної служби безпеки РФ, викрали та утримують — як на окупованих територіях у місцях позбавлення волі, так і в Росії.

Ці люди не живуть у тимчасових помешканнях, дитячих таборах чи інших подібних місцях як "біженці", "переселенці" в РФ, їх утримують за гратами, їм не дозволяють будь-який контакт із зовнішнім світом — листування чи телефонні дзвінки, побачення, їх катують та б'ють.

Якщо говорити про Київську область, то тільки у ній за один місяць окупації було вивезено на територію РФ понад 250 цивільних. Одиниці повернулись в результаті обміну. Всі інші досі перебувають у заручниках на території РФ. Більшість з них, як і Хилюка, понад рік РФ тримала у Брянській області, а потім перевела до інших установ углиб РФ. Частину, як Дмитра, у Володимирську область, інших — до Тульської області у виправний заклад у місті Донской. Також цивільних з Київської області вивозили до СІЗО у Курську.

"Коли нас привезли до Курського СІЗО, розпочався так званий процес прийомки. Нас били шокерами, дошками, ногами, вдягали пакет на голову, мили та голили. Вмикали почергово окріп та холодну воду. На плитці слизько, росіяни б'ють по ногах, стрибають зверху, одягають пакет на голову, б'ють боксерською рукавицею… просто знущались", — говорить Фокусу мешканець села Микуличі Бучанського району Олександр Ковальчук.

Чоловіка викрали з його будинку російські військові 2 березня 2022 року. Причиною затримання стала наявність переписки у телефоні з другом, якому Ковальчук надіслав фото російської техніки.

"Щоденно відбувалися перевірки, виводили в коридор, на нас нападали службові собаки — вівчарки. Бувало, що після катувань, ми чули, як росіяни казали в коридорі "Жмур! Помер", — згадує він.

Насправді свідки розповідають про страшні умови утримання у російських тюрмах — катування та смерті у полоні. Працівники різних російських структур — від місцевої охорони, до якої залучають російських ув'язнених, та представників федеральної служби виконання покарання до слідчих слідчого комітету дозволяють собі знущатися, виконуючи вказівки своїх керівників. За результатами слідчих дій українські правоохоронці вже встановили керівників різних місць утримання та оголосили їм підозри у скоєнні злочинів, зокрема й воєнних.

Перемовини про звільнення: призначити відповідального

Від початку повномасштабного вторгнення, за повідомленням українського омбудсмена, загалом вдалося звільнити лише 147 громадян, які перебували як в окупації, так в РФ. Більшість з них пройшли так звані офіційні обміни за кілька місяців після затримання. Їх прізвища росіяни додавали до списків військовополонених та передавали Україні. Так вдалося повернути чернігівську вчительку Вікторію Андрушу, міського голову Мелітополя Івана Федорова, старосту села Грем'яч Ганну Гавриліну. Саме так повернувся в Бучу й Олександр Ковальчук.

Проте приблизно від осені 2022 року цей процес зупинився. Росія практично перестала повертати цивільних — у всіх подальших обмінах були лише українські військовослужбовці.

І коли процес розпочнеться знову — нікому не відомо, оскільки не існує алгоритму звільнення цивільних , як і світового досвіду.

Правозахисники наголошують, аби наблизити звільнення кожного цивільного, необхідно вдаватися до кроків, які б могли бути й новаторськими, й ефективними. І не покладатися тільки на зусилля Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, який тільки за два роки після початку повномасштабного вторгнення, у березні 2024 року, отримав повноваження займатися цивільними.

• По-перше, важливо окреслити проблему як на національному, так і міжнародному рівні. Зокрема, для цього 29 лютого 2024 року ОБСЄ запустила Московський механізм щодо свавільного позбавлення свободи українських цивільних громадян з боку РФ. Група незалежних міжнародних експертів, учасників спеціально створеної місії, вже розпочала розслідування злочинів, які вчиняє Росія щодо цивільних українців. Нині вони працюють в Україні. Надалі звіт цієї команди може бути використано для доведення провини РФ.
• По-друге, посилити тиск на Росію, аби вона допускала до місць утримання міжнародні місії, зокрема представників Міжнародного комітету Червоного Хреста, та назвала прізвища всіх затриманих. Зараз Росія не просто катує за зачиненими дверима, вона не хоче сповіщати про всіх, кого затримує, не кажучи вже про причини утримання.
• По-третє, створити спеціальну міжнародну платформу для пошуку та звільнення, а також залучити досвідчених перемовників, зокрема, звернувшись до міжнародних партнерів.

Наприкінці лютого запрацювала Міжнародна платформа за звільнення незаконно утримуваних Росією цивільних громадян України. Її створено за ініціативи Офісу президента. Під час цього напівзакритого заходу представники державної влади вперше заявили, що РФ тримає велику кількість цивільних в заручниках. Тож ціль — зібрати навколо ідеї звільнення коаліцію держав, які б взяли на себе відповідальність сприяти перемовинам про звільнення. Бажання виявили Канада та Норвегія. Що вони робитимуть — не розголошується. Очевидно, що перемовний процес надалі потребуватиме тиші.

Крім того, міжнародні партнери могли б запровадити новий пакет санкцій та кримінальне переслідування за принципом універсальної юрисдикції у різних країнах проти посадових осіб РФ (якщо постраждалий виїхав, наприклад, до Німеччини, він може подати заяву про вчинення злочинів російськими військовослужбовцями безпосередньо у німецьку прокуратуру, і та почати розслідування). Міжнародний кримінальний суд міг би видати третій ордер на арешт російських посадовців, які винні у насильницьких зникненнях українських цивільних громадян.

Кваліфікація: довести глобальний намір РФ

Міжнародні юристи та правозахисники переконані, що коли ми говоримо про цивільних, йдеться не просто про випадки затримання та катування, як окремі епізоди, а про глобальний план РФ щодо переслідування цивільного населення України. А такі дії кваліфікуються як злочин проти людяності.

"Коли аналізуєш свідчення, розумієш, що затримання цивільних — системна політика РФ. Більшість цивільних, зокрема у північних областях — Київській, Чернігівській, Сумській, були затримані через незгоду із повномасштабним вторгненням Росії. Навіть нейтральна поведінка цивільних мешканців окупованих населених пунктів трактувалася російськими військовими, як така, що свідчить про їхню незгоду російській окупації. Затриманих цивільних збирали в одному, головному місці утримання в населеному пункті області, разом перевозили у заздалегідь підготовлені установи для утримання на території РФ. І це, зокрема, доводить, що Росія має сплановану політику, адже для розміщення сотень та тисяч людей необхідно було готуватися заздалегідь", — говорить Фокусу аналітикиня Медійної ініціативи за права людини Любов Смачило.

Тобто потрібно не просто розслідувати всі злочини на національному рівні як кожен окремий епізод злочинів, а й спробувати встановити увесь цей план нападу РФ, доводячи, що це затримання цивільних було спланованою операцією та політикою. Важливо назвати, які ресурси було залучено для її реалізації, хто ухвалював рішення, яким є ланцюжок командування, які цілі переслідувалися.

Колишні заручники, яким пощастило вийти на волю, часто згадують, що в РФ їх змушували не просто вчити російський гімн напам'ять та змушували його співати, а завжди запитували, чому вони не люблять Росію, адже не любити її, в розумінні наглядачів у в'язницях та приїжджих генералів, неможливо — люди, які опираються, заслуговують на "перевиховання". Подібні факти доводять, що ключовий момент плану нападу — примус України до інтеграції з РФ.