Українські уроки для США. Новий погляд на оборону та наступ

У першій частині цього нарису я стверджував, що після холодної війни з низки причин американський підхід до ведення бойових дій зосередився на наступальних операціях із континентальної частини США. Головним серед цих факторів була об'єктивна реальність, адже після розпаду Радянського Союзу перед Міністерством оборони більше не стояла загроза державного рівня, що визначає військові завдання місця, супротивника та його можливостей і що дозволяє зосередити свої зусилля на розробці концепції та потенціалу.

Фокус переклав другу частину аналітичного тексту Девіда Джонсона, присвяченого ревізії західних військових доктрин.

Це не було проблемою одразу після холодної війни, враховуючи, що операції США проводилися або для того, щоб змусити слабких супротивників змінити свою поведінку — наприклад, операції з припинення етнічної чистки в Косово, — або для усунення влади Талібану та Саддама Хусейна. Важливо, що жодна з цих операцій не вимагала можливостей, які вже є в арсеналі США. Отже, підхід до розробки можливостей і концепцій, що базується на загрозах часів холодної війни, став неактуальним. Натомість Міністерство оборони прийняло планування на основі можливостей як найкращий спосіб подальшого розвитку. Тут імперативом стала розробка найкращих у своєму класі можливостей і концепцій для ураження можливостей супротивника. Все це мало сенс — на той час.

Що змінилося, то це повернення Китаю і Росії на світову арену. Як показує війна в Україні та відповідь Китаю на візит спікерки Палати представників Конгресу США Ненсі Пелосі на Тайвань, ці два гравці готові використовувати військову силу для досягнення своїх цілей. У своєму підході до військових завдань США повинні повернутися до розгляду цих двох конкретних супротивників і зрозуміти, які концепції та можливості необхідні для стримування їхньої агресії.

Елбрідж Колбі переконливо написав необхідність створення стратегії заперечення для стримування Китаю. Я підтримую його підхід і вважаю, що він є актуальним і для Європи. До того ж, події в Україні демонструють нову реальність, яка зробить стримування шляхом заперечення дієвим і переконливим: оборона стала потужнішою формою ведення бойових дій.

Я коротко зупинюся на кількох спостереженнях з України, які стосуються контексту, в якому будуть проводитися такі операції стримування. Я також опишу, як вони в деяких випадках йдуть урозріз із загальнозаведеною думкою, що формується.

Загальні спостереження з України

Специфічний характер військового завдання, поставленого Китаєм і Росією, не означає, що з війни в Україні не можна винести жодних уроків, окрім уважного вивчення Росії. Є багато речей, що заслуговують на увагу, але деякі з них будуть мати особливо глибокі наслідки.

По-перше, досягнення ефекту раптовості — одного з неминучих принципів війни — виявилося важким для обох сторін, що воюють. Перед початком війни американським розвідувальним службам було зрозуміло, що Росія збирається напасти, і були точні оцінки оперативної схеми Москви та сил. Україна багато виграла завдяки всюдисущій розвідці — від невеликих безпілотників на тактичному рівні до космічних знімків з американських і комерційних джерел. Київ має краще уявлення про диспозицію і ймовірні наміри Росії, ніж союзні командири "Ультра" під час Другої світової війни. Ця реальність негайно створить нові концепції та можливості для обману противника. Може знадобитися виведення з ладу або засліплення цих наземних і космічних систем — на це наші супротивники здатні вже зараз. У проміжний період варто враховувати цю реальність, що знову ж таки ставить на перше місце розстановку сил перед конфліктом.

По-друге, незважаючи на прогнози про протилежне, сучасні великомасштабні бойові дії можуть бути дуже затяжними. Навіть поточна війна, яка на момент публікації цього нарису триває вже шість місяців, ще коротка, судячи з історичних реалій минулих великих великомасштабних конфліктів між відносно рівноцінними супротивниками. Так, очікування багатьох щодо коротких і рішучих воєн можуть виявитися помилковими, якщо вони не переростуть в ядерну фазу. Як уже наголошувалося, це має величезні наслідки для всіх об'єднаних сил, враховуючи місткість магазинів, догляд за пораненими та їх заміну на полі бою, промислову базу тощо.

Затяжну війну важливо розуміти з кількох точок зору. Почнемо з того, що російська армія надто мала, щоб продовжувати невдалий наступ на Київ, а тим паче завойовувати всю Україну перед рішучим опором. Мені здається, що російське керівництво усвідомило це і переорієнтувалося на Донбас — цілком досяжну мету завдяки наявним ресурсам і сприятливому співвідношенню сил з українськими військовими в регіоні. Згодом, незважаючи на значну перевагу в силах і чисельності в точках російського наступу, український опір продовжувався і завдавав тяжких втрат російським силам. Чому це стало можливим — важливе питання.

По-третє, відмова від масовості як принципу війни, як на мене, недоречна. Стівен Біддл вважає, що підвищена летальність сучасної зброї вимагає розосередження сил для їх збереження. Ця передумова була широко заведена з часів Другої світової війни і є в багатьох нових американських концепціях ведення війни. У цих концепціях невеликі, розосереджені підрозділи об'єднуються для використання озброєння, так досягаючи цілей та уникаючи вразливості, яка нібито властива масовим військам.

Якби летальність була єдиною проблемою, Біддл, можливо, мав би рацію. Однак, з урахуванням раніше зазначеної появи всюдисущих сенсорних систем, які ускладнюють досягнення ефекту раптовості, переміщення для зближення на полі бою також робить формування видимими і вразливими для атаки. Американські військові продемонстрували це, використовуючи під час операції "Іракська свобода" низку систем спостереження, які фіксували навіть невеликі ворожі формування вночі та під час сліпучих піщаних бур, що дозволяло їх знищити.

Схоже, що масовість є основним чинником для операцій Росії, а можливо й України. У міру продовження зіткнень на сході обидві армії ведуть війну на виснаження. Невеликі, зосереджені підрозділи стикаються з небезпекою бути розгромленими. Крім того, вони втрачають боєздатність навіть за незначних втрат. Якщо вас можуть знайти, вас можуть атакувати й убити. Так, масовість необхідна для підтримки наступу, але вона ж дає можливість помітити вас і вступити в бій. Труднощі досягнення раптовості полягає переважно в силі наступу. Атакувальник намагатиметься зберегти достатню масовість для продовження операцій, а оборонець цілком здатний вжити заходів для захисту своїх масованих формувань. Тому українські війська окопуються та тримаються якомога ближче до землі в міських районах. Як я нещодавно писав, для досягнення масовості необхідно вживати заходів щодо збереження сил, відновлення підрозділів і заміни поранених, оскільки обидві сторони борються за те, щоб вистояти та перевершити одне одного. Це працює принаймні з часів наполеонівських воєн. Як писав Карл фон Клаузевіц, описуючи характер сучасної битви: "повільний процес взаємного виснаження, який покаже, яка сторона зможе першою виснажити свого супротивника".

Багато хто пояснює успіх України вищою волею до боротьби та моральним духом, викликаним екзистенційною загрозою і забезпеченим надійною зовнішньою матеріальною підтримкою. Це, безперечно, найважливіші фактори. Дехто закликає Україну контратакувати та повернути втрачені території, враховуючи раніше втрачені частини Східної України та Крим. Зрештою, наступ є вирішальною формою війни, і лише атакуючи Україна може перемогти.

Проте є й інший фактор. Враховуючи реалії поля бою в Україні, сторона, що обороняється, має величезну перевагу. Перейшовши до наступу до цілковитого виснаження російських сил, Україна зіткнеться з такими ж труднощами, які зараз переживає Росія.

Оборона відроджується як вирішальна форма війни

На мою думку, ми є свідками поворотного моменту у військовій історії: відродження оборони як вирішальної форми війни. Наголошуючи на такому явищі свого часу, але з інших причин, Клаузевіц також визнавав: "Усього цього має бути достатньо, щоб обґрунтувати наше твердження: оборона є більш потужною формою ведення воєнних дій, ніж напад".

Міністерство оборони має спробувати об'єктивно зрозуміти важливість технологій на полі бою, щоб не вчитися на власних помилках, як уже траплялося у минулому. Незважаючи на міць магазинних гвинтівок, скорострільної артилерії та інших технологій, продемонстровану в Громадянській війні в США та Російсько-японській війні, і їх здатність суттєво посилити оборону, Першу світову війну вели генерали, натхненні духом наступу. Сотні тисяч людей загинули, вірячи в те, що сила духу може перемогти кулемети. Поступово з'являлися інновації, про які пише Біддл; найвідоміша з них — німецька тактика інфільтрації з метою відновити наступ.

Про цю німецьку інновацію сказано та написано багато, адже саме вона повернула наступ на його "законне" місце як вирішальну форму бойових дій. У Другій світовій війні німецький бліцкриг механізував тактику інфільтрації та забезпечив швидке оперативне використання тактичних інновацій Великої війни. Це досі звеличується як втілення військової майстерності.

Менш вивченим є той факт, що поразка німецьких військових в обох світових війнах настала після їх виснаження у наступальних операціях проти ліній оборони, наприклад, під час весняної наступальної операції 1918 року та під час Арденнської операції у 1944 році. Так, саме оборона виграла ці ключові битви, а контратакувальники, по суті, використали невдачі атакувальників виснажених решток німецьких військ. Цікаво було б пограти в антиісторичну гру та проаналізувати, що сталося б, якби інша сторона атакувала першу. Чи змогла б німецька оборонна позиція вистояти проти наступів, а потім розтрощити своїх виснажених супротивників? Нищівний вплив провалу операції "Маркет Гарден" на Ейзенхауера вказує, що він надто пізно зрозумів: ризикований наступ не призвів би до перемоги під час Другої світової війни.

Два невдалі наступи німецьких військ були спочатку близькі до перемоги, переважно тому, що німці змогли здобути раптовість. Найактуальнішим прикладом для сьогодні є німецький наступ під Курськом у 1943 році. Якщо коротко, російська розвідка у поєднанні з чудовими операціями з обману (маскування) завела німців у смертельну пастку тих, хто обороняється. Як пишуть Девід Гланц і Джонатан Хаус, "уперше німці втратили перевагу раптовості".

Так, вогнева міць у поєднанні з розвідкою дозволили російській обороні здобути перемогу в битві, яка, на думку багатьох, стала поворотним пунктом у Другій світовій війні. Це був останній великомасштабний німецький наступ на Сході. Відтепер вермахт міг розраховувати лише на відтермінування неминучої "загибелі богів" у битві за Берлін навесні 1945 року.

США розробили технології для розвідки та ведення вогню, незрівнянні з тими, що були доступні російським військам під Курськом. Американські об'єднані сили повинні визнати роль оборони в новій реальності та розробляти свої концепції та військові плани відповідно.

Яка мета військової могутності США?

Перш ніж перейти до обговорення того, як США можуть реалізувати новий підхід до оборони проти Китаю та Росії, я хочу на мить звернутися до дуже важливого питання: якою є мета військової могутності США?

У найзагальнішому сенсі вона, як і раніше, зводиться до слів Клаузевіца:

"Війна — це не просто акт політики, а справжній політичний інструмент, продовження політичної взаємодії, що здійснюється за допомогою інших засобів… Політичний об'єкт — це мета, війна — засіб її досягнення, а засоби неможливо розглядати у відриві від їхньої мети".

Так, мета воєнних дій має бути спрямована на підтримку всеосяжної політичної кінцевої мети. У випадку США політична мета, як вона описана у Тимчасовому стратегічному керівництві з національної безпеки президента Джо Байдена від 2021 року, зрозуміла: "Сприяти вигідному розподілу сил для стримування і запобігання тому, щоб супротивники безпосередньо загрожували Сполученим Штатам і нашим союзникам, перешкоджали доступу спільного надбання чи домінували у ключових регіонах".

Ключовими словами, які мають стати керівництвом для розробників військових концепцій, є "стримувати" і "запобігати". Наявні концепції ведення бойових дій, орієнтовані на експедиційні наступальні операції, не сприяють реалізації цієї стратегії, оскільки вони прямо припускають, що стримування не змогло запобігти війні, і завдання полягає не в стримуванні, а в примусі противника до відмови від своїх дій.

Нинішні підходи ризиковані навіть проти конвенційних сил і засобів противника, а в разі протистояння з державами, які мають ядерну зброю, й дуже проблематичні. Це пов'язано з тим, що багато американських концепцій беруть свій початок в ідеях ураження противників без ядерної зброї або припускають, що ми можемо позбавити противника можливості її застосування. Хорошим прикладом будуть декларації ВПС США про повітряну потужність як стратегічний інструмент: "Повітряна міць створює ефект на стратегічному рівні ведення війни. Повітряна міць, завдяки глобальному охопленню і глобальній силі, може негайно та постійно наражати на ризик стратегічні ЦТ [центри тяжкості] та критичні вразливості противника за допомогою бойових і небойових засобів".

Чинна доктрина ВПС описує ці центри тяжкості та важливість атаки на них: "СА [стратегічна атака] може позбавити противника стратегічних можливостей різними способами. Стримування або відмова від використання ХБРЯ [хімічної, біологічної, радіологічної, ядерної] зброї може вимагати загрози ядерного удару або звичайних атак на засоби їх виробництва та системи доставки. СА проти керівництва противника й інструменти реалізації влади, що проводяться відповідно до законів ведення війни, також можуть бути ефективними".

Задля запобігання цим стратегічним атакам, що загрожують виживанню керівництва, національному командуванню і контролю, а також засобам ядерного стримування, наші вороги будуть здатні на обґрунтовану ескалацію — або на театрі воєнних дій, або на території США, можливо, із застосуванням ядерної зброї. Справді, в указі Путіна від 2020 року чітко сказано, що Росія "зберігає право на застосування ядерної зброї… у разі агресії проти Російської Федерації із застосуванням конвенційного озброєння, коли під загрозу поставлене існування держави".

Замість того, щоб негайно "потрапити в центр Багдада", де такий підхід вже намагалися застосувати (безуспішно атакуючи керівництво), Америка легко може опинитися "на дорозі до Армагеддону".

Не дивно, що Сполучені Штати опинилися у нинішній ситуації. Враховуючи рішення, ухвалені після закінчення холодної війни, ніякий інший концептуальний підхід, крім експедиційних наступальних операцій, не був ні можливим, ні необхідним. Відсутність рівної загрози протягом десятиліть, реалії розстановки сил, численні завдання нерегулярних бойових дій, що виникають перед ЗС США протягом останніх 20 років, та перевага наступальним операціям — усі ці фактори призвели до поточного стану об'єднаних сил. Справді, судячи з нинішніх реалій союзних сил у Європі та Тихому океані, запобігти агресії як факту, що відбувся, можуть лише попереджувальні експедиційні операції — з усіма наслідками, що звідси випливають. Не найприємніша для нас ситуація.

Україна має стати тривожним дзвінком для переосмислення підготовки США до конфлікту із суб'єктами, які очевидно готові використати агресію для досягнення своїх цілей. Для цього Міністерству оборони варто ухвалити політичне рішення про прийняття концепцій, можливостей і позицій, які дозволять йому переконливо стримувати та запобігати агресії. На мій погляд, це може бути досягнуто лише за визнання пріоритетності оборони. До того ж, концепції ефективних оборонних операцій, окрім пильної уваги до конкретних театрів, противників і їх можливостей, повинні розроблятися з урахуванням постійної та реальної загрози застосування ядерної зброї.

Що робити, якщо не атакувати?

Якщо метою політики США є стримування та запобігання, то військові концепції мають бути розроблені з цією метою. Як і мій колега по RAND Девід Очманек, я припускаю, що такий підхід вимагатиме стратегії стримування через заперечення, а також допоміжних концепцій і можливостей. Основи цієї стратегії, описані Майком Мазарром, прості:

"Стратегія стримування через заперечення прагне стримувати дії противника, роблячи їх нездійсненними або очевидно неуспішними, тим самим позбавляючи потенційного агресора впевненості у досягненні своїх цілей. Прикладом такої стратегії може бути розгортання достатньої кількості збройних сил для перемоги у разі вторгнення".

Ці основи можуть здатися простими, але не варто забувати про застереження Клаузевіца: "Все на війні дуже просто, але найпростіше — складно".

У випадку України ми бачимо загрозу, відмінну від стратегій блокування і закриття доступу до території, до яких готуються американські військові у зв'язку з китайськими та російськими викликами. Воювати доведеться в інший бік. Американські війська, як і українські, мабуть, опиняться у ситуації, коли їм доведеться захищатися від російського чи китайського агресивного наступу — можливо, на Тайвані чи країнах Балтії. Наша стратегія повинна полягати в тому, щоб переконати наших супротивників у недосяжності їхньої мети.

У Тихоокеанському регіоні найкращим підходом є надання можливості нашим союзникам і партнерам захищати себе, надаючи їм підкріплення у вигляді значної військової присутності США, особливо на суші. Проте жодна з нових концепцій ведення бойових дій, розроблених відомствами й об'єднаним командуванням, не робить акцент на оборонних операціях, так само як і не опрацьовує можливості створення американського потенціалу для закриття і блокування доступу до територій.

Потрібна нова концепція ведення бойових дій, яка визнає ризик ескалації, якщо стримування через заперечення не вдасться. І тому потрібна оборона, здатна позбавити противника здатності наступати і маневрувати, цим даючи йому продовжувати тактичний і оперативний наступ. Вогонь на далеких дистанціях у цьому випадку буде обмежений цілями, які безпосередньо беруть участь в операціях, а не стратегічними, такими як керівництво, національне командування та управління чи ядерні системи. Мета оборони — зупинити наступ противника з якнайменшими втратами території і перейти в наступ, щоб змусити його відмовитися від своїх завоювань. І ні кроку далі.

Т. X. Хаммес нещодавно написав, що підвищена роль оборони веде до домінування тактичної оборони за допомогою відносно недорогих тактичних систем — наприклад, безпілотників і баражувальних боєприпасів. Я погоджуюсь з ним, але я б розширив це домінування до оперативного рівня. Повсюдне спостереження по всій глибині та ширині поля бою в поєднанні із системами для завдання ударів углиб території дасть Сполученим Штатам можливість оборонятися на небаченій раніше глибині, що збільшить шанси на стримування шляхом заперечення.

Цей підхід концептуально не відрізняється від результатів операцій "Щит пустелі" та "Буря в пустелі". Саддаму було відмовлено в агресії проти Саудівської Аравії під час оборонної фази операції "Щит пустелі", й він був змушений вивести війська з Кувейту під час наступальної фази операції "Буря в пустелі". Така концепція не закликає захищати свій окоп остаточно. Наступальні дії є найважливішим компонентом ефективної оборони і виходять на перший план у контрнаступі, щоб змусити супротивника підкоритися вашим вимогам. Знову звернімося до Клаузевіца, який пояснив: "Отже, оборонна форма війни — це не просто щит, а щит, що складається з вміло спрямованих ударів".

Додатковою перевагою ефективної оборони є те, що противник зазнає значних втрат, і це має змусити його добре замислитись перед наступним витком агресії. Після операції "Буря у пустелі" Саддам Хусейн стримував себе аж до операції "Іракська свобода". Так, покарання за агресію підкріплює стримування, зменшуючи можливості ворога та змушуючи його зважати на майбутні втрати.

Спільні та коаліційні сили США в операціях "Щит пустелі" та "Буря в пустелі" також виконували те, для чого спочатку були розроблені "Активна оборона" та "Повітряно-наземна операція": захист НАТО від Варшавського договору. Метою, як і під час операції "Буря в пустелі" з Іраком, було зупинити радянську агресію, якщо стримування не спрацює, та відновити територіальну цілісність. Хоча неможливо довести ймовірність події, що не відбулася, очевидно, що можливостей і потенціалу НАТО, підкріплених їх власними силами ядерного стримування, було достатньо для стримування радянського нападу. Такий підхід необхідний і для стримування, а якщо буде потрібно, то і для боротьби з Китаєм і Росією, які мають ядерну зброю.

Очевидно, що бажаний кінцевий стан оборони — щоб у розрахунках противника вона здавалася досить грізною і стримала її від агресії. Отже, необхідно мати достатні засоби, щоб переконати супротивника, що гра не варта свічок.

Як показують події в Україні, навіть з урахуванням переваг, притаманних оборонній стороні, стримування агресора потребує значних сил і засобів на місцях. Змусити ворога припинити агресію та відступити ще складніше, враховуючи його постійні витрати та вкладення. Весь світ став свідком, на які втрати готовий піти один із головних супротивників США — Росія — задля досягнення своїх цілей. Так, ця війна повинна дати Міністерству оборони хоча б базове розуміння того, що потрібно для стримування чи ураження російської агресії проти НАТО.

Небезпеки невивчених уроків

Я побоююся, що якщо Міністерство оборони не задумається про уроки війни в Україні щодо доктрин і концепцій США, а також можливостей, які розробляються для їх реалізації, на нього чекає катастрофа, подібна до битви на Соммі в серпні 1914 року. Під час Першої світової війни ідеї про перевагу наступу над обороною на кшталт французької l'offensive à outrance (тотального наступу) не витримали перевірку новими технологіями, такими як кулемет і скорострільна артилерія. Про те, що ідеологія ще довго залишалася домінувальною, можна судити з кривавої бійні, яку пережив французький наступ під командуванням генерала Робера Нівеля із 16 квітня до 9 травня 1917 року. Наступ Нівеля призвів до незначних результатів і коштував французам 135 тисяч втрат менш ніж за місяць, оскільки генерали продовжували наполягати на своїх переконаннях.

Переважна більшість сучасної ідеології наступу очевидна з твердження у публікації об'єднаних сил 3-0:

"Хоча оборона може виявитися потужнішою, саме наступ зазвичай відіграє вирішальну роль у бою. Щоб швидко й ефективно досягти військових цілей, сили об'єднаних операцій зазвичай прагнуть якнайшвидше провести вирішальні наступальні операції. … Оборонні операції дозволяють провести або підготувати вирішальні наступальні операції".

Бойові дії на Донбасі більше нагадують поля битв у Франції під час Першої світової і стратегію Ейзенхауера "наступ по всіх фронтах" на пізніх етапах Другої світової війни, ніж операції США після "Бурі в пустелі". Наступ повернеться, коли інша сторона видихнеться.

Знову ж таки, варто нагадати, що дві з вирішальних битв наприкінці двох світових воєн були викликані провалом рішучих наступальних операцій. Наступ німецьких військ навесні 1918 року занапастив німецьку армію, незважаючи на те, що вона щойно була посилена загартованими в боях підкріпленнями зі Сходу після виходу Росії з війни. Наступний наступ союзників був спрямований проти залишків розбитої та деморалізованої німецької армії, яка за шість місяців зазнала майже мільйон непоправних втрат. Аналогічно, фінальні наступи в Північно-Західній Європі були спрямовані проти німецької армії, яка вичерпала свій бойовий потенціал під час останньої авантюри Гітлера — Арденнської битви. В обох випадках рішуча наступальна операція німців призвела до того, що сили були надто виснажені для захисту від контрнаступу.

Насправді може виявитись, що краще атакувати останнім, а не першим.

У цьому й полягає сила оборони, якщо вона правильно організована і має достатній потенціал і можливості. Можливо, саме цей спосіб стримування противників Україна намагається навчити Сполучені Штати. Якщо лише США вивчать урок.

Про автора:

Девід Джонсон — офіцер армії у відставці. Старший дослідник у некомерційній, непартійній корпорації RAND та ад'юнкт-дослідник в Інституті сучасної війни у Вест-Пойнті. Автор книг Fast Tanks and Heavy Bombers: Innovation in the US Army, 1917-1945 і Learning Large Lessons: The Evolving Roles of Ground Power and Air Power в Post-Cold War Era. У 2012-2014 роках він заснував та очолював Групу стратегічних досліджень начальника штабу сухопутних військ генерала Реймонда Т. Одьєрно.